Україна, Словенія, Польща, Естонія – країни, які активно співпрацюють з Радою Європи (РЄ) в царині захисту соціальних прав громадян та підвищення соціальних стандартів життя. Цю інформацію мені навів постійний представник України при РЄ Євген Перелигін; пізніше я знайшла відповідну детальнішу інформацію на сайті РЄ.

Насправді йдеться про деякі бюрократичні, процесуальні і процедурні моменти. Так, у Плані дій «Україна – РЄ», затвердженому 2008 року, уперше розроблено новий розділ – «Соціальна політика держави». Держави Україна. Як член Ради Європи, виконавиця Європейської соціальної хартії, держава Україна повинна підвищити рівень соціального захисту населення – відповідно до визнаних європейцями стандартів і принципів. І положення, затверджені Хартією, іншими актами РЄ та її Парламентською асамблеєю (ПАРЄ), мають не лише існувати на сайтах відповідних державних установ України. або ж у вигляді брошур для чиновників, а й здійснюватися на практиці.

З погляду активного користувача Інтернетом, у «глобальному павутинні» я помічаю симпатичні зміни на сайтах владних інститутів України: по-перше, більшість із них інформаційно насичені, зрозумілі й оновлюються регулярно. По-друге, вони україно- та англомовні (здебільшого), і по-третє – окремі сайти приваблюють користувачів якщо не інформаційно-довідковою базою, то принаймні дизайном... А от якщо вилізти з «павутини» і пройтися павутинням і сплетінням ну хоча би київських вулиць, картинка тьмяніє. Бо ж реалії значно менш симпатичні від задекларованих намірів. Так, Україна пообіцяла Раді Європи захищати малозабезпечені або ж незахищені верстви населення і справді робить для цього певні кроки. Але якщо центральна влада успішно виплачує матерям соціальну допомогу на новонароджену дитину, то забезпечити пандусом на в’їзді до будинку молоду матір вона не може. І не повинна: побудова пандусів для дитячих колясок та колясок для інвалідів – це вже проблема місцевої влади, яку має вирішити ЖЕК... Як каже моя кума Наталка, «я не маю жодних претензій до уряду, який регулярно виплачує мені обіцяну матеріальну допомогу, а от районна влада ніяк не може кошти знайти для побудови пандуса. І це при тому, що в нашому під’їзді, окрім мене, ще троє молодих мам з немовлятами, плюс старий дід Микола, який після інсульту на колясці пересувається...»

А крім пандусів, ще має бути певна кількість дитячих майданчиків довкола житлових будинків (кварталів). Якщо маленьким киянам пощастило гратися на чудових майданчиках, збудованих приватним коштом (меценати постаралися) – малюкам багатьох інших міст України така «розкіш» недоступна. Не тому, що бажання будувати дитячі майданчики влада не має, а тому, що не має на це коштів, або ж приватних інвесторів не вистачає... І хоч би скільки програм із захисту соціальних прав тих таки дітей Україна ратифікувала, – без відповідних фінансових ресурсів справа з місця не зрушить.

Візьмімо для прикладу маленьку балканську країну Словенію, що нагадує яскраву, акуратну, комфортну казкову державу. Більшість її території – гори. І в кожному гірському селі (а це може бути зо 5 хатин або садиб), не кажучи вже про міста, є спеціальні в’їзди в будинки для колясок. І вздовж доріг білою фарбою відмічено доріжки для колясок. Як у нормальному середньостатистичному європейському місті, – знизуючи плечима, пояснять словенці. Для них Україна з її парковками на тротуарах – ну, це щось незрозуміле... Як не зрозумілою для багатьох європейців є позиція влади щодо реформ соціальної, пенсійної, комунальної сфер: ідей і пропозицій хороших вистачає, а от з реалізацією виникають проблеми. А хіба ж так важко збагнути, що суворі, непопулярні реформи для багатьох політиків і владоможців означають крах їхніх сподівань на владу – бо ж насправді служити народові вони не вміють.