Володимир Путін провів чергову загальнонаціональну «Пряму лінію». Ще недавно цей інформаційний привід здався б нудним і банальним. Але не зараз. У 2014 році ми побачили щось зовсім нове, до чого раніше не звикли.

«Пряма лінія» була явно орієнтована на експорт. Як спеціальні поліпшені «Жигулі» радянського часу. Путін розмовляв не стільки з Росією, скільки з Заходом (США, Євросоюз) і Україною. Точніше, народом України. Якому він хотів пояснити: «Ідіть до мене, бандерлоги. Під моєю владою вам буде набагато краще і легше, ніж при вашій незрілій, неспокійній і безперспективній незалежності». Заходу ж було сказано: «глобальна політична ініціатива зараз належить мені, давайте виходити з цього, бо іншого нині не дано».

Власне, експортним характером «Прямої лінії» пояснюється і антураж заходу. У залі не було оскаженілих пропагандистів «Російської весни» типу, наприклад, Олександра Проханова чи Сергія Кургіняна. Опинився, правда, Дмитро Кисельов, але він заради государя потрапив під європейські санкції, і не запросити його було вже ніяк не можна. У цілому ж оскаженілої патріотичної істерики не спостерігалося. Видатні діячі мистецтв – від Юрія Башмета до Карена Шахназарова – покликані були показати, що новітній курс підтримують культурні вершки суспільства, а не тільки одне суцільне провінційне бидло, як думають деякі. Присутність же Ірини Хакамади та Ірини Прохорової, номінальних критиків Кремля, яким навіть було дозволено задати м'які питання, підкреслювало: путінська Росія – це не так страшно, як може здатися, якщо дивитися російське телебачення. А сам Путін, як не крути і як годиться справді тутешньому правителю, – єдиний європеєць в країні.

Своєму ж народу Путін скинув лише крихти з панського прямолінійного столу. Щедрих індивідуальних подарунків на цей раз не роздавали. Інваліду у возику, який п'ятнадцять років чекає на квартиру, президент розповів про відповідальність влади різних рівнів. Жарт про дорогого росіянина, якому не потрібна машина, бо у нього немає дороги, взагалі прозвучала відверто неполіткоректно. У жанрі «вибачте, вирвалось».

Новий Путін

Ми якось не помітили, але в Росії явно змінився президент. На зміну ветхому Путіну моделі 2000 прийшов новий, 2013-2014 року випуску. Той, первозданний Путін прийшов до влади як гарант елітної конвенції 1990-х років. Його головним завданням було – прикрити еліти від народу, який їх явно недолюблював. Пояснити народу, що ми рухаємося в правильному напрямку, тому не треба задавати зайвих запитань про реприватизацію, повальну розправу над олігархами і т. п. Життєво важливі інтереси еліт, які в цілому сформувалися ще в період з 1993 по 1999 рік – з поправкою на пришестя путінського покоління уже в нульові, – він вважав своїми і захищав їх повною мірою. Цілком конвенционально він поводився і на міжнародній арені. Первозданний Путін був західником, хоча в популістських цілях і нерідко вдаватися і до антизахідної риторики. Він не приховував, що хотів би і міг би привести Росію в НАТО. Першим висловив співчуття Америці з приводу терактів 11 вересня 2001-го. Домігся дострокового погашення Росією зовнішнього боргу, хоча навіть уряд Михайла Касьянова було проти. (Хто в сучасному світі повертає борги, та ще достроково?!) Вивів військові бази з Грузії (Батумі, Ахалкалакі). Навіть зворушливо виголосив промову в бундесраті по-німецьки, щоб здобути додаткову прихильність вельмишановної аудиторії. Оскаженіло дружив з Герхардом Шредером і Жаком Шираком. І так далі. Довгі роки Путін був швидше європейським обивателем на російському троні, ніж помазаником Божим, – по суті і за самовідчуттям.

Нинішній Путін – зовсім інший. Він (пані Хакамада, яку багато, але не я, критикують за цю констатацію) дійсно відчув себе Переможцем. З великої літери. А оскільки доля переможця – самотність, це відчуття наздогнало В.В. в повному обсязі. Немає нікого. Крім нього самого і народу, який забезпечує його легітимність та копошиться десь на дні реальності. Немає ні еліт – він занадто довго і безкорисливо гарантував їх інтереси, щоб тепер озиратися на те, хто потрапить під західні санкції, а хто ні. Ні Заходу, який стільки років намагався, згідно з путінською логікою, принизити і обдурити російського правителя – тепер євроатлантичний світ з об'єкта особливої поваги перетворився в партер, покликаний слухати кремлівську зірку. Є тільки сам Путін і історія, в яку він входить семимильними кроками. Все, що менше від історії, вже не дуже цікавить. Тим більше, зробивши себе галерним рабом, заручником вже остогидлих президентських обов'язків, Путін, схоже, в якийсь момент змирився з відмовою від простих людських радостей, банального бажання пожити для себе. Змирився, але не пробачив людству цієї добровільно-примусової відмови.

У цьому сенсі над «Прямий лінією» витав трохи сталінський дух. Не в сенсі готовності до масових репресій – репресії з огляду на прагматичні резони не потрібні, все і так нормально, - а в плані самовідчуття великого диктатора. Вельми примітним тут є самовизначення росіян, яким на виду і смерть красна (на миру и смерть красна). У перекладі з путінського це означає: якщо я накажу, мій народ помре за мене. І не запитає, чому пора помирати. Це свого роду ремейк знаменитого сталінського тосту за терпіння російського народу, вимовленого на кремлівському прийомі 24 травня 1945.

