ВІД РЕДАКЦІЇ. Цей матеріал надійшов до редакції ще за півтора місяці до виборів. Через тривалі технічні проблеми він не був надрукований вчасно (про що редакція перепрошує в автора). Попри те, що перший тур виборів не вивів, як і очікувалося, Арсенія Яценюка до наступного кола, вважаємо за потрібне матеріал усе ж оприлюднити. І, по-перше, тому, що він не втратив своєї актуальності. Ба більше. Виявилося, що розрахунки екс-кандидадта на виборця, який водночас прагне змін і ностальгує за минулим, на виборця еклектичного в будь-якому сенсі, ладного з’їсти оселедець з цукеркою й запити шампанське пивом, себе таки виправдали. Результат Арсенія – 4 місце – дуже й дуже непоганий результат – як за його рекламної кампанії, естетично й стилістично відразливішу за котру важко й уявити.

 «Потрібне радикальне оновлення владної еліти», - таке переконання дедалі більше поширюється серед українців. І от кілька місяців тому Арсеній Яценюк узяв і заявив: «Я й є оновлення. Я створю модерну європейську державу». Багато хто йому вірив – принаймні, поки він мовчав. Аякже: молодий, успішний, освічений, із широким світоглядом. Рейтинг Яценюка був високим, і можливість виходу його до другого туру президентських виборів здавалася за цілком реальну.

А потім «молодий освічений кандидат» зробив непоправну помилку: він заговорив, а в його агітаційних наметах почали роздавати «бойові листки». І що більше він говорив, то більше слухачі розтуляли роти від подиву. Надто вже неочікуваними були висловлювання Яценюка. Тож почитаймо його агітаційні газети.

От він змальовує позитивний досвід розвитку Японії, й от як, за Яценюком, виглядає один з напозитивніших його результатів: «Поява «дзайбацу» - японських корпорацій, які демонструють високу ефективність і монолітну єдність промислових фірм, банків, профспілок і держави». Якщо порівняти це з нашою дійсністю, то чи такою вже великою є різниця? Із єдністю промислових фірм, банків та офіційних профіспілок з ФПУ в нас давно вже все так само. Тільки от із економічною ефективністю все не складається, й «українське економічне диво» ніяк не стає реальністю. Але прикметна деталь: немає в намальованій Яценюком картині місця для простих громадян, робітників. Чи випадково? Суто олігархічну модель – от що змальовує Арсеній як взірець для наслідування. Недаремно ж він каже про єдність приватних (не державних!) фірм та банків із державою – а це може бути лише за умови, коли бізнес та державна влада нероздільні, коли державна влада – то й є найприбутковіший бізнес.

«Приватизація, приватна власність – це погано», - твердить Яценюк, називаючи СРСР «державою з ефективною системою керування». Це він, мабуть, має на увазі часи «ефективного менеджера», тобто Сталіна. Може, він підтримує поширену в багатьох розвинених країнах модель, коли поруч із приватним державний сектор економіки також є сильним? Навряд чи: у жодному агітаційному матеріалі не знайти жодного слова про те, що в багатьох випадках саме приватна власність є єдино ефективною, як і про те, коли й за яких саме обставин приватизація є злом. «Завжди», - твердить  Яценюк, але вірити йому не хочеться: хоч би на кого він був схожий, тільки не на пролетарія, якому нема чого втрачати.  

Будувати нові заводи та електростанції – от що пропонує нам Арсеній. Не знає він, бідолашний: наша економіка безсоромно викидає енергію, зокрема й електричну, на вітер. А от про те, як зробити її бодай трішечки ощадливою, такою, щоб витрачала рівно стільки енергії, скільки потрібно, – про це ані слова. Дайош план по валу!

«Не треба нам нав’язаних Заходом чужих для України цінностей, - стверджує Яценюк у своїх агітках. – В Україні протягом століть скалалася власна система цінностей – православ’я», яке й має стати дороговказом у розвитку країни. Арсеній Петрович тут неоригінальний – саме це, майже тими самими словами, казав під час візиту до України Патріарх Московський та всієї Русі Кирило. Ці його слова багато хто в Україні сприйняв без захвату. Родзинка ж тут от у чому: сам Яценюк неодноразово заявляв, що є греко-католиком. Тож він, принаймні, мусив би знати, що далеко не всі українці є православними. То що ж він, перед виборами в оперативному порядку зрікся своєї віри? Прийняв більш виграшну? А може, система обстоюваних ним ідей логічно привела його до того, що коли вже виступати за реставрацію всього, що було в СРСР, то для греко-католиків місця вже не лишається? Адже не було в СРСР ніяких греко-католиків, точніше, вони були, але діяли нелегально, бо їхню віру було заборонено.

Яценюк стверджує, що «нав’язані Заходом реформи» прищеплюють українцям індивідуалізм. Не знає наш кандидат у президенти України: гіпертрофований індивідуалізм українців і без того давно вже увійшов до анекдотів. Та й що він пропонує навзамін? Колективізм? Колгоспи?

