Наприкінці 1980-х років навіть найзатятішим прихильникам марксистсько-ленінської ідеології стало зрозуміло, що стара модель розвитку Радянського Союзу себе повністю вичерпала. А на додачу навіть найпалкіші прихильники довічного братерства України й Росії з числа мешканців УРСР переконалися на власному досвіді, що «союзний центр» (евфемізм, яким тоді позначали керівництво КПРС та московський уряд) проводить політику посиленої експлуатації виробничих, природних і людських ресурсів так званих «національних республік» задля досягнення власних геополітичних вигод.

На хвилі таких масових настроїв і почали виникати найрізноманітніші незалежні від влади громадські організації – від шахтарських страйкомів до груп анархістської молоді. Серед них наймасовішою і найвпливовішою став Народний Рух України за перебудову, невдовзі – просто Народний Рух, НРУ.

Ось як згадував про створення Руху один із його організаторів, з березня 1992 – співголова, а з грудня того ж року голова, – В’ячеслав Чорновіл: «Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв‘язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух... Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити... Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ».

НРУ, який зібрав у своїх лавах переважну частину націонал-демократичних сил країни, став рушієм відновлення незалежності Української держави у 1990-91 роках та головною запорукою збереження цієї незалежності у першій половині 1990-х років. Попри те, що націонал-демократи не мали більшості у Верховній Раді і своїх представників на чолі держави та уряду (максимум – це декілька міністрів чи віце-прем‘єрів), їхній вплив на політику влади був вельми серйозним, часом вирішальним. Головними їхніми цілями стали незалежність, поєднана з демократією; економічні реформи, але не ринково-фундаменталістські; багатопартійність, коли партії мають чітко визначені ідеології і служать не грошам, а виборцям; змішана система правління, коли парламент, уряд та президент мають чітко визначені сфери повноважень і відповідальності; цілісний національний інформаційний простір, без якого незалежність перетворюється на фікцію; активна участь держави і політичної еліти в сприянні розвитку національної культури, одне слово – комплексне подолання колоніальної і тоталітарної спадщини.

Одним із найвизначніших досягнень Руху та його лідерів у середині 1990-х років стало недопущення того, щоб Україна пішла білоруським шляхом. Згадаймо: Олександр Лукашенко і Леонід Кучма прийшли у своїх державах до влади практично одночасно і майже з однаковими програмами. Білоруські націонал-демократи пішли у жорстку опозицію до Лукашенка, і наслідки цього відомі. Народний Рух підтримав певні дії президента Кучми і зайняв щодо нього конструктивно-опозиційну нішу. Відтак Україна пішла іншим шляхом, хоч крученим і часом химерним, але таким, де без апеляції до норм демократії не здатні керувати навіть ті, кому ці норми суб‘єктивно вочевидь заважають. Цей шлях був закріплений Конституцією 1996 року, яка, попри всі свої недоліки, стала однією з кращих на пострадянському просторі.

А от що недооцінили лідери Руху – так це нагальну потребу у зростанні та зміцненні національного капіталу. Бо один із головних результатів минулого стану України – це домінування компрадорського капіталу, непродуктивного, зав’язаного на колишню метрополію, результатом діяльності якого є ріст багатства купки нуворишів та їхньої обслуги і загальне зубожіння країни. Саме ствердження олігархічно-компрадорського капіталу наприкінці 1990-х років і призвело до кризи Руху. Але це вже інший історичний сюжет.