Нешодавно українці почули дві програмні промови президента Віктора Ющенка – його виступ на з’їзді блоку «Наша Україна – Народна самооборона» та телезвернення до українського народу. Промови ці продемонстрували нові підходи, нову тактику президента – але й містили кілька неоднозначних моментів.

Передусім, чи не вперше з того часу, коли він став президентом, Ющенко беззастережно висловив свою належність та свою прихильність до цілком конкретної політичної сили. На відміну від минулорічної виборчої кампанії, коли він тримав ледь не демонстративний нейтралітет. Добре це чи погано? Поза сумнівом, добре. Бо свідчить про те, що Україна рухається-таки в бік демократії європейського взірця.

Скажімо, президент Франції Ніколя Саркозі де Нодь-Боча є представником партії «Союз за народний рух». Президент Польщі Лех Качинський представляє партію «Закон та справедливість». Так само, як Джордж Буш є представником Республіканської партії США. При цьому всі вони, з одного боку, є «президентами всієї нації» – відповідно, французів, поляків та американців, а з іншого – не намагаються вдавати, що не мають жодних політичних симпатій та преференцій. Не намагаються грати роль таких собі «батьків нації», вищих за політику.

Саме «вдавати» та «грати роль» – бо ж, хоч би як відсторонено від політичних баталій намагався триматися Ющенко півтора роки тому, а однаково ж ніхто не мав ілюзій щодо того, що «Наша Україна», почесним головою якої він є, не була «його» політичною силою. Таких ілюзій не було навіть щодо Леоніда Кучми, хоч як формально бездоганно намагався він дотримуватися гри в «батька нації», що є «над політикою»: однаково ніхто не сумнівався, що є політичні сили, милі його серцю, а є немилі. Епопея з універсалом національної єдності стала-таки для Ющенка уроком, який змусив його відмовитися від гри в позаполітичність та рівновіддаленість від усіх політичних сил.

Справді, ті самі Саркозі, Качинський та Буш, будучи «президентами всіх», відповідно, французів, поляків та американців, відкрито, не приховуючи цього, втілюють певну політичну лінію, певну ідеологію, яку вважають оптимальною для своїх країн, для тих самих французів, поляків та американців як на даний момент. У цьому й полягає зміст демократії: серед розмаїття проектів розвитку більшість суспільства обирає той проект, який вважає за найоптимальніший. Натомість роль позаполітичного «батька нації» є притаманною радше деспотіям і веде або до того, що відстоюваний главою держави проект розвитку є прихованим, непублічним, або ж до еклектичності та багатовекторності, що є красивим евфемізмом, за яким ховається звичайнісінька безконцептуальність.

Тож, відкинувши гру в «батька нації», Віктор Ющенко зробив чи не найбільший крок до того, щоб українська політика стала-таки європейською за духом. Опоненти президента ведуть тепер мову про нібито застосування ним «адмінресурсу». Але погодьтеся: відкрита публічна агітація президента за певну політичну силу не має нічого спільного з примушуванням громадян голосувати за «потрібну» політичну силу.

Та перейдімо до конкретики. «Дуже часто перешкодою української незалежності були не чужі армії чи чужі полки, а власне, взаємознищення…Амбіції і дріб’язковість політиків завдали удару по Майдану. Я хочу, щоб кожен з нас добре пам’ятав про це. Ніхто не винен у наших поразках, окрім нас самих», – ці слова було сказано на самому початку виступу на з’їзді блоку. Правильно на сто відсотків, хоч і гірко. А от далі пролунали слова, дещо дивні в даному контексті: «Тут сьогодні постає єдина національна і демократична партія». Адже на з’їзді йшлося про створення блоку, а не про об’єднання в єдину партію! Цими словами Ющенко, здається, видав своє сприйняття «Народної самооборони» як допоміжної, «другої скрипки» у блоці, чиєю єдиною перспективою є бути поглинутою «Нашою Україною», а не як рівноправної політичної сили.

