Завтра – знову вибори. Президентські. Так само, як і п’ять років тому. І знову на політтехнологічних налигачах цю «вдячну худобу» – багатостраждальний електорат – потягнуть до «єдино правильного» рішення. Попередньо викупавши «біомасу», а заразом усю країну, у передвиборному багні, кількість і якість якого вже зашкалює. У розпалі характерне для вільних українських виборів (а вони ж, я не іронізую, справді вільні – якщо ми цього не розуміємо, то хто нам лікар?) змагання на те, хто кого – ні, не подолає в чесному бою, а заплямує так, що в нормальної людини, окрім огиди, не залишиться жодних почуттів.

Але це – у нормальної… «Коменти» з приводу публікацій у різних блогах та «Українській правді» свідчать про те (скинемо з рахівниці проплачених коментаторів від різних політсил – і без них, на жаль, агресії вистачає), що ми захоплено ковтаємо наживку з отрутою, що ще якась мить – і піде стінка на стінку, коли ніхто вже не розбиратиметься, хто справді винен, а хто ні. І все це дуже сумно й небезпечно.

«Любі мої», «моя нація», «маленькі українці», «шановні колеги» і т. ін. – це все до нас і про нас. І ми щоразу хочемо вірити, що це – щиро, і може, не завжди помиляємось. Але ж нинішнє розшарування нашого суспільства, стан країни, її економіка, її екологія, її політична культура, зрештою – її мораль (до чого тут світова криза, а два роки тому було щось інше?) волають про те, що ми не над прірвою, а вже майже на дні.

Кілька років тому на зібранні поважних інтелектуалів, яких покликав український президент, Оксана Забужко, коментуючи попередні виступи, сказала приблизно таке: «Всі говорять, що ми на порозі економічної катастрофи. А чому ніхто не говорить, що в нас уже давно настала справжня гуманітарна катастрофа: Україну за кордоном знають тільки за прізвищем Шевченко – ні, не Тарас Шевченко, а футболіст Андрій Шевченко». Почувши заперечення одного з віце-прем’єрів: «А «Океан Ельзи»?», – відома письменниця схопилася за голову.

Час схопитися за голову нам усім. Схаменімося. Я не знаю, хто зрадив Майдан. Я – не зраджувала. І мої рідні – також. І мої друзі, які першої ж ночі вийшли на Хрещатик з наметом. Якою красивою була тоді перед усім світом Україна! Всі говорили, що народ піднявся з колін. Сьогодні цілком зрозуміло, що піднявся не за Ющенка і не за Юлю, а за себе, за своє право вибору. І хай «кумири», яких ми привели до влади, багато в чому не виправдали наших очікувань, але хіба це привід для того, щоб у розпачі знову опуститися на коліна? Чи не завелика ціна?

Жити справді важко. Під час кризи – особливо. А надто з глухою і самозакоханою владою – не такою, на яку ми очікували. Але жити треба. І ніхто, окрім нас, цього життя і гідної поваги України не побудує. Тільки треба, мабуть, зняти облуду з очей і ввімкнути те, чим homo sapiens відрізняється від інших представників тваринного світу: мислення. Були ж і гірші часи. І навіть війни траплялися. Але й у концтаборах люди сподівалися, вірили, любили і боролися. І дисиденти наражалися на смертельну небезпеку заради вільного майбутнього. Вони його наблизили.

Хіба не можемо знову випростатися на повний зріст і змусити себе почути? Я – не про Майдан. Я про тверезе ставлення до свого вибору, який – це не високі слова – цього разу справді буде доленосним. Я про те, що ніколи не вважатимуть і не назвуть бидлом того, хто передусім поважає себе, свою родину, свою домівку, свою країну, хто не купується за кілограм гречки, не ведеться на відверто нездійсненні обіцянки, а думає СВОЄЮ ГОЛОВОЮ. І оцінює претендентів на владні крісла не за тим, що вони обіцяють, а за тим, що реально вони зробили чи принаймні чесно намагалися зробити.

І насамкінець. Не треба читати «між рядків». Я ні за кого і ні проти кого не агітую. Це було б занадто просто, до того ж – агітаторів і без мене вистачає. Я агітую всіх нас ЗА НАС. Гідних, свідомих, непримиренних до будь-якого зла, непідкупних і, зрештою, відповідальних за майбутнє своїх дітей і своєї країни.