Усі останні тижні, коли голова Верховної Ради по кільканадцять разів на день оголошував прізвища народних депутатів, які склали повноваження, а далі розповідав, що інші заяви викликають сумнів, практично у всіх ЗМІ точилися нескінченні розмови про відновлення (варіант: продовження) діяльності фракцій “Нашої України” та Блоку Юлії Тимошенко. Ким? Тими депутатами з цих фракцій, які відмовилися складати мандати. І, звісно, відмовилися не з якихось шкурних, а з суто принципових міркувань, виключно заради того, щоб і в майбутньому захищати інтереси виборців, котрі їх уповноважили на такий захист.
А дехто йшов іще далі, особливо коли йшлося про дискусії у прямому ефірі (якими, слід сказати, вітчизняні депутати навчилися користуватися, не червоніючи). Мовляв, яке нам діло до того, що Юлія Тимошенко складає свій депутатський мандат? Блок її імені продовжуватиме існувати, нас для цього достатньо, зберемося, оберемо на засіданні фракції нового лідера. І хоча ця ідея виглядає, м’яко кажучи, дуже дивною у світлі виборчого законодавства, яке забороняє блоку чи партії носити чиєсь ім’я, якщо цієї людини немає у списку зазначеної політичної сили, все одно такі розмови з телеекрана точаться. Бо, виявляється, бренд БЮТ належить не Юлії Тимошенко, а комусь іншому, ба, цей хтось навіть чоловічої статі. І знову-таки ніхто не червоніє (чи, може, сучасні телевізори ще не здатні передати такі тонкі нюанси депутатської фізіономістики?).
І що цікаво: таки знайшовся персонаж, який після всіх цих розмов погодився стати в.о. Юлії Тимошенко у так званій відновленій фракції БЮТ у розпущеній (чи таки “розпущеній”) Раді, або, як її називають, “домі розпусти на вулиці Грушевського”...
Тим часом геть усю нішу “Нашої України”, якщо не вистачить тих, хто відчуває відповідальність перед виборцями і не хоче складати депутатські повноваження, виявляла готовність зайняти Партія промисловців і підприємців. Давши мандати резервістам зі свого списку (хоча, власне, й не зовсім свого, а списку “Нашої України”, але яка різниця?). Бо ж ПППУ, виявляється, твердо стоїть на тих позиціях, на яких ішла до Верховної Ради, і не займається різноманітними політичними авантюрами.
А ще з’явилися такі собі “вільні демократи”. На минулих виборах такої партії не існувало, виборець за неї не голосував, а тепер “вільні демократи” існують. І навіть мають з десяток депутатських мандатів, хоча, ще раз повторюся, виборець таку партію нікуди не обирав. Ба більше: ця партія заявляє, що буде у Верховній Раді парламентською опозицією. А якщо хтось ремствує й вважає, що “вільні демократи” дурять громадян, то в нього низький рівень свідомості. Усього лишень другий. Саме політики і громадяни з цим рівнем свідомості воліють дострокових виборів, – пише один з “вільних” політиків. А ті, у кого третій, вищий рівень свідомості, прагнуть іншого: конструктивної співпраці і взаєморозуміння в ім’я духовних цінностей, хай би навіть і зі своїми ворогами.
І, нарешті, речники уряду розказують паралельно з цим, як їм вставляють палиці в колеса ці кляті опозиціонери. Аж до провокування хлібної кризи. Ні, воно, звичайно, опозиція в демократичній державі потрібна, але ж зовсім інша, не така, як у нас. Наша все робить неправильно. Нормальна опозиція не заважає урядові робити те, чого уряд прагне. Хай в уряду немає (і не передбачається) програми діяльності, хай сформований він вельми сумнівно під оглядом Конституції (остання передбачає, що діяльність Верховної Ради визначається виключно законами, а урядова більшість вирішила — ні, постановами), хай ті політики, котрі полишають разом з групками своїх прихильників опозиційні фракції, одразу ж одержують теплі місця у владі (що в усьому світі зветься корупцією, а в нас – “національною єдністю”), — все це дурниці у порівнянні з вищими цінностями нинішньої України: стабільністю і законністю.
І все це чомусь терпить пересічний український виборець.