«Лібералізація, тобто свобода, призвела до краху всіх сфер життя», - стверджують яценючі «бойові листки». Геть, одним словом, свободу, аби й духу її не було. Тож і не треба дивуватися, що профспілки, за Яценюком, мусять демонструвати «монолітну єдність» із фірмами та банками. Не дивно, що лейтмотивом агітації Яценюка стало ностальгування за СРСР, де нібито існувала «турбота держави про кожного громадянина». Натурбувалася та держава, не те слово.

В одному з випусків агітаційної  газети наш «молодий та європейський» політик виступив із проектом «великої Європи». Чомусь пригадався Козьма Прутков: «Тому удивляется вся Европа, какая у полковника обширная шляпа». Яценюк, звісно ж, поки що не полковник, та й «шляпу» роз’їсти ще не встиг. Але дивуватися таки змусив – аж волосся дибки встало. Навіть карту континенту навів. І дарма, що у «великій Європі» не знайшлося місця для Ісландії (її на карті не виявилося), а країни колишньої Югославії разом із Албанією на ній підписано як «Сербія». Зате не лише Казахстан, а й Узбекистан та Туркменистан позначено на карті як європейські країни. Коротше, зрозуміло, яку «Європу» в Україні мріє збудувати Яценюк.

А хто є, за Яценюком, головним ворогом України? Звісно ж, клята Америка. «Американці перетворилися на націю ідіотів, якими легко керувати, - пише агітаційна газета Яценюка «Стратегія порятунку». – 40 мільйонів людей в США не вміють читати й писати». От саме це стверджує й російська пропаганда: США, мовляв, є тоталітарною державою, на відміну від демократичної Росії, а американці – то люди з промитими мізками, на відміну від росіян, що мислять вільно. Та й цифра в 40 мільйонів неписьменних американців вражає – аж доти, доки не згадаєш: загальна чисельність населення США становить порядку 240 мільйонів мешканців. То що ж, кожен шостий американець не вміє читати й писати? Якби так, це було б помітно з першого погляду, про це давно б усі знали, про це, мов про найбільше враження, розповідали б ті, хто побував у США, й не треба було б Яценюкові відкривати нам на це очі.

Відомо: у США замість внутрішніх паспортів використовують найчастіше водійські права. А ще в цій країні не впроваджено європейську систему дорожних знаків: більшість попереджень, вказівок та заборон водіям у США пишуться текстом, а не символами, як у нас. То як можуть водійські права стати універсальним документом у країні, кожен шостий громадянин якої не в змозі розібрати дорожні знаки? Чи подумав про це Яценюк, перш ніж виголошувати відверту дурницю? Правда полягає от у чому: багато американців не вміють читати й писати англійською мовою, бо не знають самої мови. Саме через це офіційні органи багатьох штатів надають громадянам інформацію та спілкуються з ними ще й іспанською, італійською, російською, китайською та іншими «мовами компактного проживання».

От тільки цікаво: що робив Яценюк на посаді міністра закордонних справ при президенті Ющенкові, який тільки й хотів, що наблизити Україну до тих самих «занепадницьких» США та Європи? Може, то саме Арсенієві мусимо ми завдячувати зовнішньополітичними провалами України? (Утім, порівняно з Віктором Януковичем, який заявив в ефірі «Свободи слова», буцімто Євросоюз – то тепер держава, Яценюк і справді видається європейським політиком.)

Чимало експертів давно вже радять нашим політикам: не беріть російських політтехнологів. Хоч які дифірамби співай «слов’янсько-православній єдності», а факт залишиться фактом: Україна істотно відрізняється від Росії. Більше, ніж це може видатися на перший погляд. Не знають російські політтехнологи українських реалій, не знають, і крапка! Українські технологи ніколи б не порадили своєму клієнтові запозичувати ідеї з підручників із наукового комунізму – бо знали б, що компартія в Україні малопопулярна. Незрівнянно менш популярна, ніж у Росії. А тому й перехоплювання її гасел тут, на відміну від наших східних сусідів, не може принести великої користі на виборах. Та й навряд чи прихильників КПУ можна переконати, що Яценюк є більшим комуністом, ніж Петро Симоненко. Інша річ, що й сам Яценюк, схоже, зовсім не знає настроїв та прагнень громадян держави, президентом якої він хоче стати.    

Зрозумілим є єдине: кар’єра Яценюка як серйозного політика добігла кінця. Хоч би що він тепер казав – а українці не сприйматимуть це як його щирі переконання. «Політичний вундеркінд» має тепер єдиний шлях – куди-небудь у компанію до Наталі Вітренко, на маргінес, у категорію «ультра». Перестарався він. Переоригінальничав. Перемудрив. Якщо слово «мудрість» та його похідні взагалі мають бодай який-небудь стосунок до того, що робить Яценюк.