Поміж тим, «єдина демократична партія у державі» – це нонсенс. Бо якщо сприймати ці слова буквально, вони означають, що або інших партій узагалі не існує (а отже, навряд чи такий політичний устрій і така партія мають підстави зватися демократичними), або ж інші партії не є демократичними, й кожні вибори з невідворотністю перетворюватимуться на різновид російської рулетки: чи знову переможе демократія, чи відбудеться антидемократичний реванш. Насправді про невідворотність демократії в Україні можна буде вести мову лише тоді, коли головними конкурентами на виборах стануть кілька різних демократичних партій, а всі недемократичні відійдуть на маргінес. На жаль, об’єднанням усіх демократичних сил такої мети не досягнути – до того ж, ситуація усталеної демократії передбачає, що виборці обирають не просто демократію, а якусь конкретну демократичну модель – чи то консервативнішу, чи то соціальнішу, чи то національнішу, чи то космополітичнішу.

Так, сьогодні, на превеликий жаль, така ситуація в Україні ще не на часі, виборці все ще мусять обирати між демократією та патерналістським авторитаризмом. Так, саме це найбільше гальмує омріяний рух до Європи. Але ж неакуратне формулювання президента може бути сприйняте так, ніби саме таку ситуацію він хотів би законсервувати на довгі часи! Насправді мусило б ітися не про об’єднання всіх демократичних сил в одну партію, а про створення міжпартійного союзу, в якому різні політичні сили, виступаючи самостійно, сприяли б успіхові одна одної чи, принаймні, не конкурували б одна з одною. Саме такий союз існував під час Помаранчевої революції, саме він привів до її перемоги, й саме його руйнування зумовило подальший розвиток подій. Жодна партія, жоден блок не зможе впоратися з завданням такого широкого союзу, в якому різні політичні сили лише й можуть зберігати єдність у різноманітності.

«Три непорушних опори», на яких мусить стояти Україна – «єдність країни та інтелект нації», «сильна, демократична й гідна влада» та «належні економічні й соціальні стандарти» – є дуже вдалим формулюванням, яке в простій, стислій та дохідливій формі формулює програму дій.

Дуже вдалим є те, що президент зіставив високі темпи розвитку української економіки протягом багатьох років та низькі стандарти життя пересічних українців. Особливо доречними на тлі постійної пропаганди Партією регіонів нібито досягнутих під її керуванням економічних успіхів та «покращення вашого життя» видаються наведені Ющенком цифри зарплат учителів та лікарів, зростання тарифів на комунальні послуги, на молоко та хліб. От тільки – хоча б зважаючи на ту саму масовану агітацію ПР – цей блок виступу доречно було б зробити детальнішим. Адже на виборах сподівання на те, що «люди самі все бачать та розуміють», можуть не спрацювати. Тому було б добре, якби президент як-небудь повернувся до цієї теми – тим більше, що, коли йдеться про цифри та економічні факти, він виглядає найбільш переконливим.

Справді, ніколи ще за останні 10 років не зростали так швидко ціни на всі без винятку продукти. Скажімо, огірки торік коштували 50 копійок – 1 гривню за кілограм, цього року – 4 – 6 гривень. Цього року неврожай? По-перше, далеко не на все й не скрізь. По-друге, чи на ліки в аптеках – теж неврожай? А ціни на них зросли ж на 20 – 50%! Цього спекотного літа справжніми предметами першої необхідності стали безалкогольні прохолоджувальні напої та пиво. І що ж? Порівняно з квітнем, ціни на них зросли на 30 – 60%. Ба більше: дешеві сорти пива та лимонаду зникли з продажу – як кажуть продавці, до осені, до закінчення сезону. Чи боровся якось уряд з недобросовісним вимиванням дешевого сегменту товарів?

