Тема розділеності України на Захід та Схід та необхідності об’єднання (чи то возз’єднання) країни перетворилася на одну з вічних. З тих, на яких можна досхочу спекулювати – поряд з мовою та євроінтеграцією. Сталося це з тієї причини, що тема ця, як і мовна, й євроінтеграційна, з одного боку, зачіпає за живе дуже багатьох українців, а з іншого – є цілковито ірраціональною. Тобто, перевірити на практиці здатність тієї чи іншої політичної сили об’єднати Україну не виходить і не вийде ще дуже довго, й громадянам (вони ж виборці) залишається тільки вірити (чи не вірити) своїм улюбленцям.

Тема ця є справді універсальною. По-перше, прагненням об’єднати Україну можна пояснити все, що завгодно. Політичну непослідовність та відверту кон’юнктурність, ухиляння від рішучих дій та від дій узагалі, сумнівні політичні альянси на годину, ще сумнівніші кадрові призначення тощо – аж до того, що один і той самий політик може у Львові казати одне, а в Луганську – цілковито протилежне: так він, мовляв, об’єднує націю. Ще одна характерна риса: як і питання мови та євроінтеграції, питання об’єднання України всі без винятку політики прагнуть вирішувати за підлітковою парадигмою «або все – або нічого». Пошук справжніх компромісів, які мали б стати підставою об’єднання, реально відсутній в усіх сторін. Можливо, не останньою мірою відсутній він через те, що подолання поділу країни досі залишається гарними словесами й не більше: адже країну не об’єднаєш за принципом вінегрету, покидавши в одну тарілку всього, що під руку трапиться; перш за все треба знати засади, на яких країна знову набуде цілісного вигляду – якщо колись насправді його мала. А от на це запитання: чи справді мала? – відповідей і не чути. З усіх боків є лише констатація факту поділу й констатація потреби його подолати, тобто залагодити. Далі від цієї «свіжої» ідеї розмови про об’єднання не йдуть, перетворившися на типовий собі симулякр – тобто на символ, за яким нічого реального не стоїть, на фразу, що не має раціонального змісту. На заклинання, мантру.

Але облишмо політиків і погляньмо на проблему. «Усі без винятку країни мають регіональні особливості та міжрегіональні суперечності, жодна країна не є монолітною, й Україна тут не виняток», – кажуть нам. Так, справді, навіть у маленькій Естонії, чиє населення ледь не вдвічі менше за населення міста Києва, міжрегіональні відмінності помітні навіть туристові, причому йдеться далеко не лише про відмінність російськомовного району Кохтла-Ярве – Сілламяе – Нарва. Але чи те саме ми бачимо в Україні? Чи вичерпуються відмінності між Заходом та Сходом розбіжністю в культурі, побуті, традиціях спілкування та інших етнографічних деталях – чи хай навіть у релігійно-конфесійних уподобаннях? Чи можна, з іншого боку, звести їх до різниці в рівні економічного розвитку або в економічній спеціалізації? Ні, не можна. Житомирщина є до такої самої міри аграрно-індустріальним регіоном, як і Херсонщина, південь Кіровоградщини та південний схід Вінниччини мало чим відрізняються в етнографічному плані від північного заходу Миколаївщини та півночі Одещини, у Нововолинську живуть такі самі шахтарі, як і десь у Павлограді.

З іншого боку, всього лише два макрорегіони – чи не замало це для такої територіально великої та історично розмаїтої країни, як Україна? Адже «помаранчевий» Захід простягається між геть не схожими між собою ані культурно, ані економічно Закарпаттям та північчю Слобожанщини, а між колишнім «вільним містом» Одесою та «пролетарським» Донецьком, здавалося б, принаймні не більше спільного, ніж між тією ж таки Одесою та Києвом. Отже, справа, мабуть, не в етнографії.

У Західній Європі найрозділенішою країною традиційно вважають Італію. І досі існують політичні сили, що виступають за відділення Півночі від Півдня. От тільки хіба в Італії міжрегіональне протистояння досягло такого антагонізму, як у сьогоднішній Україні? Ні, мешканці італійського Півдня можуть заздрити мешканцям Півночі, мешканці Півночі можуть кепкувати з мешканців Півдня. Але щоб вважати один одного «чужими», якщо не «ворогами» чи «носіями абсолютного зла»? Ні, подібне існує хіба що в наших молдавських сусідів.

Тож не культурою, не традиціями й навіть не конкретними ментальними розбіжностями зумовлений нинішній поділ України. Він має політичний, ідеологічний і – ширше – світоглядний характер. Наступне твердження, мабуть, багатьох шокує. Але полягає те світоглядне протистояння не в площині мови й не в площині геополітичної орієнтації. Точніше, й у них, але самі вони є лише похідними, наслідками. Головною розбіжністю у світоглядах є розбіжність в уявленнях про способи досягнення успіху. І якщо на рівні конкретної людини ці розбіжності більш-менш нівельовані, хоча й виявляються в деталях, то на рівні держави вони абсолютно очевидні.