Перше на «Прямих лініях» і схожих заходах було помітно, наскільки Путіну остогидла публічність, як він приховано нервує, очікує якогось підступу, незважаючи на очевидну налагодженість системи «запитання – відповідь». Зараз це все щезло. Господар Кремля знає, що на нього немає ніякої людської управи. Ні всередині країни, ні за її межами. «Кто превзойдёт меня? кто будет равен мне? Деянья всех людей – как тень в безумном сне… И вот стою один, величьем упоён», як казав у Валерія Брюсова ассірійський цар Ассаргадон.

Жага помсти

Ще Путін ясно дав зрозуміти, що його найважливіший рушійний мотив на сьогодні – образа на Захід. Жага помсти Заходу.

Він робив усе, що від нього хотіли, а його за людину не вважали. Путін прямо сказав: довіра остаточно звалилася після драми в Лівії (2011 р.), коли Росія не виступила в Радбезі ООН проти режиму зони, закритої для польотів, розраховуючи, що Захід умиротворить країну. Замість цього, як схильний вважати В.В., було вчинено справжнє свавілля, що включало в себе розправу над Муаммаром Каддафі, яка відбулася з особливим цинізмом.

Ще важлива деталь – Едвард Сноуден. Не випадково йому, втікачеві, який лежить на інформаційному дні, дозволено було задати вождю відверто безглузде (тут має рацію сенатор Дж. Маккейн) питання про те, чи контролює Росія в масовому порядку всі переговори посполитих. Судячи з усього, підтверджується версія, згідно з якою пан Сноуден дійсно глибоко переорав пана Путіна, довівши у 2013 році до відома останнього, що США слухають всіх, включаючи і приватні та делікатні переговори самого російського президента. Недарма Путін згадав про мікрофон, за допомогою якого екс-прем'єр Данії, а нині генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен записав якусь їх приватну бесіду. І чи то жартома, чи то всерйоз (грань тут тонка) вголос поміркував про європейських політиків, які навіть вдома змушені говорити пошепки, бо американський супутник їх тотально записує. Вже ясно, що «справа Сноудена» завдала російському президентові серйозну психотравму, яка зіграла не останню роль у фундаментальній путінської трансформації.

Поле помсти

Отже, віроломному Заходу треба помститися. Поки що поле помсти – Україна. Путін вже не приховує, що вільному волевиявленню народу Криму чимало посприяв спецназ ГРУ Генштабу ЗС РФ. Якого на Сході та Півдні України начебто немає. Втім, поки я писав цей текст, з'ясувалося, що і там гереушники перестали ховатися: вони вже позують перед фотокамерами, дезавуюючи формальні запевнення Верховного головнокомандувача. Так що вже скоро може з'ясуватися, що Південно-Східна Україна бачить себе скоріше частиною Росії, ніж у нинішньому статусі. На «Прямій лінії» великий диктатор виразно позначив свої претензії на Новоросію – російськомовні області нинішньої України, які, за його версією, більшовики незрозуміло навіщо відірвали від Росії в 1920-ті. Питання лише в тому, як Путін отримає контроль над Новоросією. Варіантів три:

а) через федералізацію України і розстановку в шести-восьми областях своїх, повністю керованих керівних кадрів;

б) створення буферних квазідержав типу «Донецької республіки»;

в) анексію по кримському сценарієм.

Зворушливі женевські домовленості, підписані прямо в день путінського бенефісу, не повинні, на мій погляд, нікого обманювати: з їх допомогою В.В. банально виграв час, розрядивши на кілька днів обстановку, а заодно зробив вигляд, що тема Криму залишилася за дужками – «слідство закінчено, забудьте». Тут же, до речі, треба згадати і офіційне визнання Придністров'я, на яке Москва, досить імовірно, може піти вже в недалекому майбутньому.

Але й на тому В.В. навряд чи зупиниться. Щоб відвернути терплячий народ свій від наростаючого економічного колапсу – урядовий прогноз економічного зростання вже впав до 0%, що ж буде насправді, особливо з урахуванням необхідності вкладати величезні кошти в приєднані території! – важливі постійні зовнішні перемоги, які консолідують націю, для якої «на миру и смерть красна». Путін прирік себе на логіку велосипедиста: треба постійно крутити педалі, інакше впадеш. Він повинен йти далі, далі, далі. Чому б не визнати незалежність Нагірного Карабаху – тим більше що впливові вірменські діаспори в різних країнах світу, включаючи США, Канаду та Францію, з цього моменту стануть люто пропутінськими? А чи не розглянути варіант абсолютно мирного, виключно політичними методами захоплення влади в Латвії, де 35 % жителів вважають рідною мовою російську?

Ведмежий кут

Росія тим самим прирікає себе на ізоляцію від євроатлантичного світу, нові санкції і все таке інше. Але царя Ассаргадона це вже не хвилює. Як не повинно турбувати і більшість населення країни, де 83 % громадян не мають закордонних паспортів, а 70 % ніколи не відпочивали за кордоном (включаючи ближнє зарубіжжя).

Тактичних висновків з усього цього може бути багато, але стратегічний – один. Росія збирається перетворитися на ведмежий кут світу, який недоступний для європейського сонячного проміння. Дуже великий, але ведмежий. Петрівське вікно в Європу перед лицем глобальної протягу зачиняється. Головний закон ведмежого кута – тайга, а прокурор, відповідно, ведмідь. Ми станемо першою і останньою країною четвертого світу. На фасаді якого кривими золотими літерами буде прибите улюблене путінське: «руський мир».

Ми ще в це не віримо, це все здається нам фантастикою. Але Путіну, який вершить наші долі, це фантастикою вже не дуже здається. Чим швидше ми це зрозуміємо, тим краще буде для всіх.

www.ji-magazine.lviv.ua