Нарешті прецедент створено. 11 червня Святошинський суд Києва ухвалив рішення у справі за обвинуваченням двох осіб у скоєнні злочину за ст.ст. 299 – жорстоке поводження з тваринами та ст. 300 – пропаганда жорстокості. І хоч в Україні правова система не спирається на поняття прецеденту, однак таке рішення важливе не лише в моральному, соціальному чи психологічному сенсі, а й у правовому. Відтепер правоохоронцям значно важче, посилаючись на неможливість, відмовляти в порушенні кримінальних справ проти збоченців, що обрали своїм «хобі» затяте поширення в суспільстві оруелівських «цінностей», за яких вбивство живих істот – гуманна і почесна акція, а їх страждання – джерело натхнення й насолоди. Рішення судді Косик у справі за звинуваченням Олексія Ведули та Романа Полібіна є проривом, на який довго очікували не лише зоозахисники, а й усі ті, хто усвідомлює граничну небезпеку цілеспрямованої й безкарної руйнації моральних засад суспільного життя.

Коротко нагадаємо суть справи. У листопаді минулого року проти двох мешканців Києва було порушено кримінальну справу за заявами користувачів Інтернет-мережі, котрі, виявиши на сайтах викладені жахливі у своїй цинічній жорстокості фото- й відеоматеріали, звернулися до правоохоронних органів. Як було встановлено самими користувачами, під ніками Олександр Богданов («Вконтакте») та Grafit (на сайті вбивць тварин, так званих догхантерів) ховалася одна й та сама особа – Олексій Ведула, який знищував тварин, переважно цуценят, особливо жорстоким чином, фіксуючи процес відеозасобами, подеколи – із залученням до зйомок Романа Полібіна. Затримані підтвердили скоєння інкримінованих їм дій. Справа набула великого резонансу, й після кількох засідань, супроводжуваних мітингами громадськості й широкою участю преси, суддя винесла вердикт: 3 роки умовно Р. Полібіну й 4 роки позбавлення волі О. Ведулі.

Варто зробити деякі висновки з перебігу подій у цій справі. По-перше, участь правоохоронців у доведенні справи до суду звелася до мінімальних дій на останньому етапі – затримання, дослідження вже наданих їм доказів та висунення звинувачення. Ситуація настільки ж нездорова, наскільки й стандартна. Щодалі більше в Україні органи влади – усіх трьох її гілок з місцевою владою включно – працюють в режимі «ви за нас усе зробіть, а ми покладемо підпис». Розв’язання будь-якої проблеми, хоч би скільки й хоч би як інтенсивно й фахово вказували на її існування громадськість, науковці, експерти тощо, можливе лише тоді, коли основну частину роботи, що мала б здійснюватися владними інстанціями, виконують на голому ентузіазмі ті, хто від цієї проблеми потерпає. Прийняття вкрай потрібного нормативного акту чи ухвалення владного рішення можливо тоді, коли його текст буде написано кимось на волонтерських засадах; порушення карної справи – коли попереднє слідство, включно зі встановленням особи злочинця, його домашньої адреси та збиранням доказів, проведено аматорами; навіть умовою винесення судового рішення інколи стає його підготовка з компетентними посиланнями на норми законів однією зі сторін процесу!

Виникає закономірне запитання: за які файні очі громадянське суспільство утримує владні структури, якщо їх робота фактично лягла на плечі самого громадянського суспільства? Якщо державні органи перетворилася на «клуб за інтересами», державну роботу виконують громадяни на волонтерських засадах, на долю ж «членів клубу» залишається «праця» з підписування суспільно значущого документу, а вивільнена решта часу йде на розв’язання особистих проблем державними засобами?

По-друге, навіть виконання роботи замість органів влади абсолютно не гарантує її результативність у вигляді подальших владних дій. Засобом інтенсифікації процесу, каталізатором успіху послуговує громадський тиск – інформаційний із залученням ЗМІ, організаційний – у вигляді акцій, пікетів, маршів тощо. Такий вплив громадської активності можна було б вважати успіхом і показником загального зростання впливовості громадянського суспільства як вияву його зрілості, якби не одне «але».

Видається, до нинішньої специфічної взаємодії влади і суспільства спричинилися два чинники: цілковита байдужість влади до будь-яких проблем, що не зачіпають фінансові інтереси її представників (і лише в цій ділянці можливі певні результати) та фактор «Євро-2012», під знаком якого в останні роки відбувалося життя в Україні і з огляду на який чинилися більшість владних кроків у фінансово та політично незаангажованих питаннях. І під цим кутом зору ставлення влади до поширення жорстокості в суспільстві виглядає дещо по-іншому.  

