Воно, може, й краще, що за два останніх місяці стільки лайна сплило на поверхню суспільного життя, стільки репутацій начебто пристойних людей перетворилися на ніщо і стільки вад політичних лідерів стало видно громаді неозброєним оком.

З іншого боку, коли подумаєш, що з цим усім жити далі, що те чиновницьке і депутатське бидло, котре себе проявило в усій красі, й далі прагнутиме керувати нами (і керуватиме!), що профурсетки зі значками депутаток Верховної Ради чи без них і далі сидітимуть у парламентських чи міністерських кріслах, що бездарні діячі опозиції, які не змогли мобілізувати людей на свою підтримку (бо не вірили і не вірять у них), а тільки заважали такій мобілізації, продовжуватимуть розпинатися у своїй любові до народу, — стає невимовно гидко. Навіть за радянських часів стовідсоткова мерзота знала своє місце і змушена була дотримуватися бодай якихось правил гри; наразі ж хамократія втратила останні гальма. Воно й зрозуміло: або необмежена влада, або втрата високого становища, здобутого за рахунок глибокого морального падіння. Отож концентрація хамства та підлоти у політиці перейшла вже всі критичні межі і продовжує зростати.

...Одна з політичних профурсеток, порядна львівська пані, яка дуже любить повчати журналістів і депутатів гарним манерам, у своїх полум’яних виступах постійно говорить: “Ющенко зробив”, “Від Ющенка треба вимагати”, “Ющенкові треба подумати” і так далі. І чи є інший спосіб пояснити цій персоні, що спершу слід самій навчитися говорити “пан президент”, а потім уже починати когось чомусь учити?

...За чарчиною чогось міцнішого регіональний син знаменитого батька говорив з журналістами цілком розумні, притомні речі. Наступного дня на мітингу перед біло-блакитною юрбою цей же діяч виголошував промову. Кожне речення, яке вилітало з його вуст, прямо суперечило сказаному вчора, і при тому звучало так само щиро і переконливо.

...Полум’яно-патріотичний лідер дрібненького уламку колись могутнього Народного Руху весь свій критичний запал кілька років поспіль спрямовує проти Юлії Тимошенко. От і зараз: у ситуації, коли конче потрібна єдність не те що демократичних, а й просто більш-менш психічно і морально нормальних політичних сил, він ледь не щодня виступає з публічними викриттями деструктивної і підривної діяльності Тимошенко — мовляв, це вона винна в нинішньому загостренні політичної кризи, а Президенту з прем’єром слід негайно миритися і не слухати підбурювачів війни.

...Голубуватий депутат та екс-міністр, колишній палкий український демократ, а тепер не менш палкий прибічник інтеграції в Європу через Москву під мудрим керівництвом Партії регіонів, заявляє на всю країну, що, мовляв, одному із суддів Конституційного Суду примусово й із загрозою для його життя зроблено операцію. І це тоді, коли кожному журналісту, не те що юристу, добре відомо, що цей суддя (не будемо згадувати всує прізвище справді порядної людини) мав дуже серйозні проблемі зі здоров’ям і що операція ця була плановою, а не здійсненою за вказівкою президентського Секретаріату.

...Ну, а про тих суддів Конституційного Суду, щодо яких з’явилася ніким не заперечена інформація стосовно придбання ними та їхніми родичами за останній час нерухомості на мільйони доларів, і говорити не варто. У будь-якій нормальній країні ці судді самі б попросили призупинити їхні повноваження та провести ретельне розслідування, а може, добровільно подали б у відставку, адже КС має бути поза будь-якими підозрами. Наразі ж ці судді користуються будь-якими незаконними прийомами для відновлення своїх повноважень і, схоже, щиросердо вважають, що мають право судити інших. І не просто інших, а всі державні інституції.

Але апофеоз політичної підлоти — це, мабуть, призначення (точніше, «призначення») віце-прем’єром з питань безпеки й правоохоронної діяльності генерала армії Кузьмука. Не кажучи вже про дуже й дуже сумнівну легітимність такого призначення розпущеним парламентом, біографія цього персонажа несумісна з перебуванням у політиці для будь-якої нормальної країни. Згадаймо, коли тактична ракета, випущена під час навчань 20 квітня 2000 року влучила у житловий будинок у центрі Броварів, генерал Кузьмук тоді божився перед журналістами, що у нього на робочому столі, мовляв, лежать «речові докази» — уламки ракети, що влучила туди, куди й було заплановано. І тільки знайдений у розламі дев’ятиповерхового будинку фрагмент ракети з вибитим на металі реєстраційним номером дозволив довести факт публічної брехні тодішнього міністра оборони.

Проте Кузьмук не застрелився і не подав у відставку, а Кучма не зірвав з нього погони. Звільнили Кузьмука тільки після другого «бойового» епізоду, коли під час навчань (що цікаво, спільних українсько-російських) зенітна ракета (так досі й не відомо, українська чи російська) збила над Чорним морем пасажирський літак, який летів з Тель-Авіва до Новосибірська. Втім, справа, не в тому, чия конкретно була ракета, а в тому, що Кузьмук до останнього відбріхувався, заперечуючи факт влучання ракети. Газета «Факты» від 6 жовтня 2001 року писала: «Міністр оборони задоволений результатами нинішніх навчань сил ППО». І от зараз ця людина не лише знову здобула високу посаду в команді урядової коаліції, а й повчає всю країну, як треба жити за законом, роздає вказівки Президенту (між іншим, Верховному Головнокомандувачу) та РНБО і запевняє, що «почувається абсолютно впевненим» на своїй посаді.

Ні, такі самі не стріляються... Але справа навіть не в окремих персоналіях. Справа в громадських настроях, у тому, що навіки закарбується у свідомості (тим більше, підсвідомості) великих мас людей. Той, хто привозив до Києва на півтора місяці десятки тисяч донеччан, знав, що робив. Тепер для пересічного киянина пересічний донеччанин — це смердюча напівп’яна істота, це хам, який забруднює все навколо себе. Розкол України вміло поглиблений, і поглиблений тією політичною тусовкою, що голосніше за всіх кричить щодо свого піклування про єдність країни. Нічого дивного: хамократія діє тільки такими, досить ефективними, методами. І доводь тепер, що Донбас — це один із центрів української культури і один з регіонів, з якого вийшли найвідоміші «українські буржуазні націоналісти» радянської доби...

Хам нищить усе. Та головне — він нищить перспективи на майбутнє. І не випадково, мабуть, добре відома всім українським громадянам «двічі несудима» особа мала «на зоні» прізвисько Хам. Але не випадкова й народна мудрість, яка каже, що з хама не буде пана.

А відтак втомлена від театру політичного абсурду, від слабкодухості наче пристойних людей і енергійної брутальності непорядної політпубліки, від спеки надворі та від відсутності гарячої води у кранах українська спільнота має вирішувати, що їй робити з чинною хамократією і як запобігти продовженню існування цього явища.