Ухвалений більше кілька місяців тому Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад» (простіше кажучи, про імперативний мандат) досі викликає суперечки.

З одного боку, його ухвалення було вкрай потрібним. Ганебну практику торгівлі депутатськими голосами та позиціями, обдурювання виборців, коли на виборах кандидат обіцяє те, що не має й найменшого наміру виконувати, треба було негайно припинити. Ситуацію, коли за час каденції тієї чи іншої ради депутат встигає побувати в усіх фракціях, іноді по кілька разів, треба було негайно змінити. Випадки, коли найбільшою фракцією в якійсь раді ставала фракція партії, що ледь-ледь подолала на виборах прохідний бар’єр, ганьбили саме поняття волевиявлення громадян. (Принагідно хотілося б зазначити: навіть лідери демократичних сил вживають вислів «народне волевиявлення», так само як «воля народу», «думка народу» тощо. Такою ж фразеологією користувалися й Кучма, й Кравчук. А Україна, здавалося б, прагне громадянського суспільства, а не якогось «народного суспільства». Чому тоді вже не «самодержавно-православно-народного»? Адже саме з царських, дуже далеких від демократії часів повелося вести мову не про громадян, а про абстрактний уніфікований «народ».)

Надання чинності закону про імперативний мандат має, здавалося б, дещо стримати любителів політичної проституції. Скажімо, не підкріплене можливістю примусового виключення депутата з фракції конституційне запровадження припинення депутатства у Верховній Раді України в разі невходження депутата до складу фракції політичної сили, за списком якої його було обрано, або його виходу за власним бажанням з цієї фракції не допомогло уникнути ситуацій, коли той чи інший депутат формально перебуває у складі однієї фракції, а фактично узгоджує свою діяльність з іншою. Але чи не вийде так, що разом з водою буде вихлюпнуто й дитину? Ось як сформульовано норму про виключення депутата з фракції й автоматичне припинення ним депутатства: «5. Вищий керівний орган політичної партії (виборчого блоку політичних партій) приймає рішення про відкликання та дострокове припинення повноважень депутата місцевої ради (крім депутата сільської, селищної ради), якщо такий депутат не подав заяву до місцевої ради про входження його до складу депутатської фракції відповідної місцевої організації політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за виборчими списками відповідної місцевої організації якої його було обрано депутатом місцевої ради, або вийшов зі складу депутатської фракції (подав особисту заяву про вихід зі складу депутатської фракції або перейшов в іншу депутатську фракцію, або відкликається з інших підстав, встановлених вищим керівним органом політичної партії (виборчого блоку політичних партій)». З очевидним невходженням до складу фракції чи з очевидним виходом з неї все гаразд, а те, заради чого закон було ухвалено (тобто, прихований, не оформлений офіційно вихід депутата з фракції), втиснуто у формулювання «відкликається з інших підстав».

Якщо замінити це формулювання на «відкликається з цілковито довільних підстав» чи «відкликається з причини поганого настрою керівників партії» – зміст норми від цього абсолютно не зміниться, бо більш розпливчастого формулювання вигадати було неможливо. Отже, тепер депутата можна відкликати за будь-яку незгоду з керівництвом партії, навіть у найдрібнішому питанні, чи то за голосування згідно з власними принципами, а не за вказівками згори. Та й навіть просто так, адже формулювання «інші підстави» зовсім не стверджує, що депутат, аби бути виключеним, мусить щось зробити чи чогось не зробити. Хіба, наприклад, оприлюднення депутатом власної позиції в газеті не підпадає під визначення «інші підстави»? Хай навіть позиція ця буде цілковито в річищі партійної «генеральної лінії», просто депутат не спитає в партійних керівників дозволу на виступ у газеті? Тож, наприклад, ПР гіпотетично може тепер позбутися ліберального крила в повному складі. На місця, що звільняться, прийдуть нові ліберали? Та їх можна буде виключити наступного ж дня. До речі, при розгляді питання про припинення депутатських повноважень не відіграє жодної ролі той факт, скільки виборців проголосували за певний список саме через наявність у ньому цього депутата. Тож на наступних виборах будь-яка партія може включити до свого списку популярних та авторитетних людей, яким довіряють, а в перший же день засідання нового скликання всіх їх витурити, залишивши у фракції лише «грошових мішків».

Супротивники імперативного мандату, говорячи про його корупціогенність, таки мають рацію. І справа навіть не в тому, що реальна позиція з того чи іншого питання концентрується тепер у вузькому колі найвищих керівників партій, тож торгівля голосами вроздріб може змінитися торгівлею партійними позиціями оптом. Справа ще й у тому, що керівництво будь-якої фракції має тепер можливість встановити для власних депутатів «депутатську данину», «плату за не виключення».

Отож ми стали свідками чергового ухвалення основоположного закону за принципом «або – або», такого собі законодавчого підліткового максималізму. Як відомо, право – це процедура, відсутність процедури – то волюнтаризм. А от процедури в новому законі якраз і нема. Нема ані детального виписування процедури винесення «вироку», ані будь-якого взагалі виписування «складу злочину», який передбачав би тяжке покарання. Боюся, що доки Верховна Рада ухвалюватиме такі от сирі й надто загальні закони, доки політики намагатимуться розв’язати найскладніші проблеми одним помахом руки, торжества права доведеться чекати надто довго.