“Відомо, що жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи завдяки виключно. економічним обставинам. Адже в основі економічної діяльності лежить певна психокультура”.

 С.Кримський

I

В ідеалі народ і держава, яку він формує, повинні опиратися на колективне несвідоме. Кожний народ має неповторний архетип. Це форма колективного несвідомого, за допомогою якого з покоління в покоління передається досвід народу. Знання архетипу дозволяє досліджувати менталітет народу, його праісторію і майбутнє. Те, що Володимир Вернадський називав ноосферою, С.Кримський вважає сферою розуму не у звичному абстрактно-логічному сенсі, а в сенсі репрезентанта буття, необхідної регулятивної сили, яка діє не сама по собі, а в контексті загальних космопланетних закономірностей.

 С.Кримський переконаний, що за катастрофічністю українська історія нагадує долю біблійних народів, більшість яких, на відміну від українців, загинула, а врятовані (іудейський етнос) виробили собі компенсаторну ідеологію богообраності. «Український народ, який знайшов сили перебороти усі історичні драми, підкріплював свою стійкість специфічним менталітетом. Вихідним пунктом цього менталітету була ідея святості своєї Батьківщини, богообраності своєї землі, повага до своєї неньки-України».

 З огляду на те, що багато десятиліть творився (і продовжує творитися сьогодні) міф про існування єдиної «давньоруської народності», з якої «вилупилися» українці, росіяни і білоруси, варто зіставити ментальності різних народів, зокрема українського і російського. «Якщо при формуванні Московської держави росіяни запозичили зі спадщини Візантії ідею «Третього Риму», тобто державного всевладдя, – пише С.Кримський, – то Україна-Русь висуває на перший план ідеологію «Другого Єрусалиму», святої землі. Ідея «Святої Русі», софійності буття як книги Божої Премудрості (що закликає до звершень Духу, альтернативних смерті), набуває в Україні пріоритетного значення».

 Тема ця не нова. На це ще в XIX столітті звертав увагу Микола Костомаров у своїй праці «Дві руські народності». Він, наприклад, зазначав, що російський експансіонізм, пріоритет общини, перевага загалу над особистістю, обмеження індивідуальної свободи сприяло становленню в Росії абсолютної монархії, а українська волелюбність, прагнення до вільних спілок і федеративних форм суспільного життя, перевага особистості над загалом розхитували будь-який суспільно-політичний лад уже в момент його народження.

 До рис, які характеризують російську ментальність, Михайло Грушевський відніс відсутність власної людської гідності, неповагу до гідності іншої людини, вічне хитання між суспільним та моральним максималізмом і повним нігілізмом, що нерідко має наслідком цілковиту втрату моральних критеріїв. В. Вернадський писав, що національна свідомість українців розвинулася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, які пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму.

 На цю тему є чимало інших свідчень – як росіян, так і німців чи французів. Наприклад, французький маркіз, письменник і мандрівник Астольф де Кюстін в своїй книжці «Росія в 1839 році» оголив її суть як країни варварів і рабів, повсюдного страху і тиранії. Наведу лише одну цитату з величезної кількості їх: «У Росії деспотизм є на троні, а тиранія – всюди». Тоді ж, у XIX столітті, Петро Чаадаєв писав про «особливості нашої своєрідної цивілізації», яка ніколи не йшла разом з іншими народами: «…ми не належимо до жодного з відомих сімейств роду людського, ні до Заходу, ні до Сходу, і не маємо традицій ні того, ні іншого».

 Німецький філософ і психолог Карл Ясперс на початку 30-х років XX століття підкреслював, що там, де немає свободи, панують свавілля і деспотизм, відтак тяжіння до диктатури в Росії закономірне. Там панує традиція нагайки, а людина є частиною череди, отари, якою заправляє диктатор. Ще один німець, філософ і письменник Герман Кайзерлінґ був переконаний (20-і роки того ж століття), що європейська доба Росії минула, що російський соціум залишиться колективістським: «Комунізм був ідеалом кожного росіянина, байдуже в якій формі».

 Колективістський світогляд передбачає перекладання відповідальності з індивіда на колектив, що є типовим для психокультури азійських країн. Почуття відповідальності за всіх означає особисту безвідповідальність.

 Не жалів виразів, характеризуючи російський менталітет, Максим Горький вустами свого персонажа В.Лютого з епопеї «Життя Клима Самґіна». Герой М.Горького говорить, що «росіянам потрібна не та свобода, яку можуть дати соціалісти, їм потрібна свобода, що належить до компетенції попів – свобода грішити, грішити страшно та безмірно. Після чого носії російської волі самі себе пов’яжуть та здадуть у поліцейське відділення». А в книжці «Російське селянство» М.Горький зазначив: «Жорстокість форм революції я пояснюю винятково жорстокістю російського народу… Недавній раб став найрозбещенішим деспотом, як тільки одержав можливість бути владикою ближнього свого».

