27 квітня нарешті закінчилася кількарічна епопея із виборами судді Європейського суду з прав людини від України. На зміну Володимиру Буткевичу, який перебував на посаді судді від України більше 11 років, була обрана Анна Юдківська. Вона впевнено перемогла вже в першому турі виборів: за Юдківську проголосували 117 делегатів ПАРЄ, за другого кандидата Сергія Головатого - 77 делегатів, третій кандидат на посаду судді Станіслав Шевчук дістав 16 голосів. 

-         Що Ви відчули, коли дізналися, що Вас обрано суддею від України у Європейському суді з прав людини?

Що можна відчути, коли твоя мрія стає реальністю? Це був незабутній емоційний момент, дещо несподіваний – я мала сильних конкурентів. Проте, найприємнішою була власне не сама перемога, а реакція на неї представників громадянського суспільства України (адже мене було обрано саме як представника громадянського суспільства). Я отримала таку кількість щирих привітань, на яку просто була фізично не в змозі відповісти. Я навіть не могла уявити, що стільки людей в Україні за мене вболівало. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати всім за теплі слова, щирість і найкращі побажання. Я вдячна за підтримку і сподіваюсь виправдати очікування.

-         Стіни Страсбурзького суду для Вас не нові. Зокрема, кілька років Ви працювали юристом в секретаріаті суду. Що зміниться тепер у Вашому житті?

Я дійсно працювала кілька років у Секретаріаті Суду – для отримання більш ґрунтовних знань Європейської конвенції з прав людини та практики Суду, розуміння його процедури. Безумовно, ці знання стануть в нагоді на новій посаді. Але роль судді суттєво відрізняється від ролі юриста Секретаріату і потребує інших якостей та навичок, в першу чергу – наявності власної позиції, переконань, побудованих на особистому досвіді, інтуїтивного відчуття об’єму прав людини.

Рішення приймають судді, а отже, на суддю-доповідача покладається відповідальність за обрання позиції у справі, за вміння донести свою думку до колег-суддів. Юристи Секретаріату роблять левову частку роботи, готують справу до розгляду, втілюють в проект рішення позицію судді-доповідача. Українська частина Секретаріату – команда справжніх професіоналів, людей відданих своїй справі. Здебільшого ми з ними однодумці, і, сподіваюсь, нам буде легко працювати разом.

-         Європейський суд з прав людини буквально завалено скаргами з різних країн, і з кожним роком їх стає дедалі більше. Люди чекають роками, поки дійде справа до розгляду їхньої скарги. Що, на Вашу думку, необхідно зробити, щоб прискорити процедуру розгляду кожної справи?

Суд робить все можливе для прискорення процедури розгляду. Як відомо, з 1 червня набуває чинності Протокол №14 до Конвенції, котрий запроваджує ряд механізмів для такого прискорення. Проте, Ви абсолютно правильно відзначили, що кількість скарг до Суду постійно зростає. Що робити для того, аби запобігти цьому? Відповідь одна – забезпечити належний захист прав людини на державному рівні. Суд не може один нести навантаження із втілення Конвенції, частина цього навантаження має бути перекладена на національні органи.

У нас є закон “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей закон наводиться як позитивний приклад на всіх міжнародних форумах, присвячених проблемі ефективності Європейського суду з прав людини, оскільки відповідно до нього рішення Суду є джерелом права в Україні. Проте, цей закон залишився мертвою нормою, він не виконується, адже українські судді не мають можливості отримувати систематичні знання про Конвенцію, бути невідкладно інформованими про зміни в практиці Суду. Натомість, виконання цього закону надало б можливість запобігти встановленню порушень Судом, адже визнання практики Суду джерелом права означає, що немає потреби чекати, доки Суд встановить порушення в справі проти України, а Комітет Міністрів Ради Європи «пропише», які дії загального характеру треба зробити; достатньо, коли у справі з аналогічної проблеми, але проти іншої держави є рішення. І хоча відповідно до Конвенції для держави обов’язковим є тільки остаточне рішення, в якому вона є стороною, рішення Суду є тлумаченням Конвенції, а поширення впливу рішень Суду поза межі обов’язкового ефекту на сторони є найдієвішим механізмом захисту прав людини.

Більш того, в одній з недавніх справ проти Туреччини Суд зазначив, що оцінюючи дотримання державою Конвенції він буде зважувати, наскільки державні органи беруть до уваги принципи, які випливають з його рішень у схожих питаннях, навіть якщо рішення винесені проти інших держав.