Гаразд, уявімо, що те, про що говорять спікер Мороз і К0, проходить. Вибори 30 вересня не відбуваються, у Верховній Раді працюють відновлені фракції “Нашої України” та БЮТ, оновлена “НУ” стає складовою урядової коаліції (під гаслом “Не зрадь Майдан!”, тільки вже біло-блакитним), БЮТ-2 призначає когось Юлією Тимошенко на постійній основі (при такій нагоді можна, щоб не порушувати виборче законодавство, й ім’я-прізвище змінити, і навіть стать!) і також входить до коаліції, “вільні демократи” (котрі мають мандати БЮТ, але хочуть бути від нього вільними, хоч би яким цей БЮТ був) з усієї сили демонструють опозиційність (і справді, у демократичній державі має бути не менше ніж десять опозиціонерів!), законотворчість рушає далі, застрахована трьома сотнями голосів від президентського вета, і жодних виборів, абсолютна стабільність! А для її гарантії телебачення би поступово припинило показувати, як депутати-“кнопкодави” хутко скачуть усією залою засідань, щоб устигнути “проголосувати” за десяток відсутніх колег (а й справді, коли бізнесменам законодавством займатися? хай народ радіє, що вони зволили обратися до Верховної Ради!), дискусії у прямих ефірах почали б сходити на пси як шкідливі для стабільності (навіщо вони, коли стабільність важливіша?), журналістів та видання, котрі зводять наклепи на успішну “побудову Європи в Україні”, суди поставили б на місце...
І ніхто б не ставив на всю країну дурних запитань: з якого дива і за чиї гроші прем’єр їздить лікувати коліно до Іспанії, яким коштом “героїчний” плюс “інфарктний” та “отруєний” міністр внутрішніх справ оздоровлюється в Німеччині після тяжкого стресу, завдяки яким заслугам знаний, дуже й дуже демократичний правник претендує на місце від України у найвищому суді Європи, чого хоче найбагатший вітчизняний олігарх від вітчизняних же видань, подаючи на них позов до лондонського суду?
Зрештою, ніхто б тоді вже не цікавився (адже стабільність! конструктивність! законність! національна єдність!), скільки під прикриттям розмов у всіх ЗМІ про неконституційність президентських указів і про тиск на депутатів від БЮТ та “НУ” з вимогою поскладати мандати уряд вирішив узяти за кордоном додаткових кредитів (за моїми розрахунками, за неповний рік діяльності Кабмін уже полегшив кишені кожного з нас, незалежно від віку, щонайменше на 750 доларів) і який закон про примусове вилучення приватної землі у рядових громадян у разі потреби дружно ухвалила (поки що у першому читанні) вщент розпущена Верховна Рада. Громадяни просто почали б знову (як за незабутнього Леоніда Ілліча) сприймати все, що з ними відбувається, як природне явище, від якого нікуди не дітися. Хіба що кинути все й виїхати за кордон. Тільки за Ілліча-2 їхали євреї, а тут їхали б усі. Повна інтеграція з Європою!
Якщо, звичайно, не виникло б дефіциту робочої сили на металургійних заводах та в лавах вболівальників “Шахтаря” і не довелося б перекривати західні кордони таким собі “Великим Українським муром”. На східних, звісно, панував би повний ЄЕП...
А далі — демократичні вибори. У термін, зазначений вщент заполітреформованою Конституцією. Тобто у 2011 році, як і планує Олександр Мороз. У яких безперечно брали б участь і БЮТ (той, що без Тимошенко), і “Наша Україна” (та, що без Кириленка), і навіть “Народна самооборона” (але без Луценка). “Вільні демократи” також висувалися б, адже у будь-якій державі потрібна опозиція, проте — от лихо! — їм би не вистачило якихось нещасних піввідсотка голосів. А різні “деструктивні сили” до Верховної Ради не потрапили б, бо гуманне українське законодавство зупинило б їхні зловісні наміри ще на підступах до парламенту. Так, як зараз це успішно робиться у братній Росії.
Утім, персональні втрати в депутатському корпусі, вважаю, були б не такими й великими. Значна частина тих, хто зараз склав мандати, очевидно, отямилася б і “перекувалася”, включившись у дружну конструктивну працю на засадах національної єдності. А телебачення транслювало б і далі палкі дискусії... Але вже не в прямих ефірах, а в записах. І газети не надавали б шпальт різним “деструктивним критикам” та “злісним наклепникам”. Та хіба це головне? Головне — щоб народ об’єднався навколо тих політиків, які не вміють червоніти. Отака от перспектива, якщо 30 вересня не буде виборів.
...Проте мимоволі, звідкись із глибин підсвідомості постає ще одне запитання: хай навіть вибори 30 вересня відбудуться, де гарантія, що описаний вище сценарій не реалізується (бодай з деякими відхиленнями) і після них? Адже у складі “полум’яних опозиціонерів” також вистачає людей, котрі давно розучилися червоніти...