Для успішних держав армія і держава завжди становили єдине ціле. Сильна армія завжди породжувала могутню державу або імперію. Слабшала армія – руйнувалась імперія, зникала держава. Такими були Римська імперія, імперія Чінгіз-хана, Перська імперія, імперія Олександра Македонського, Османська імперія тощо. З озброєного загону вікінгів починалась і одна з найпотужніших і величніших держав середньовічної Європи – наша Русь-Україна. А їй на цих же землях передувала не менш відома держава античного світу: Велика Сарматія, а ще раніше – Велика Скифія. Остання не раз кидала виклик могутнім і непереможним персам.

Чи можна побудувати незалежну державу без армії? Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробила Українська центральна рада у 1917 р. Її іменем один відомий тогочасний український прозаїк, що примхливою долею був піднесений на рівень одного з очільників Української народної республіки, сказав приблизно таке: «Незалежній Українській державі армія не потрібна…». Розуміючи, що єдиною реальною загрозою існуванню цієї держави могла бути лише Росія, він додав: «Революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну». Не минуло і кількох місяців, як російські війська були вже під Києвом. Від мільйона солдатів царської армії, що готові були стати українською армією, не лишилось майже нікого. Зірвало вітром і український прапор, що замайорів над чорноморським військовим флотом російської імперії. Київ боронити було нікому. Лише жертовна смерть українських гімназистів і студентів, що прийняли нерівний бій під станцією Крути, розбудив очільників української держави і весь український народ від летаргійного сну.

Українську народну республіку в цій ситуації могла спасти лише армія і така армія знайшлась. Оскільки на створення власної української армії часу і можливосте вже не було, то захист нової української держави взяла на себе німецька армія. Гетьман Скоропадський, який очолив тоді українську державу, протягом восьми місяців свого правління намагався створити потужну українську армію, але тут вже заважали німці. Вони вважали, що, поки німецька армія знаходиться на українській землі, українській державі ніщо не загрожує, а озброювати народ у прихильному ставленні якого до себе у них були великі сумніви, було б нерозважливо. Все вони передбачали добре, крім одного, що термін існування німецької імперії вичерпався. Далі німці покинули територію України, на московські гроші проти гетьмана Скоропадського було вчинено успішний заколот. І знову згаданий вище прозаїк опинився на гребені хвилі. Ще кілька років тривала безнадійна збройна боротьба. Простори України залила мільйонна російська армія, яка і вирішила подальшу долю України з майбутніми голодоморами, нищенням інтелігенції і манкуртизацією тих, хто залишився жити далі.

І знову 1991 року постала незалежна українська держава. У спадок від Радянського союзу Україна отримала колосальну армію, що прийняла присягу на вірність українському народу, і третій у світі ракетно-ядерний потенціал. Такій державі в принципі не міг загрожувати жодний зовнішній ворог. Але в газеті «Нью-Йорк таймс» з’являється стаття про небезпеку світу, що виникає внаслідок володіння Україною ядерною зброєю. Нове-старе компартійне керівництво незалежної Україну сприйняло появу цією статті як статтю у газеті «Правда» радянських часів з неминучими оргвисновками. Відомий поет і, насправді, дуже гарна людина вніс у Верховній раді пропозицію про добровільну відмову України від ядерного статусу, і Верховна рада майже одностайно за це проголосувала. Шизофренічний пацифізм української еліти так і не скінчився. Відтоді українську державу захищав вже не потужний ракетно-ядерний потенціал, а папірець, що від імені Росії і кількох Західних держав в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував територіальну цілісність України. З того моменту війна з Росією стала неминучою і, нарешті, ми її отримали.

По всій Україні були підірвані сотні пускових ракетних шахт. Дві такі я бачив на власні очі недалеко від села Липняжка – вулкани після виверження. Для чого це? Їх цілком можна було законсервувати або використовувати для пуску ракет без ядерних зарядів. Наш перший президент не раз переконував нас, що в України не було можливостей обслуговувати ядерні боєголовки. Можна було віддати більшість з них у переробку на паливні елементи для атомних електростанцій, а собі залишити лише невелику їх частину. До речі, від довгого зберігання плутонієві ядерні заряди стають небезпечнішими для ворога. Вони в певній мірі втрачають свої властивості вибухових пристроїв, але набувають небезпечні властивості радіактивних забруднювачів. Якщо на місцевості, де вибухнула новостворена плутонієва бомба, за кілька років вже знову можна жити, то на території, забрудненій вибухом брудної плутонієвої бомби, доведеться почекати досить довго, оскільки період піврозпаду плутонію 239 становить 24000 років. Це страшна зброя стримування і її не треба багато.