Ще раз озвучу вже риторичні запитання. Чому правоохоронні органи виявляють патологічну неспроможність у притягненні до відповідальності осіб, що систематично, зухвало-демонстративно й організовано вдаються до жорстокого поводження с тваринами та не лише його прямої пропаганди й заохочення, а й до закликів до жорстокості як такої – з оприлюдненням рецептів завдання моральних страждань і фізичної шкоди людям, яким небайдужий біль інших, з порадами щодо технології фізичного ЗНИЩЕННЯ таких ЛЮДЕЙ? Чому, навіть за наявності ідентифікації осіб, що ховають свої злочинні дії під ніками на сайті догхантерів, правоохоронці не можуть їх «встановити», хоча у випадку з Ведулою – змогли?

Чому досі розгулює на свободі й стріляє-стріляє-стріляє по живих мішенях на вулицях, на дитячих майданчиках, на території приватних об’єктів і з вікон власного помешкання (і похваляється тим!) Олексій Святогор – убивця тварин, як він гордо себе іменує в пресі, щодо якого в міліції накопичилося кілька десятків заяв і показів свідків стосовно його діянь? Чому досі в аналогічній ситуації не порушено кримінальну справи проти Мирослава Спічака з Миколаєва, від дій якого постраждали десятки людей? Чому й далі безперешкодно провадить (принаймні, за її особистими твердженнями) діяльність координатора отруєнь і розстрілів Любов Василіна – Гришка Котовская з Харкова і гастролює містами України, залишаючи за собою численні собачі трупи, Сергій Сєлєв – Marandus зі Львова?  Нарешті, чому не зачіпають професійну гордість харківських митників і львівських та київських міліціянтів зухвалі твердження догхантерів про те, що міліція й митниця ними підкуплені й завдяки цьому стало можливим криваве сафарі російського «десанту» собачих убивць на території України – «десанту», що, за словами його учасників, непогано оплачується таємничим «замовником»? Невже відповіді на ці запитання справді пов’язані з існуванням такого замовника?  

Видається, – так. Бо ж згадані раніше дивовижні закономірності в роботі українських правоохоронців зокрема та влади в цілому, свідчать: якщо запитання не мають відповідей, значить за ними стоїть фінансовий або політичний інтерес. Чи, найімовірніше, обидва.

Фінансовий – оскільки позірна дешевизна «розв’язання» проблеми безпритульних тварин методом убивства насправді лише пролонгує її, робить вічною і дозволяє гарантувати стабільні прибутки виробникам засобів убивства. Політичний – оскільки функціонування добре керованої міжнародної «зондеркоманди»й та накопичення нею досвіду нелегальної протизаконної діяльності вкупі з насаджуванням у суспільстві стандартів знецінення життя, жорстокості й садизму, перетворює її на дуже зручне знаряддя, яке при нагоді можна використати і для посилення соціальної напруженості, й, зрештою, для провокацій – аж до усунення політичних чи бізнесових опонентів. 

Засудження Ведули теж уможливилося вже згаданими чинниками: відсутністю чиєїсь владної зацікавленості в його особистій безкарності, що й дозволило судді застосувати Закон, та диханням у спину «Євро». Попереду – апеляція. А відбудеться розгляд апеляційної скарги вже після закінчення футбольного свята. Тоді й зможемо побачити справжню ціну української Феміди. Поки що ж джерело аморальності, жорстокості й цинізму працює безперешкодно, породжуючи нових маніяків у Києві, Харкові, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі тощо, тощо, тощо. Тих самих, що починають з собачок і кішечок, а продовжують людьми.

Наразі хвиля жорстокості, що сьогодні поширюється щодо тварин, матиме і ВЖЕ має свої очевидні наслідки у поширенні такої ж жорстокості щодо людей – згадаймо неодноразові розкриті й нерозкриті випадки ґвалтувань з подальшим садистським вбивством у Миколаєві, у Криму, випадку закатовування, розчленовування людей, спалення їх живцем, зрештою – й безкарну стрілянину по перехожих з вікон будинків (лише у ЗМІ висвітлено 4 таких випадки за останні півроку).

Справа не в собачках. Не лише в них. Справа в тому, що у нас під боком діє розплідник маніяків, мета яких – вибороти (цитую за їхнім сайтом) «право на збереження себе як виду». За потурання влади й правоохоронців потвори вже вилупилися з яєць і прагнуть місця під сонцем, прагнуть ствердження свого «права» зжерти інших. І серед тих інших, які затуляють їм сонце, як нині «затуляють» його тварини, може опинитися будь-хто з людей. Коли громадськість це нарешті зрозуміє, буде пізно.

http://tyzhden.ua/Columns/50/53187