Треба визнати: на сьогоднішній момент у мовному питанні – принаймні, серед прихильників якомога скорішого набуття українською мовою становища домінантної в Україні в цілому та в усіх її регіонах або їхній більшості – панує арифметичний підхід. От як висвітлює проблему Ігор Лосєв в «Українському регіональному віснику» № 22 від 5 вересня 2001 року: «Якби експертна комісія із ООН чи ОБСЄ відвідала Крим і перевірила, скільки у відсотках припадає на 700 000 кримських українців українських шкіл, газет, книжок у бібліотеках, храмів українських церков, теле- та радіопередач, то висновок був би один: національно-культурна, мовна та релігійна дискримінація українців».

Насправді потреби в українських школах, дитячих садках, газетах, журналах тощо не перебувають у будь-якій залежності, тим більше в лінійній, від кількості людей, що вважають себе етнічними українцями. Арифметичний підхід лише ускладнює проблему: наявність значної кількості етнічних українців, що спілкуються в побуті російською мовою, дає прихильникам домінування російської мови вагомий аргумент – мовляв, кримські (донбаські) українці не хочуть українських шкіл чи то україномовної преси. Реальна проблема неможливості або вкрай обмеженої можливості для носіїв української мови користування нею в суспільному житті виявляються затуленими оцими арифметичними показниками.

За цими розрахунками губиться психологічний аспект проблеми, реальна психологія мешканців проблемних регіонів. Протягом 2006 року газета «Комсомольская правда – Донбасс» проводила опитування серед читачів із двох питань: які страви вони найбільше полюбляють та якими стравами вони пригощали б іноземних гостей, якби ті до них завітали. У серпні того ж року газета підбила підсумки опитування. Перше місце у відповідях на обидва запитання посів борщ. А от відповіді на друге запитання розділилися: самі донбасівці полюбляють пельмені, але іноземних гостей пригощали б варениками. Це свідчить про культурну дуалістичність, «міжкультурність» населення Донбасу, а також про те, що іноземцям донбасівці воліють демонструвати щось таке, що несе в собі українську символіку, тоді як для власного вжитку їм є звичним те, що несе символіку російську або, радше, не несе української. (Бо навряд чи мешканці Донбасу свідомо асоціюють пельмені з російською кулінарною традицією, просто от звично – й усе.)

Те саме стосується й мовної проблеми. Протягом кількох поколінь мешканці проблемних регіонів звикали до того, що єдиною можливою для публічного спілкування мовою є російська. З вулиць донбаських міст, скажімо, зникла не лише українська, а й татарська, урумська та румейська мови. (Щодо двох останніх, то сьогодні, на хвилі національного відродження, азовські греки вивчають не їх, а новогрецьку.) Протягом кількох поколінь для переважної більшості мешканців донбаських міст саме російськомовне комунікаційне середовище стало звичним, таким, що найбільше відповідає їхнім вимогам та потребам. Швидка, майже раптова, зміна мовного середовища, бодай за зовнішніми ознаками, викликає в багатьох психологічний дискомфорт, відчуття «чужого», «нав’язаного» характеру нового мовного середовища. Потреба спілкування з офіційними органами мовою, якою багато (чи не більшість) людей не володіють на належному рівні, не сприяє позитивному ставленню їх до цієї мови.

Хоч би як закон вимагав дублювання кінофільмів українською мовою, а факт залишається фактом: у переважній більшості малих (із населенням менш ніж 50 тисяч мешканців) міст та селищ міського типу не залишилося кінотеатрів. Зруйновано мережу сільських клубів, принаймні з регулярним демонструванням кінофільмів. Але саме в населених пунктах цих категорій сьогодні міг би існувати великий попит на кінофільми, дубльовані українською. Тоді як для значної кількості мешканців великих та середніх міст, особливо в регіонах Сходу та Півдня, й до сьогодні сприймання україномовного тексту кінофільмів є ускладненим, таким, що вимагає психологічного напруження. Хоч би як оцінювати такий стан речей, а він є об’єктивним, таким, що реально існує.

Тут ми спостерігаємо ще одне явище, яке можна віднести до негативної радянської спадщини. Однією з ознак тоталітарних держав та суспільств є нерозрізнення офіційної та приватної сфер комунікацій: у тоталітарних державах приватне є офіціалізованим та формалізованим. Перегляд кінофільмів – то, поза сумнівом, суто приватна комунікативна сфера. Мовна політика в ній, таким чином, у демократичній державі мала б зводитися до єдиного – надання можливості якомога більшій кількості громадян переглядати фільми тією мовою, якою для них найзручніше. В Україні натомість держава намагається зобов’язати громадян переглядати фільми тією мовою, яку вона, держава, для цього визначила. Надання прав підмінюють запровадженням обов’язку. (До речі, підміна, нерозрізнення прав та обов’язків громадян також є рисою, притаманною тоталітарним державам.) Забезпечення мовних прав україномовних українців підмінюють державним диктатом. Не дивно, що такий спосіб розв’язання мовної проблеми викликає невдоволення значної кількості громадян та створює в них враження насильницьких дій проти них («змушують»). Окрім того, це створює враження домінування української мови, якого насправді немає.

