Апетит приходить під час їжі. Аж у кількох райцентрах Донбасу відбулися народні зібрання, на кожному з яких вибрали по одному «прєзідєнту Юго-Востока». Але що цього було мало, то «народних президентів» вибрали ще й у обласних центрах, в тому числі у Харкові та Одесі. І дарма, що голосувало за тих «президентів» від кількох сотень до сотні людей.
Кожен із цих «пре зиків» – неабияка особистість. Чого вартує лише психічно-хворий Кауров, який відомий тим, що багато разів виголошував відверту шизофренію про адін народ і рускій мір. Шкода, що пан Коломойський не включив у своє меню ще й «народних пре зиків». Їх теж пора відловлювати і поселяти там, де перебувають усі інші наполеони та архімеди.
А тим часом триває нагнітання страхів. Почали з «бєндєравцев», а перейшли на Правий сектор, яким лякають не лише наївних і чистих сумлінням жителів Сходу, а й Росію. Чесно кажучи, я не бачу, чим тут лякати. Що вчинив такого страшного ПС? І що вчинив особисто Ярош? Організація, яка вилупилася з нічого і є нічим, раптом набрала якихось монструальних (Word виправляє на «менструальних») розмірів. При тому, що її ніде не видно. Не видно її було також і в найкритичніші дні на Майдані 18-20 лютого. Як і «мужні» афганці, вони покинули Майдан і зникли, аби вигулькнути лише тоді, коли випала нагода попіаритися на захопленні високопоставлених дач за принципом «грабуй награбоване». Тобто очевидно, що ПС було створено саме з такою метою: лякати.
Зауважте: лякають не тими хоробрими бійцями, які стояли на смерть 18-го і йшли в шалену відчайдушну контратаку на Інститутській 20-го, а – людьми, які нічим героїчним себе не проявили. Лякають не львівською сотнею, яка майже вся полягла під кулями вранці 18-го, а якимсь маревом. Правда, складається це марево з давніх провокаторів під орудою Корчинського і «Тризубу».
Але страхання маревом не сьогодні народилося. Воно вже має свою традицію. У 2009 році бренд «бандерівців і фашистів» ще не був настільки розкручений, ПС не існувало, але лідер «общєствєнной арганізації Данєцкая республіка» уже був. Називався він Алєксандр Цуркан. І ось цей лідер 23 жовтня звинуватив президента Віктора Ющенка в підготовці збройного нападу на Кубань. Більшого дебілізму годі було вигадати про закоренілого лежебоку і тюхтія. Але Цуркан розгорнув цілий епічний сценарій, який мав на меті теж налякати Схід напередодні президентських виборів. Начебто Ющенко, рейтинг якого на ту пору був приблизно такий, як зараз у Яроша, висунув гасло «Освободим кубанских украинцев». А задля цього «были проведены учения «Запад-Восток», где отрабатывались не оборонительные, а наступательные действия. После провокаций Ющенко объявит о нападении РФ на Украину по грузино-осетинскому сценарию. Восточные области напичканы войсками, тактические аэродромы в Краматорске, Изюме, Мариуполе полностью подготовлены для приема тяжелых транспортных самолетов типа «Боинг». Когда Россия втянется в конфликт, Ющенко обратится за помощью к НАТО, войска будут введены на территории областей в течение 2-х часов. Вы практически не представляете, что тогда начнется. Русских вырежут под ноль. В такой создавшейся ситуации Ющенко выиграет выборы в первом туре и навсегда». http://www.regnum.ru/news/fd-abroad/ukraina/1217642.html
Тобто, як бачимо, сценарій той самий. Лякати і залякувати. Та не ПС єдиним лякають. Паралельно розкручували й міфічну жіночу сотню на чолі з Ірмою Крат, відомою досі як журналістка-невдаха неіснуючого часопису і героїня судового скандалу, внаслідок якого банк забрав у неї авто. Ця дама, яка уславилася різними провокаціями під час Майдану і проголосила себе сотником, не зібрала довкола себе й десятка бійців. Зате її, як і Яроша, радо піарили російські ЗМІ, включно з Лімоновим. Останній особливо часто згадував її, з задоволенням смакуючи таке специфічно «тевтонське» псевдо як Ірма Крат. Здавалося б, чим завдячує ця дама такій увазі відомого революціонера і ненависника всього українського? Що зробила вона такого епохального? Але всьому свій час. Зоряний час мадам Крат настав щойно тепер, коли вона облаштувалася у «полон» до сепаратистів. Мета її «полону» – проста, як дишло: знеславити Майдан і засвідчити, що зєльоних чєлавєчькав опріч Добкіна на Сході нема. Дама, яка називає себе журналісткою, жодної репортерської роботи у Слов'янську не провадила. Зате охоче йшла на контакт з озброєними сепаратистами та диверсантами в ефірі російських телеканалів. І то ж треба: того дня, коли вона заявила, що російських диверсантів у Слов'янську нема, в інтернеті з'явилися їхні бородаті мармизи на нічних фото.
Можна лише дивуватися, якою всеохоплюючою і масштабною постає російська агресія. Праця йде буквально на усіх ідеологічних фронтах. А Путін тільки підкидає дров, щоправда, демонструючи своє тупе невігластво. На останній прес-конференції він заявив, що Південь і Схід завше були Новоросією і ніколи не належали до України. За такою логікою і Київ, і Полтава, і Вінниця теж не належали до України, бо й України, як адміністративної одиниці не було. Але Харків було засновано козаками у 1654 році, а Новоросійськ щойно у 1838. Слобожанщина віддавна була заселена українцями, а росіяни стали активно її окуповувати щойно в середині ХІХ ст. Брехнею є і те, що буцім «советское правительство в 20-е годы передало» територію Новоросії Україні. Українська ССР як незалежна держава утворилася в 1919 році, а 30 грудня 1922 року увійшла в СССР. І в тих кордонах УССР перебувала вся територія Новоросії, за винятком одного району Луганської області, який відійшов до України в 1923 році. Ну, а балаканина про те, що Новоросія «исконно русская земля» – це взагалі маячня. Бо ж заселена вона була багатьма народами. І ніколи росіяни не складали там більшість.
А те, що Путін називає «русскімі людьми» – насправді представники різних народів православної віри. Але для Путіна, як і для більшості російських шовіністів, «русскоязичний», «православний» і росіянин – одне й те ж. Про західних українців, які ніколи не були повноцінними громадянами Австро-Угорщини чи Польщі, ми мали нагоду теж почути. Таке враження, що сам Табачнік писав йому ці репліки. Бо тільки невіглас міг щось подібне зморозити. Хто й чувся неповноцінним, то тільки українці під владою царської Росії, а пізніше більшовиків. За царя українці до 1905 року не мали змоги видавати свою пресу, а за Австрії та Польщі жодних проблем із цим не було. На Західній Україні українці мали українські школи та гімназії, українську мову в церквах, чого й близько не було у Росії. І врешті решт у міжвоєнний період ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Чехії чи Румунії українці не зазнали ані Голодомору, ані таких жахливих сталінських репресій.
«Геть від Москви!» – закликав Микола Хвильовий ще у 1920-тих роках, бо нема й не було у нас більшого ворога, підлішого сусіда і жорстокішого убивці, як той, хто нарік себе старшим братом.