 Як зауважив С.Кримський, істотного значення для українців набуло моральне розуміння свободи, яка виступала як честь і гідність людини: «Цим пояснюється зокрема багато епізодів української історії. Тут, наприклад, звертає увагу мотивування початку визвольної боротьби під проводом Б.Хмельницького саме потребою здобуття козаками шляхетних чеснот. Ще більш яскраво про сказане свідчить приклад УПА, діячі якої, розуміючи усю незабезпеченість боротьби і проти поляків, і проти армій двох тоталітарних режимів, своєю мужністю демонстрували волю до свободи».

 До речі, питання ментальності не цурався один із більшовицьких вождів Лев Троцький, зокрема у своїх знаменитих десяти настановах-заповідях комуністичним агітаторам в Україні. «Не Денікін примусив нас залишити межі України, –                проповідував він, – а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство». Л.Троцький був переконаний, що в українського селянина прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років: «Це страшний дух, який кипить і вирує, як найгрізніший Дніпро на своїх порогах, і примушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу упродовж сотні років воювати проти своїх поневолювачів – поляків, росіян, татарів, турків – і здобувати над ними блискучі перемоги. Лише необмежена довіра, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної спайки усіх членів держави не тільки під час війни кожного разу нищили всі завоювання українців».

 Так само разюче відрізняється українське і російське право. Автори «Історії українського права» (Київ: Грамота, 2010, за редакцією І.Безклубого) стверджують, що «політичний режим і соціально-економічне становище в Московській державі докорінно відрізнялися і були ворожими українській дійсності», що «людське життя в Україні цінувалося на кілька порядків вище, ніж у Російській імперії», тому «демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об’єднати, вони були несумісними». Такими ж непорівнянними були і стосунки між чоловіком і жінкою. В українському праві вони будувалися на принципах рівності, а в російському панував деспотичний тип родини. Крім того, в українському кримінальному праві майже до кінця XVIII століття практикувалося умовне покарання, яке в західних країнах було юридично закріплене лише в ХХ столітті.

 Доктор юридичних наук, професор Олександр Шевченко звертає увагу на те, що в українському праві з кінця XV століття, коли виникла Запорізька Січ, практично був закріплений принцип поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову, які формувалися шляхом виборності. Та й у ХVIII столітті українська Гетьманщина, до закріпачення українських селян Катериною ІІ в 1783 році, протистояла режимові московської деспотичної монархії: «Якщо в Україні всі верстви населення були вільними і рівними перед законом, могли вільно вибирати місце проживання і рід занять, то в Московському царстві, згідно з нормами Соборного Уложення 1649 року, селяни перейшли у стан рабів, яких можна було продавати, обмінювати на тварин, програвати в карти».

 І західна, і православна цивілізації (класифікація С.Гантінґтона) опирались у державотворенні на панівний феодальний клас. Під цим кутом зору українців не можна віднести ні до однієї, ні до іншої цивілізацій. Київська Русь створила окрему цивілізацію, психокультура якої повинна стати основою життєдіяльності України. У спрощеному вигляді психопортрет українця – це самодостатній господар, що покладається на власні сили, психопортрет європейця – найманий працівник, що сформував громадянське суспільство, через котре відстоює свої права, психопортрет росіянина – холоп, що чекає на доброго царя. Україна – це породження Русі-України, а Росія – православної гілки Золотої Орди. Тут нема гіршого, нема кращого, а є система стосунків між владою і народом. Як зазначають О.Донченко і Ю.Романенко, центром соціальної якості є не індивід, а саме система цих стосунків.

II

 “Протестує душа. Таки не підходитьнам ця дивна цивілізація, на татарщині замішана, на крові та вбивствах”.

 О.Гончар. “Щоденник”, 27.02.1968 р.

Якщо Україна, володіючи третиною світових чорноземів, маючи достатньо освічений народ, є однією з найбідніших в Європі, то причина очевидна – держава організована на чужій, не українській психокультурі. І ніякі косметичні, а по суті, показушні реформи тут не допоможуть. Адже, на думку О.Донченко і Ю.Романенка, якщо соціум живе в умовах, що не відповідають його власному характерові, глибинній реальності, полю життєвої енергії, інформаційно-енергетичному духовному забезпеченню, він дуже скоро загине як автономний суб’єкт світового життя. А тому Україна мусить знайти свій природній шлях.

 До визначальних архетипів українського менталітету С.Кримський відносить землю та ідеал свободи.