Так, представник уряду Нідерландів у Суді щороку доповідає Парламенту про розвиток практики Суду не тільки щодо рішень проти Нідерландів, за наслідками яких треба вносити законодавчі зміни, але й щодо рішень проти інших держав стосовно певної правової проблеми, яка існує і в Нідерландах. Це дуже гарний приклад щирого прагнення влади покращити ситуацію із захистом прав людини. В Україні є багато правових проблем, з приводу яких Судом винесені рішення проти інших держав; чи не буде мудрішим не очікувати на рішення проти України з цього приводу, а змінювати законодавство і практику таким чином, аби уникнути подальшої констатації порушень та росту кількості скарг до Суду?

Важливим, звичайно, залишається підвищення обізнаності українських суддів про конвенційні стандарти. В цьому сенсі суддя ЄСПЛ має встановити та підтримувати діалог із національними суддями.

-         В Україні назріла проблема із виконанням рішень Європейського суду. У зв’язку із цим нещодавно Міністерство юстиції запропонувало розширити законодавче визначення «рішення Європейського суду» за рахунок такого поняття, як «схвалення умов односторонньої декларації». Як Ви вважаєте, чи допоможе це зняти проблему?

Це термінологічні зміни в Законі для узгодження його зі змінами в процедурі Суду, проблему виконання рішень це не знімає. А проблема існує. Подивіться на перше «пілотне рішення» проти України, за яким держава зобов’язана протягом року запровадити ефективний засіб захисту проти тривалого невиконання судового рішення, яке набрало законної сили. Адже ще в 2004 році Суд знайшов порушення статті 13 Конвенції (відсутність ефективного засобу захисту) у справі проти України щодо невиконання рішення, а протягом цих років виносів чисельні аналогічні рішення. Отже, ще в 2004 році ефективний засіб захисту від цього порушення на національному рівні мав бути запроваджений. Проте, цього зроблено не було, і ми дочекалися застосування спеціальної процедури – «пілотного рішення».

Те ж стосується й інших поширених проблем – тривалості судового розгляду, досудового тримання під вартою тощо. Чим швидшою буде реакція на рішення Суду, тим сильнішим буде захист прав людини в Україні, та відповідно менше заяв буде надходити до Страсбурга.

Сам факт існування «клонових» справ свідчить про затримку належної реакції на рішення Суду.

Зрозуміло, що Суд і надалі буде розвивати свою практику за статтею 13 Конвенції та заохочувати держави запроваджувати ефективні засоби захисту гарантованих Конвенцією прав, підкреслюючи тим саме свою субсидіарну роль.

-         В Україні багато говориться про судову реформу. Про її необхідність недавно заявляв і Віктор Янукович. Якою Ви бачите цю реформу?

Так, про необхідність судової реформи сьогодні не говорить тільки ледащий. Ця реформа стала однією з головних обіцянок всіх передвиборних програм. Проте, реальних кроків робиться мало, а необхідність змін нагальна – громадяни не довіряють суду, тобто не відчувають себе захищеними. Сьогодні багато змін пропонується і в системі судоустрою, і в судовому процесі, Венеціанська комісія наголошує на необхідності вдосконалення структур суддівського самоврядування, тобто є розуміння того, що реформа має бути комплексною.

Дискусій багато, а ухвалених законів майже немає. Наприклад, підготовлено новий проект Кримінально-процесуального кодексу, я мала можливість його подивитися і навіть запропонувала певні зауваження. Попри те, що він іще потребує технічних правок та узгоджень – це по-справжньому реформаторський проект, який повністю відмовляється від інквізиційного (слідчого) кримінального процесу на користь змагального. Він запроваджує абсолютно революційні новели, для яких замало законодавчих змін, треба буде змінювати менталітет юристів - слідчих, суддів, прокурорів, адвокатів. Кодекс не залишає шансів на успіх у суді погано розслідуваній бездоказовій справі, а отже всі учасники процесу будуть змушені належним чином виконувати свої обов’язки. Можна багато говорити про цей проект, але очевидно, що навіть після його прийняття буде потрібний певний «перехідний» час для необхідних трансформацій. Це суттєвий прорив у напрямку судової реформи, проте, досі, наскільки мені відомо, у Верховній Раді все ще залишається зареєстрованим попередній проект КПК, підданий суворій критиці з боку Ради Європи.

Неминучим кроком судової реформи має стати інститут суду присяжних, який запроваджено ще Конституцією України, але й досі не введено в дію. Є багато суперечок серед практиків, чи потрібен Україні цей суд, але не буду приховувати, що я його палка прихильниця і багато висловлювалася з цього приводу. Для мене цей суд – єдиний спосіб зупинити деградацію правосуддя, змусити і адвокатів, і прокурорів згадати, що таке змагальність судового процесу.

