Корупція є бідою України, її прокляттям. Саме через неї значною мірою зриваються євроінтеграційні наміри нашої держави: мати у своєму товаристві корупціонерів ніхто не хоче. Саме внаслідок корупції Україна має низькі стандарти життя та не надто гідні економічні показники.

Адже що таке корупція? Як відомо, конкуренція — то рушій прогресу. Але лише за однієї умови: коли виграє сильніший. Той, у кого найкращий товар за найкращими цінами. А що таке хабар? Це плата за те, щоб переможцем було оголошено не найсильнішого, а того, хто заплатив. За те, щоб невіглас вступив до університету, а абітурієнт зі знаннями залишився за бортом. За те, щоб посередньому артистові присвоїли найвищі регалії. За те, щоб слабенькому спортсменові зарахували перемогу, якої насправді він не здобув. За те, щоб фірма виробляла та продавала свою продукцію не за загальними правилами, а за спрощеними та полегшеними. Одним словом, за те, щоб отримати певні права в обхід закону або встановленого порядку.

Зрозуміло: у країні, де виграє конкуренцію не найсильніший, а найкорумпованіший, ніякого прогресу не буває і бути не може. Ба більше, коли корупція досягає певної межі, конкуренція взагалі втрачає сенс. Інакше кажучи, до університетів не просто вступають поодинокі трієчники; відмінники, хоч би як блискуче вони склали іспити, не можуть вступити, не давши хабара. Всі інші конкурси, окрім конкурсу хабарів, проводяться лише про людське око.

Олігархія та корупція — брати-близнюки. Адже хто такі олігархи? Це особи, що вибороли своє лідерство в економічній конкуренції не на ринку, а у владних кабінетах. Не якість їхньої продукції, не її ціна, а їхня наближеність до влади — от що зробило їх лідерами. Коли лідерство одних є призначеним, то чому лідерство — хай і не загальнонаціонального масштабу — інших не може бути купленим? Ба більше, олігархи не зацікавлені в тому, щоб в Україні запанувала нарешті справжня конкуренція, переможці якої перемагали б за об’єктивними даними.

Важко знайти бодай кого-небудь з-поміж політиків, хто ніколи б не вів мову про боротьбу з корупцією. От тільки ця боротьба приречена на поразку. Законодавство України перебуває ніби у ХІХ столітті, а законодавці наші начебто ніколи й не чули про буденні речі ХХІ століття.

Давно в минулому залишилися часи, коли хабарі носили мішками. Якщо таке трапляється й сьогодні, то йдеться, напевне, про любителів хабарів як “чистого мистецтва”. Усе відбувається набагато простіше. Бажаючи дати хабара, ви перераховуєте кошти на рахунок юридичної особи (того ж таки університету наприклад) або органу державної влади чи місцевого самоврядування.

Так само ваш контрагент завжди знайде благовидний привід зняти сплачені вами гроші. А може і не знімати, а сплатити безпосередньо з рахунку своє відрядження куди-небудь на Багами. Ну от виникла в нього раптом така виробнича потреба! Або може купити собі новий службовий автомобіль. Відомо ж: службовою машиною можна їздити хоч на дачу, хоч у відпустку, а потім у деклараціях про доходи чесно зазначати: транспортних засобів в особистій власності нема.

Ваш контрагент може виявитися й зовсім альтруїстом і не знімати з рахунку ніяких грошей: підвищення зарплат, закупівля для організації меблів та устаткування ще й зроблять його благодійником. Хоч би як там було, а, відповідно до Кримінального кодексу України, ані юридична особа, ані будь-яка інша організація не можуть вважатися отримувачами хабарів. Ухвалюючи цей епохальний документ (у якому, якщо вірити сайту www.zakon.rada.gov.ua, в одному й тому самому абзаці можуть сусідувати слова “заняття” та “зайняття”), наші законодавці й уявити не могли змальованих вище “правостосунків”.

Але насправді все буває ще простіше. Ви домовляєтеся з вашим корупційним контрагентом, він дає вам номер особистого рахунку, ви йдете до банку й перераховуєте обумовлену суму. Реєструвати мобільні телефони наша влада вже додумалася, а от реєструвати відправників банківських переказів їй так і не спало на думку. Йдеться не про те, щоб вимагати від них дозволів чи чогось подібного, йдеться про те, що навіть на бланку переказу від відправника не вимагають назватися, зазначити своє ім’я та прізвище. Дива, та й годі: на пошті у вас не приймуть листа, якщо на ньому не зазначено зворотну адресу, а тут — скільки завгодно. При тому, що існує банківська таємниця, і, у принципі, дані про відправника банківського переказу мали б залишатися суворо конфіденційними, доступними лише для слідчих та судових органів за виконання ними встановлених законом процедур.

То й як накажете боротися з корупцією, коли хабарі є анонімними і довести нічого неможливо? А ще є стаття про вимагання хабарів. У Кримінальному кодексі подано досить витіювате формулювання, але, якщо спростити його, вийде: йдеться про вимагання плати за цілковито законні дії під загрозою зловживання службовими обов’язками або відмови від їх виконання, для того щоб зашкодити законним правам та інтересам громадянина. Коли від відмінника вимагають хабара за вступ до університету — саме й ідеться про вимагання. Так от, хабарником може бути лише службова особа. Примітка 1 до статті 364 КК каже: “Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням”. Але, за логікою речей, службовими особами є будь-які особи, що мають повноваження вступати у відносини з громадянами від імені організації. Продавець у магазині, лікар у поліклініці, вчитель у школі — з усіма ними ми спілкуємося не як із особистостями, а як із представниками організацій. А отже, вони мусили б теж вважатися службовими особами.

То що ж, чи справді за таких умов можна подолати корупцію?