 Архетип землі інтегрував аграрно-виробничий, соціально-історичний та духовно-культурний атрибути національного життя, звичаїв та обрядів і втілював ноосферне передчуття українців: «Цей архетип проходить крізь увесь масив історії української духовності, від язичницьких обрядів землеробства, через християнські цінності та козацькі ідеали вільного хутора до наукових розробок С.Подолинського і В.Вернадського…».

 Саме ідеал свободи, на думку С.Кримського, «є творцем кордонної цивілізації, яка, мабуть, була єдиною у світі, що витримала тиск степу, кочових навал, стала батьківщиною людей, з яких ніхто (за виразом М.Гоголя) не хотів бути глядачем світової драми, а тільки її дійовою особою».

 Якщо розглядати свободу з позиції «однієї колиски», то виникає логічне запитання: як узгодити цю свободу з українським баченням її. А це зробити неможливо, тому що корені нашого колективного несвідомого – в Трипільській культурі (цивілізації). Професор-антрополог Сергій Сегеда вважає, що «велелюдні трипільські племена відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу – автохтонного етносу Півдня Східної Європи, фізичні риси якого почали формуватися задовго до появи слов’янства на історичній арені». А археолог Михайло Відейко називає Трипілля першою яскравою хліборобською цивілізацією, «яка близька нам за ментальністю, в чомусь – і за культурою. І не складно побачити там своє коріння».

 Тут варто зазначити, що Трипільська цивілізація була поширена не лише на території сучасної України. Сліди цієї цивілізації знаходять у Румунії і Молдові. Проте в румунів і молдованів – інше колективне несвідоме, мабуть тому, що в історіях цих країн не було таких явищ, як Київська Русь чи козацтво.

 Можна припустити, що Трипільська психокультура була базовою для Київської Русі. Орест Субтельний у своїй праці «Історія України» пише, що більшість сучасних немарксистських істориків відкидають теорію про те, що європейський феодалізм передував добі індустріалізації. І цьому слугують аргументи з нашої старокиївської історії. По-перше, там не існував центральний для феодалізму інститут васальної залежності, а влада князів над боярами була мінімальною. По-друге, велику роль у життєдіяльності давньої Київської держави відігравали торгівля та міста. По-третє, Київська Русь характеризувалася наявністю переважно незакабаленого селянства. Це свідчить «про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході. Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь скоріше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств».

 Ця соціальна система породила психотип українця як самодостатнього господаря, що покладався (бо спосіб добування їжі таку можливість давав) на власні сили. Саме цей психотип не допустив появи доморощеного феодального класу, а тому завдання державотворення, непосильне для нього, лягло на плечі селянства. Сила закоріненості цієї психокультури, глибина архетипічності українського ідеалу свободи порівняльна з Великою китайською стіною. І праукраїнці, і пракитайці перебували під тиском того самого степу. Цьому степові китайці протиставили фізичну стіну, ми – морально-духовну. Здолати цю стіну не зміг ніхто до сьогодні, не зможе і завтра. З таким народом можна йти лише в ногу. Цього не зрозуміли Мазепа, Грушевський, Ющенко. Не розуміє і теперішній «лідер».

 Таким розумінням не керуються і в найрозвинутіших країнах, де домінує ліберально-демократичний лад. Україна об’єктивно готова сьогодні реалізовувати нову парадигму розвитку, базовану на українському колективному несвідомому, котре зараз є запитане інформаційним суспільством і, що особливо важливо, є породженням ноосфери. Необхідною, хоч і не достатньою, умовою зростання еволюції і прогресу є відповідність типу лідера підсвідомим очікуванням соціуму.

 О.Донченко і Ю.Романенко зазначають, що для побудови успішної держави необхідний збіг кількох умов: колективного несвідомого, типу лідера і відповідного науково-технічного рівня. Якщо глянути на українську історію, то в період визвольної війни під проводом Б.Хмельницького тип лідера відповідав колективному несвідомому українців, але не була забезпечена третя необхідна умова для реалізації нової парадигми розвитку – відповідність перших двох умов тогочасному науково-технічному рівню. Період Мазепи характерний тим, що збігу не було в жодній комбінації. Після 2004 року, перемоги «помаранчевої революції», відповідність між колективним несвідомим і сучасним науково-технічним рівнем вже дозріла, але тип лідера не відповідав цим двом умовам. А без збігу всіх умов побудувати успішну і незалежну державу неможливо.