Зросли тарифи на транспорт – до речі, якщо вести мову про міський транспорт, трамваї та тролейбуси, то зростання тарифів було найбільшим саме в тих регіонах, якими керує Партія регіонів! 75 копійок за проїзд у трамваях Запоріжжя, тролейбусах того ж таки Запоріжжя, Севастополя, Сєверодонецька та деяких інших міст Сходу, 90 (!) копійок за проїзд у трамваях та тролейбусах Кривого Рога та 1 гривня (!!!) за проїзд у швидкісному трамваї цього міста – таких тарифів немає в жодному регіоні, яким керують «помаранчеві» сили. Але місцева влада Запоріжжя, підвищуючи тарифи на користування міським транспортом, переконувало мешканців міста, що «скрізь по Україні давно вже такі тарифи». Й запоріжани в це дотепер вірять! То було б дуже добре, якби президент дав розгорнуту й детальну картину «низького рівня інфляції». Його б, принаймні, почули скрізь в Україні. (Хочеться вірити, що Віктор Ющенко володіє повною інформацію про ціни та їхню динаміку.)

«В останній рік практично згорнута прозора, конкурентна приватизація, приватизація, яка  заохочувала б міжнародних і національних інвесторів. Відбувається повзуча тінізація приватизаційних процесів. Україна вже забула за останній рік, що таке відкритий конкурс», – сказав президент. На жаль, поняття, якими він оперував, та їхні переваги неочевидні для пересічного громадянина. От якби Ющенко дав оцінку, скільки – хоча б приблизно – втратив бюджет від непрозорої приватизації! «Державний бюджет вже  недоотримав мільярди гривень, які могли б піти на користь простій людині», – то все ж таки занадто загально: українці вже призвичаїлися не надто довіряти словам «мільйони» та «мільярди». Переконливіше було б, якби Ющенко назвав хоча б порядок тих мільярдів!

Дуже добре, що президент коротко, просто й дохідливо пояснив причину, з якої він видав указ про розпуск парламенту. Шкода тільки, що так само коротко, просто й дохідливо він не зробив цього від самого початку – бо тепер, після місяців масованої пропаганди партій урядової коаліції, в багатьох українців аргументи ПР, СПУ та КПУ вже засіли в підсвідомості, й їх уже не так легко спростувати.

Перелічуючи завдання, що стоять перед «НУНС», першим серед них президент назвав скасування необмеженої депутатської недоторканності. Саме така постановка питання є коректною. От тільки… В агітаційних матеріалах «НУНС» слово «необмежена» чомусь випадає. Можливо, з розрахунку на те, що люди не розбиратимуться в різниці між «обмеженою» та «необмеженою» недоторканністю, й визначення «необмежена» виглядатиме непереконливо, як свого роду крутійство, прагнення зберегти шпаринки, що дозволять депутатам уникати відповідальності? Можливо, й так – але ж після виборів, коли «НУНС» обіцяв скасувати недоторканність узагалі, а скасує лише необмежену, багато людей вважатимуть, що їх обдурили! Порятунком було б детальне роз’яснення, що являє собою обмежена депутатська недоторканність, у яких випадках вона діятиме.

Далі, сказавши про намір зняти з держави тягар депутатських пільг (а хіба представники виконавчої влади пільг не мають? хіба їхні пільги не роздуті?), президент перейшов до соціального блоку: «Я ставлю реальні орієнтири, які втілимо у життя: Заробітна плата для працівників бюджетних установ зросте на 60%. З реалізацією третього етапу впровадження єдиної тарифної сітки. Середня зарплата становитиме близько 2 100 гривень. Трудові пенсії зростуть більше ніж на третину. Допомога при народженні другої дитини становитиме 15 000 гривень. Грошове забезпечення військовослужбовців зросте удвічі. Відчутно збільшиться допомога багатодітним родинам, дітям-сиротам, інвалідам, соціально зміниться статус «Мати-героїня». Суттєвішу підтримку одержать хворі на рак, хвороби серця, туберкульоз та ВІЛ/СНІД. Реальна допомога нарешті прийде у село. Нові грошові надбавки отримає сільська інтелігенція: сільський вчитель, лікар, працівник культури. За два роки кожен сільський фельдшерсько-акушерський пункт буде забезпечений транспортом».