Витіснення української мови з публічного вжитку відбувалося протягом дуже тривалого часу й, головне, в умовах, далеких від демократії. З цього випливає два висновки. По-перше, повернути українській мові статус мови, яка переважала б у сфері публічних комунікацій, протягом стислого часу неможливо. По-друге, в умовах демократичної держави це неможливо зробити тими самими методами, якими колись насаджували російську мову як «єдино правильну». Річ навіть не в тім, що, використовуючи такі методи, демократична держава втратить демократичний імідж – річ у тім, що демократична держава не має й не може мати відповідних для таких методів механізмів. Вона не має відповідного карально-репресивного апарату.

Розгляньмо чи не найпроблемніший з погляду української мови регіон України – місто Севастополь. Картина, яку зазвичай малюють ЗМІ, відповідає реальності далеко не повністю. Так, у місті діє суто локальна, севастопольська мережа хлібних магазинів «Найкращий хліб»; у цих магазинах не лише вивіски, а й цінники та бейджики продавців виконано українською мовою. Торік місто офіційно відзначало 225-річчя від часу заснування. Десь на половині маршруток висіли плакати: «Городу-герою Севастополю – 225 лет», ще приблизно на чверті – плакатів не було, ще приблизно на чверті висіли плакати: «Місту-герою Севастополю – 225 років». Варто зауважити: маршрутки в Севастополі належать приватним фірмам, а отже, ці плакати навряд чи було нав’язано – тим більше, що спостерігав я це за місяць після офіційного святкування.

На вулицях у значних кількостях стояли лайтбокси не лише з україномовним привітанням Віктора Ющенка з Днем незалежності, а й з україномовними афішами групи «Бумбокс». Їх ніхто спеціально не охороняв, але й актів вандалізму проти них не було. Продавщиця газетного кіоску розповідала в розмові: «Я не проти української мови. Я хочу, щоб мої діти її знали. Але я сама вже не зможу її вивчити – вік не той, а ніколи раніше не доводилося з нею стикатися». Майже те саме казали й інші випадкові співрозмовники: «Мені українська мова не заважає – от тільки я її не розумію. Я ж не винна, що мого чоловіка ще за часів СРСР направили сюди служити!», або: «Я не проти української мови в Севастополі, тільки не треба витісняти російську».

Це – реалії міста, дуже значна кількість мешканців якого у не такі вже давні часи опинилася в ньому не через власну волю та власний вибір. У Автономній Республіці Крим законодавчо закріплено офіційний статус трьох мов – української, російської та кримськотатарської. Як виконується ця норма, чи є реальна рівновага між цими трьома мовами – то вже проблема дотримання законодавства і в автономії, і в державі в цілому. (У будь-якому разі, неналежне виконання законодавчих норм неможливо компенсувати занадто жорстким їхнім змістом.)

Натомість у Севастополі, не підпорядкованому АРК, офіційною мовою є лише українська. У місті, населення якого чи не найгірше в Україні володіє українською мовою, де за часів УРСР українську мову не вивчали в школах навіть як предмет, це не може не викликати невдоволення й, у підсумку, не може не призвести до зворотного результату.

На прикладі Севастополя видно: зрушення у ставленні до української мови є, чимало мешканців міста ставляться до неї позитивно. Є й об’єктивні проблеми, які неможливо вирішити протягом стислого часу. Видається, хибність нинішньої мовної політики полягає в тому, що в ній переважає негативна мотивація – «зобов’язати» та «заборонити». Натомість, потрібне переважання позитивної мотивації – «заохотити» та «зацікавити». Тільки тоді в проблемних з мовного погляду регіонах українську мову сприйматимуть як «нав’язану», а позитивне ставлення до неї поширюватиметься й поглиблюватиметься. Україні потрібна програма підтримання української мови, у розробленні якої брали б активну участь соціологи та соціальні психологи.

Зважаючи на мовно-культурний дуалізм, характерний для значної частини регіонів України, мабуть, не уникнути періоду офіційної двомовності. Тільки ця двомовність має бути справжньою. Скажімо, володіння та користування українською мовою чиновниками – це те, що держава цілком може врегулювати. Надання мешканцям переважно російськомовних регіонів реальної можливості переглядати фільми як із українським, так і з російським дублюванням – це теж держава може забезпечити. Мешканці таких регіонів мають звикнути до української мови, не відчуваючи її «накинутою», «примусовою».