Я б ще пропонувала повернути безперервність судового процесу, що існувала за радянських часів – суддя не міг почати нову справу, поки не закінчив попередню. Це значно підвищить якість процесу і стане перепоною його затягуванню.

-         Корупція в українських судах стала притчею во язицех. Громадськість постійно збурюють скандали: то із суддею-«колядувальником», якому «посівають» мільйонами, то із його колегою, яка святкує день народження з розмахом у 400 тис. євро. При тому всі розуміють і знають, що це тільки вершина айсберга. Що, на Вашу думку, треба зробити, або подолати болючу проблему корупції в судах?

По-перше, я би не хотіла приєднуватися до того хору повсюдних звинувачень судді Зварича та його колеги з однієї простої причини – я не бачила обвинувального вироку щодо цих осіб. Я не можу нехтувати презумпцією невинуватості і говорити про доведений факт хабарництва за відсутності вироку. Хабарництво – тяжкий злочин, але звинувачені у ньому мають процесуальні гарантії, включаючи право не називатися злочинцями до винесення вироку.

Однак, корупція в судах України є загальновідомими явищем, на її рівень вказано, наприклад, в недавньому дослідженні Transparency International. Це прикре явище, адже корупція саме в судовій гілці влади є найнебезпечнішою – якщо б людина знала, що вона зможе захистити свої права в суді, не поспішала б платити за те, що їй належне за законом.

Торгівля правосуддям – тяжкіший злочин, аніж звичайне хабарництво. Хабарництво в судах має глибоке коріння. Судді, які постійно – ще за радянських часів – були змушені порушувати закон, втратили повагу до цього закону. А відтак перетворили його на предмет торгу. Тому треба змінювати моральні засади суддів, їхні переконання, а отже приділити пильну увагу формуванню суддівського корпусу.

Хто сьогодні стає суддями? Це або колишні помічники судді, секретарі судових засідань, які були виховані на певних хибних традиціях та довірливо сприймають їх як норму і продовжують зберігати; або колишні представники прокуратури чи силових структур, серед яких є правники зі сформованим обвинувальним ухилом, які сприймають суддю не як незалежного арбітра, а як продовжувача виконання функцій обвинувачення чи нагляду. Адвокатів серед суддів одиниці, в той час як саме досвід захисту є необхідним для формування нового обличчя судової влади. Особа, яка претендує на посаду судді, має бути піддана об’єктивному професійному тестуванню. В Америці майбутні судді складають автоматизований тест на профпридатність, який виключає можливість суб’єктивних оцінок.

Крім формування суддівського корпусу, для боротьби із корупцією важливими залишаються банальні речі, про які вже багато сказано: гідна заробітна платня, випадковий розподіл справ між суддями, обмеження функцій голів судів. Проблемою є безкарність суддів, що породжує безвідповідальність за прийняті рішення. Іншим інструментом боротьби із корупцією є гласність процесу; неприпустимо вести судові засідання в особистому кабінеті судді, хоча широко відомою є нестача залів судових засідань. Водночас, ведення процесу не в залі засідання породжує неповагу до правосуддя.

Рішення має бути публічним – і це вимога Європейського суду також. Публічність рішення дозволяє громадянському суспільству контролювати судову владу. В Україні багато зроблено з цього приводу, є Єдиний реєстр судових рішень, проте ще не всі суди мають технічний доступ до цього реєстру для публікації своїх рішень. Такі кроки поступово, мабуть занадто поступово, але все ж таки будуть змінювати власні погляди суддів, відроджувати повагу до закону. Тільки віра у непорушність та святість закону є дійсною перепоною корупції.

Довідка: Анна Юдківська народилася 5 липня 1973 року в Києві. В 1995 році закінчила Київський національний технічний університет будівництва і архітектури, у 2003 – з відзнакою юридичний факультет Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, з 2007 – магістр права та європейських наук (Стасбурзький університет), з 2008 – кандидат юридичних наук (тема дисертації «Презумпція невинуватості в кримінальному процесі України та практиці Європейському суду з прав людини»). З 1995 року займається правозахисною діяльністю, з 2003 року – адвокат. У 2004-2009 роках – юрист Секретаріату Європейського суду з прав людини. У жовтні 2007 року була обрана претендентом на посаду судді Європейського суду за результатами конкурсу, що проходив у Мін’юсті України. З 2009 року – докторант Страсбурзького університету.

http://human-rights.unian.net/ukr/detail/193984