Пригадаймо російський фольклор. Він (казки, пісні, оповіді) має одну дуже помітну рису: в ньому не існує категорії «заробити». Є категорія «знайти» (чи то «отримати за щучим велінням»), й є категорія «відібрати». Той, хто «знаходить», – той добрий, позитивний персонаж, той, хто «відбирає» – той злий, негативний. Утім, коли «добрий» відбирає в «поганого», то жодних сумнівів у його позитивності не виникає – на те ж він і добрий, щоб відбирати в поганого і встановлювати в такий спосіб справедливість! Стосовно сьогоднішніх реалій державного життя категорія «знайти» трансформувалася у «видобувати корисні копалини», а категорія «відібрати»… у «відібрати». З цього припущення випливають два висновки, поширені у громадській думці. Перший: держава, що не є видобувною, не може бути багатою інакше, ніж когось грабуючи (звідси й підозріле ставлення росіян до Заходу), і другий: достатньо проголосити когось «злим» і «поганим» – і відбирати в нього стане ледь не справою честі, ледь не історичною місією.

З Росією все зрозуміло: чи не все її оточення саме й є «поганим». Але ж Схід України саме тим і відрізняється від Заходу, що заселявся вже тоді, коли ці території були під владою (а отже, й світоглядним впливом) Москви! То кого ж йому вважати «поганим»? Звісно, український же Захід. Якщо поговорити з донбасівцями, це виявиться абсолютно наочно: мовляв, ми вугілля видобуваємо, ми всю Україну завдяки цьому годуємо, а ви нічого не робите (саме так!), а в вас усе чистенько й акуратненько! Далі йде висновок: Захід паразитує на Сходові. Звісно, капосний Захід (уже не України, а як геополітичне поняття) теж паразитує, бо живе не з видобутку вугілля чи ще чого-небудь. От тільки сил для «відновлення справедливості» тут бракує, подолати супостата можна лише разом з Росією. Оскільки ж Захід узагалі є супостатом незрівнянно більшим за Захід України, то, за такою логікою, нічого іншого, ніж грабувати дурних західноукраїнців (від Сум до Ужгорода) він не прагне – от саме для того й дурить їх ідеєю інтеграції. Але східняки все це бачать і на євроінтеграційний гачок ніколи не зловляться, а так і будуть «територією, вільною від НАТО».

То чи можливе об’єднання України? Так, можливе. Але здійснити його на даний момент може тільки Партія регіонів. Способом такого об’єднання стане силове нав’язування східного світогляду, а ціною за нього – відмова України від прагнення технологічного прориву. Зупинення й без того не надто швидкого розвитку, іншими словами. Справді, навіщо якісь прориви, якщо видобувати вугілля та залізну руду (марганець, нікель, уран, пісок, щебінку) можна й без них?! Єдина міць держави – то її надра! Власне, тут Україна служитиме за наочну модель ситуації, коли (якщо) Росія стане світовим чи бодай європейським лідером завдяки енергетичному диктатові – яку стратегію вона майже неприховано проголошує. Росія тоді, звісно, зможе досягати своїх цілей – бо отримає спосіб легально, в межах міжнародного права «відбирати», але ціною того стане зупинення технологічного прогресу.

Захід не може нав’язати свій світогляд Сходові не лише через слабкість та нерішучість лідерів політичних сил, які його репрезентують. (Власне, якби раптом Ющенко почав об’єднувати Україну силою, він тієї самої миті припинив би бути виразником західного світогляду.) А головне через те, що у світогляді західняків «відібрати» не є домінантою.

Власне, за часів Кучми саме силове стримування України в цілісності (а точніше, створення вигляду цілісності) й відбувалося. Саме силове нав’язування східного світогляду й тривало. Той факт, що 1999 року за Кучму проголосувала західна половина, пояснюється лише його геніальним тактичним маневром: у суперники собі він обрав ще відвертішого носія східного світогляду, ніж він сам.

Утім, представники Сходу (навіть Донбасу) все ж є носіями перехідного, з вкрапленнями західних рис, світогляду, якщо порівнювати їх з росіянами. Цікаво спостерігати автовокзал у Луганську: всі маршрутні таблички виконано лише російською мовою, але на автобусах, що прямують до Росії – двома. Газета «Комсомольская правда – Донбасс» проводила опитування, які страви донбасівці полюбляють, і якими пригощали б іноземних гостей. Так от: виявилося, що полюбляють вони пельмені, але гостей пригощали б варениками. Навіть мешканці Донбасу відчувають свою відмінність від росіян. Часто інтуїтивно – але саме так.

То може, якби Схід (чи Донбас) на певний час почали б керуватися не з Києва, а самостійно, вони б одразу зрозуміли багато речей? Наприклад, що для росіян вони – однаково хохли, що росіяни своєю вважають територію Донбас, але не його мешканців? Що росіяни – то все ж інші? І що самі вони попри все є українцями, й з Україною було б краще? Не тому, що Кравчук пообіцяв дешеву ковбасу, а вона такою не стала, а тому, що вони-таки українці? Може, лише така от шокова терапія змусила б укорінені світоглядні стереотипи східняків почати змінюватися