З одного боку, привабливо. З іншого боку, 2004 року президент уже обіцяв багато чого – й далеко не все з обіцяного стало реальністю. Так, протягом останнього року Ющенко практично не мав змоги втілювати свою програму. Але ж він жодного разу чітко не артикулював: антикризова коаліція перешкодила йому у здійсненні його стратегії! Але головне полягає не в тому. Соціальний блок промови Ющенка залишив враження, що президент намагається грати у нав’язаній Партією регіонів системі координат «покращення вашого життя вже сьогодні». Що він пустився навздогін популістським обіцянкам ПР. Ну добре, а раптом ПР завтра скаже, що середня зарплата складатиме 10 тисяч гривень, а допомога при народженні другої дитини – півмільйона? І чим відповість на це Ющенко?

Дуже шкода, що в його промові не знайшлося місця концептуальним відмінностям політики, яку він хотів би бачити у виконанні «НУНС», від політики ПР. Не кількісним, а якісним характеристикам цієї політики – тим характеристикам, надії на які покладали прихильники Ющенка ще 2004 року. Сприяння малому та середньому бізнесові, приведення трудових відносин в Україні у відповідність до цивілізованих стандартів (коли зарплата – хоч би якою вона була – виглядає не милостинею, яку роботодавець може дати, а може й не дати, а власністю трудівника, на яку він має повне й невід’ємне право), ствердження гідності й політичної суб’єктності громадян, розв’язання ситуації з охороною здоров’я, номінально безплатною, але насправді платною, стосунки щодо плати за яку нічим і ніяк не врегульовано тощо й тощо.

Було у виступі президента два моменти, погодитися з якими дуже важко. По-перше, це твердження про потребу в єдиній православній церкві. Якщо церкву в Україні відділено від держави, то Віктор Ющенко може висловлювати свої уподобання як громадянин – у газетних та телевізійних інтерв’ю, але мусив би утримуватися від програмних промов щодо церкви в ранзі президента. Тим більше, що питання церкви, як на мою думку, не перебуває серед першочергових, а прихильників УПЦ (МП) ця теза президента може налаштувати проти політичної сили, за яку він агітує.

Так само делікатним питанням є питання мови. І фразу президента: «Нас привчають читати чужі книги, нас потихеньку привчають читати чужою мовою» українці (а таких ледь не половина, і серед них – мільйони симпатиків Ющенка), для яких російська мова є рідною, яким саме російською мовою мати співала колискову, можуть сприйняти як образу. Як натяк: вони, як і їхня мова, чужі в Україні, яку будуватиме «НУНС». При тому, що, судячи з української мови самого Ющенка, чудово видно: значну частину свого свідомого життя він користувався саме російською. Мовне питання неможливо розв’язати у спосіб «зобов’язати – заборонити – покарати – затаврувати». «Заохотити» та «зацікавити» – лише за допомогою цих методів можна домогтися реального відродження української мови.

Телезвернення Ющенка було вужчим за тематикою – президент зупинився лише на проблемі скасування необмеженої депутатської недоторканності та невиправданих пільг для депутатів. Знову ж: усе правильно, все актуально, все потребує нагального розв’язання. От тільки знову про це було сказано надто загально. Утім, до виборів ще вдосталь часу – й хотілося б сподіватися, що й президент, і лідери списку «НУНС» запропонують українцям детальніше, менш декларативне змалювання й того, яким вони бачать бажаний статус парламентарів, і своєї соціально-економічної програми. Протягом минулого року Партія регіонів зробила дуже важливу для української демократії справу: вона геть знецінила порожні обіцянки. Люди тепер чекають на конкретні програми. «Нашій Україна – Народній самообороні», як і президентові, є що запропонувати. Хотілося б, щоб надалі вони висвітлювали свої програмні цілі детальніше – тільки тоді вони зможуть переконати громадян.