Можна було б віддати плутонієві ядерні боєголовки, але залишити боєголовки на основі урану-235, значно безпечніші з погляду умов і термінів зберігання. Нарешті, можна було віддати всі боєголовки, але залишити за собою юридично ядерний статус. Це дало б нам можливість, за потреби, у стислі терміни відновити свій ядерний потенціал на власній технологічній основі. Передумови у нас для цього ідеальні. Усі радянські реактори на атомних електростанціях мають подвійне призначення – джерело дешевої електричної енергії і виробники плутонію для плутонієвих бомб. Щороку у нас накопичується величезна кількість цього елементу, який ми просто продаємо за кордон.

Чи наше керівництво не розуміло, що воно робить, відмовляючись від ядерного статусу України? Думаю, розуміло. Переважна більшість наших провідників прориваються до влади не для того, щоб принести себе в жертву, на олтар свободи і процвітання власного народу. Горизонт їх інтересів вимірюється не тисячоліттями на зразок тисячолітнього третього гетьманату і навіть не століттями, а лише кількома роками, що вони реально можуть утриматись на керівних посадах. За ці кілька років потрібно встигнути багато зробити, але зробити для себе. До речі, цією обставиною пояснюється і вакханалія зовнішніх запозичень. Кожний можновладець абсолютно впевнений, що від чергового кредиту він точно отримає певну вигоду для себе, а віддавати кредит точно доведеться не йому.

Нерадісним було моє уявлення про радянську армію. А як же щодо армії незалежної України? Дивина в ній починається вже на стадії призову. У незалежній Україні до української армії після закінчення університету пішов мій син, єдиний з усіх його однокурсників, яких було понад сто. Дивною була українська армія незалежної України. Крім спогадів мого сина, до речі, цілком позитивних, про неї у мене були і власні враження. 1994 року я тільки-но очолив Одеську обласну організацію Народного руху України, і мене запросили виступити перед офіцерами штабу Одеського військового округу. У призначений день і годину прийшов я до штабу. Начальника оперативного відділу, від якого я отримав запрошення, в той день не було. Зустріли мене його секретарка і офіцер особливого відділу. Секретарка запропонувала каву, а офіцер увів у курс справи. Зокрема, він сказав, що серед присутніх буде лише один українець, решта – росіяни. Це мене не здивувало.

Не набагато кращою була кадрова ситуація за національним принципом і в моїй рідній академії холоду. У цей день для офіцерів оперативного відділу проводився якийсь плановий виховний захід. Крім мене на цей захід запросили і першого секретаря Одеського обкому комуністичної партії України. Захід вже розпочався і щоп’ять хвилин за стіною кімнати, де я знаходився в очікуванні своєї черги, лунали гучні аплодисменти. Комуніст виступав першим і, очевидно, був тепло зустрінутий присутніми. Прийшла і моя черга. Маючи багаторічний педагогічний досвід, я часто виступав перед людьми. Складність аудиторії відчув одразу. У залі було 35-40 офіцерів у званнях не нижче підполковника. Короткочасне зацікавлення, спогляданням живого рухівця, а в їх розумінні – бандерівця, швидко перейшло в стриману недоброзичливість. Слухали мене мовчки без жодних аплодисментів. Питання задавали коректні по формі, але в’їдливі за змістом. Я відчував себе наче у ворожому таборі. Про український патріотизм присутніх навіть не йшлося. Це був уламок російської армії, який з ситуативних міркувань мусив підкорятись київській, а не московській владі. Якби моє життя залежало лише від їх волі, то воно б тривало недовго. Але над штабом округу майорів український національний прапор. Замість вирішувати мою долю, вони мали мене слухати.

Найбільше запитань я отримав від кремезного невисокого офіцера. Після кожного, як йому здавалось, вдалого запитання, він повертався до зали, наче бажаючи відчути схвалення і підтримку присутніх. Моя зустріч з офіцерами добігла кінця. Я не пам’ятаю, чи аплодисменти на мою адресу були хоча б наостанок, але я пам’ятаю свої останні слова: «Я впевнений в європейському майбутньому України і у тому, що в неї буде сучасна і потужна армія, але в тій армії не буде таких офіцерів як ви». А щодо кремезного невисокого офіцера, то це і був той єдиний українець, про якого мене попереджав офіцер особливого відділу.

