Цілком очевидно, що одній людині, навіть якщо вона має найвищі владні повноваження, не під силу самотужки змінити посткомуністичну систему влади, наявну сьогодні в Україні. Адже її структура була сформована під потреби радянської влади. Можна зробити припущення, що, можливо, волею долі Віктору Ющенку було визначено її демонтувати і стати в Україні лідером реформаторів на кшталт Михайла Горбачова в СРСР. Проте Ющенко виявися не готовим використати цей історичний для долі України шанс.

На Україну в подальшому чекає іще один дуже непростий етап – намагання можновладців легітимізувати володіння приватизованими і привласненими матеріальними цінностями без належних на те законних підстав. І, якщо система влади не буде трансформована в толерантнішу до українського народу, то, як це можна судити з минулого історичного досвіду, від соціальних збурень можуть постраждати багато невинних людей.

Досвід минулого століття свідчить, що подібна патова ситуація, яка нині навмисно чи не навмисно вибудовуються в Україні, може бути розв’язана дуже швидко й ефективно. Цей процес зазвичай супроводжується нічними маршами зі смолоскипами та піснями, швидкою й повною ліквідацією усіх опонентів, із позбавленням нащадків майнових прав та соціального статусу рівноправного члена громади, і, в принципі, наведенням порядку і здобуття мінімального добробуту життя громади. Причому історичний досвід демонструє також, що при врівноваженому підході до наслідків таких процесів, на результатах їх діяльності врешті можливо побудувати сучасне громадянське суспільство. Але за яку ціну?

  Важко заперечувати той факт, що пружина соціальної несправедливості та політичної недоцільності перегнута в Україні настільки, що ще трохи і процес її вирівнювання може стати цілком неконтрольованим. Тому, якби в представників нинішньої української влади був хоча б наявний інстинкт самозбереження (не говорячи вже про інстинкт відповідальності перед українським народом), то вони не загострювали б ситуацію до такого стану, з якого її буде майже неможливо в подальшому виправити.

Однак, якщо говорити про структурні реформи в системі української влади, то тут варто наголосити на тому, що необхідна зміна менталітету самих українців. Адже, як і в радянські часи, більшість громадян України сприймає владу та інституції її реалізації лише як інструменти примусу і насилля над суспільством. І, на жаль, у більшості випадків так воно і є. Звісно, що ментальність важко змінити за неповні два десятиліття української державності, але ці зміни в менталітеті так і не відбулися. А оскільки апріорі відсутня довіра до державних інституцій, то це унеможливлює партнерське відношення між суспільством і державою.

І щоб таку ситуацію змінити, необхідно стимулювати довіру до державних інституцій в українських громадян. Щоб люди повірили, система повинна перемкнути увагу з держави на людину, на пересічного громадянина України. Адже в Україні залишилася парадигма реалізації влади, закладена ще за часів Радянського Союзу. Коли влада дбала про життєдіяльність існуючої системи, а людина була лише гвинтиком вмонтованим без її згоди, і тільки «мала право – мати право» і не більше. Проте те, що було «ідеальним» для СРСР, абсолютно не підходить до умов незалежної України. Але зміна ставлення в Україні до системи влади можлива буде лише у тому разі, якщо дійсно система зробить розворот на 180 градусів у бік українського громадянина.

Можливо, найтривожнішим фактором минулих президентських виборів в Україні є те, що жоден з кандидатів на президентську посаду навіть не заїкнувся про необхідність зміни існуючої досі пострадянської системи влади. А це у свою чергу означатиме, що будь-яка влада виявиться продовженням у часі існування нині діючої недієздатної системи і завдаватиме шкоди інтересам Української держави. Й особливо це небезпечно з урахуванням можливості серйозних негативних наслідків для України від світової фінансової кризи і постійно зростаючих імперські апетитів з боку Кремля. Адже існуюча в Україні система є небезпечною лише для українського суспільства і його громадян, а в глобальних вимірах на світовій арені вона постійно демонструє свою недосконалість і недієздатність.

Необхідно визнати, Українська держава успадкувала від СРСР злочинну номенклатурну систему соціально-економічного та громадсько-політичного державного устрою. Система державного устрою – це люди, це цілком конкретні особи, чималий прошарок з тепер уже неономенклатурної обойми, які проваджують функціонування всіх державних інституцій та здійснюють державну владу. Конструкція цієї номенклатурної, феодально-ієрархічної піраміди досягла вершини досконалості ще за часів тоталітаризму, але умови для її існування залишаються незмінними до сьогодні. Всі до одного представники сучасної неономенклатури в Україні за своїм світоглядом, за системою цінностей, за способом життя, за самою суттю своєю абсолютно не відрізняються від класичної совєтсько-партійної номенклатури.

Залишаючись при державній владі всіх гілок і всіх рівнів, вся ця неономенклатурна зграя не здатна побудувати нічого іншого, ніж якийсь, більш чи менш, ліберальний різновид «советского государства», який і близько не лежав біля традиційних європейських цінностей: свободи, прав людини, вільної конкуренції і т. ін. Саме виникнення «системи», як результат, найжахливішого за всю історію людства, соціального експерименту, є, у своїй основі, відхиленням від цивілізованого, нормального напрямку розвитку людської цивілізації «в отдельно взятой стране». Допоки в Україні не буде виправлене це викривлення й не буде спрямовано її розвиток цивілізованим шляхом за прикладом східноєвропейських країн колишнього, так званого, «соцтабору», доти Україна не матиме шансів на будь-яку пристойну перспективу в сучасному світі.

Реформувати «систему» поступово, намагаючись наблизити її до європейських стандартів, за моїм глибоким переконанням, неможливо: «система» може функціонувати лише як цілісний організм, частково пристосовуючись до нових умов, однак за самою суттю своєю завжди залишаючись злочинною, антилюдяною. Усунути одномоментно неономеклатуру від важелів державного управління на всіх рівнях державної влади, теоретично можливо, навіть, у цивілізований, демократичний спосіб, тобто в результаті вільних, демократичних виборів. Для цього достатньо кандидатам, які представляють загальнонаціональну політичну організацію, яка сповідує європейські ідеї і європейські цінності, набрати більшість голосів виборців. Це мало б так виглядати в ідеалі. Та цього не сталося. Натомість сама «система» зробила все можливе, аби ствердитися, не піти в історичне небуття. Тим не менше, треба ж щось робити і робити треба прямо зараз.

Остаточна перемога українців в здобутті української України і, як слідство, цілковита руйнація та остаточне знищення постсовєтської, злочинної, неономенклатурної системи соціально-економічного та громадсько-політичного устрою, розбудова демократичної, правової держави, збереження її територіальної цілісності, набуття нею потрібного міжнародного статусу та достатньої міжнародної ваги, можлива тільки за умови створення єдиної потужної політичної сили, тобто, національної громадсько-політичної організації нового типу, яка була б спроможна об'єднати та очолити остаточне очищення України від скверни колишнього тоталітарного спадку.

Те, що необхідно демонтувати пострадянську систему влади, заміняючи її на демократичну громадянську, цілком очевидно. Але при цьому залишається одна маленька деталь: як виробити дієвий алгоритм переходу від узурпації влади кількома фінансово-промисловими номенклатурними групами до громадянського суспільства з оптимально децентралізованою владою. Можливо, що для цього не вистачає головного елементу – більшості громадян України, які мають почуття власної гідності, бажання змін на краще і здатність до аналізу з метою створення реального плану такої трансформації суспільства.