 Попередня влада пробувала запровадити європейську модель, але за відсутності громадянського суспільства лише розкрутила маховик корупції. Сьогоднішня влада пробує зіграти роль доброго царя для сумирного холопа. Та враховуючи, що влада порядок розуміє по-московськи, як тотальний контроль через чиновницький апарат за народом, а народ, на рівні колективного несвідомого, глибинно відчуває себе Паном-господарем (не мужиком, не хлопом, холопом чи маленьким українцем), то і ця спроба провалиться. Стрімке падіння рейтингу «синіх» свідчить, що вчергове обдурити виборця буде важко, бо сьогодні маємо якісно інший народ, ніж до п’ятирічного правління «помаранчевих».

 Докорінно ситуацію поміняв Інтернет і сучасний зв’язок. Всі ті негативні для державотворення риси українства в доінформаційному суспільстві перетворюються на позитивні в інформаційному. Сьогодні єдність забезпечується не одностайністю, не казенщиною чи диктатурою, а єдністю розмаїття за допомогою сучасного зв’язку. Очевидно, сьогодні Майдан неможливий, а Інтернет-майдан – так.

 Країни, які стали успішними в ХХ столітті, узгоджували своє колективне несвідоме з науково-технічним рівнем. Для прикладу візьмімо Японію чи Південно-Східну Азію. Але то був не український час. Колективне несвідоме української нації може спрацювати лише в інформаційному суспільстві, тобто у ХХІ столітті. Бо якщо згадані вище успішні країни змогли стати такими в рамках вертикально організованого суспільства, то українське колективне несвідоме може спрацювати лише в горизонтально організованому суспільстві.

Поступово твориться українська еліта. Вона і далі виростатиме в громадах і вбере в себе українське колективне несвідоме, що має таке ж значення для нації, як сила тяжіння для планети. Те, що в нас сьогодні майже немає еліти, нормально для нації з таким історичним минулим. Це наслідок тривалих, численних спроб колонізаторів знищити колективне несвідоме, що означає не що інше, як знищення нації. Одним із результатів цих зусиль було створення «генно-модифікованих організмів», які завели сьогодні Україну в економічний і соціальний тупик. Якщо суспільство буде і далі організоване за російською схемою, де за висловом Герцена – «зверху вниз усі раби, знизу вверх усі пани», то й російська мова буде більш запитана, як мова наказова. Спілкування ж між рівними потребує української мови.

 Абсолютна меншість, що паразитує по всьому світу над абсолютною більшістю, буде чинити шалений спротив і докладе максимум зусиль, щоб знищити все українське, опираючись при цьому на українські «генно-модифіковані організми». Адже історія не знає випадків, щоб успішні рабовласники ставали успішними феодалами, а ті в свою чергу – успішними капіталістами. І це в межах однієї вертикальної системи організації суспільства. А тут йдеться про поступовий перехід до горизонтальної, де народ фактично стає господарем.

 Альтернативи цьому немає, бо так розпорядилась історія, що на даному етапі земної цивілізації саме українське колективне несвідоме дасть поштовх наступному еволюційному розвиткові людства. В далекому майбутньому подібну функцію виконає колективне несвідоме іншої нації чи цивілізації, але то вже буде якісно інший світ. Тепер – наша черга попрацювати на себе і на людство. Сьогоднішній науково-технічний рівень вимагає горизонтальної організації суспільства, що є значно складнішим, ніж розумні і логічні дії в межах відпрацьованої вертикальної системи.

 Тут ми підійшли до важливого питання, яким спекулюють не одне десятиліття. Це питання націоналізму. Для того, щоб українців принизити, українську націю називають селянською. Логічно було б і націоналізм назвати селянським. Але ж ні, націоналізм – буржуазний. А те, що української буржуазії не було і сьогодні нема, ніби не помічають. Квінтесенція розуміння націоналізму – це право бути самим собою, мати право на людську честь і гідність. Але якраз такі якості є шкідливими як для суспільства наймитів, так і для суспільства холопів.

 С.Кримський був переконаний, що українська культура належить до тих унікальних історичних утворень, коріння яких сягають у тисячоліття прадавньої історії, що історичні передумови етногенезу українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Незважаючи на змінювання народів на території, що становила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалось тисячоліттями.

 Саме з цього випливає колективне несвідоме української нації, наскрізним архетипом якої є вільний і самодостатній ПАН-ГОСПОДАР.

Тарас МАРУСИК,

голова Координаційної ради з питань захисту української мови

при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса,

колишній завідувач відділу з питань мовної

та етнонаціональної політики секретаріату Президента України

Василь ЯКУБ’ЯК,

 колишній заступник Генерального директора

і головний конструктор Івано-Франківського виробничого об’єднання «Карпатпресмаш», власник ПП «Олан»

 Скорочена версія цієї статті вийшла у «Дзеркалі тижн