У наступні роки ще двічі запрошували мене на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу. Але це було вже в будинку офіцерів при заповненій залі. Там виступати також було складно, але я вже відчував певну підтримку аудиторії, особливо від молодих офіцерів.

Пройшло багато років. Якось у коридорі академії холоду я ще здалеку побачив знайому фігуру. Вона з почуттям неприхованої радості на обличчі наблизилась до мене і привіталась. Це і був той кремезний невисокий офіцер, тепер уже у відставці, що влаштувався на якусь посаду в академії холоду. Я на той час був вже одним з проректорів академії.

Але повернімось у 1997 рік. Якось до мене зателефонував командир великого десантного корабля «Рівне», капітан першого рангу Олександр Олександрович Калініченко і запросив до себе на корабель. Я із здивуванням і зацікавленням прийняв запрошення. Ще ніколи мені не траплялась нагода відвідати справжній бойовий корабель. І ось я там. Командир дозволив мені оглянути його весь від машинного відділення до командирської рубки. Корабель, як на мене, був у гарному стані. Правда, позитивне враження псували порожні шафи, де мала б бути електронна апаратура. З них стирчали лише уривки дротів – при розділі чорноморського флоту при передачі корабля до складу української армії росіяни просто повиривали апаратуру з призначених для неї місць і викинули за борт. Але командир знайшов спонсорів, і відновлювальні роботи вже почались. Проблема була в іншому.

Керівництво українським військовим флотом замість повного відновлення боєздатності корабля планувало продаж його в Туреччину на металобрухт. У середині дев’яностих армією котилась хвиля нищення і розпродажу армійського майна. Ми знову будували державу без армії. Це вже вдруге за одне століття. Впертий народ українці. Що з того, що такого не буває. Що їм досвід багато тисячолітньої історії людства! Так хочеться мати синицю у своїй кишені вже сьогодні, ніж Лелеку в небі України завтра. Дійшла черга і до великого десантного корабля «Рівне». Командир хотів зберегти корабель і просив моєї допомоги. Я вперше зустрів серед старших офіцерів щирого українського патріота і не міг відмовити. Багатьох таких офіцерів у відставці я знав по роботі в академії холоду. Більшість з них були українцями але це не спонукало їх до патріотизму. А от українофоби серед них були. Такими, мабуть, були умови відбору офіцерів на вищі посади в радянській армії як, у принципі, і скрізь.

Почали з найпростішого. Ми звернулись до головного редактора газети «Юг» Юлія Марковича Мазура з проханням провести журналістське розслідування і написати цикл статей про проблеми українського військового чорноморського флоту. Я давно знав Юлія Марковича як розумну, сміливу і патріотичну людину. Він був одним з перших, а можливо і першим, відомим одеситом, що виступив у серпні 1991 року проти державного перевороту в Москві. Він сміливо силою слова публіциста ламав створені Москвою стереотипи щодо Чеченської війни. І так у всьому. Згодом у газеті Юг з’явилися очікувані нами ґрунтовні статті. Мабуть, справа продажу військового корабля на металобрухт була дуже нечистою, бо широкий її розголос швидко досяг мети. Від керівництва флотом надійшла інформація, що корабель залишиться у складі українського військового флоту. Ми святкували перемогу, але радість виявилась передчасною. Оскільки корабель довгий час стояв на приколі, то туди направляли добувати службу всіх правопорушників з активно діючих кораблів флоту. Тримати під контролем дисципліну на кораблі з такою специфічною командою було важко. У цих умовах на кораблі була, на мою думку, влаштована провокація, вину за яку поклали на командира. На цей раз мені довелося вже йти на прийом до військового прокурора. Це мало допомогло. Командир таки змушений був піти у відставку. А корабель? А корабель врешті-решт таки продали невідомій загалу приватній фірмі. Колишній командир ще довго плавав на цивільних судах різних компаній світу. З нього вийшов і гарний письменник. Ми й тепер інколи зустрічаємось на різних патріотичних заходах в Одесі. Міцного здоров’я і довгих років життя цій симпатичній людині.

З часів дев’яностих ситуація в українській армії не стала кращою. Збувались мої найгірші передчуття. Про що може свідчити той факт, що громадяни Росії двічі поспіль напередодні революції гідності були міністрами збройних сил незалежної української держави? Вони довершили руйнування армії. Нічого дивного в тому, що за першої ж нагоди десятки тисяч військовослужбовців у Криму перейшли на бік ворога. Можливо, не один з них вже загинув на Сході України, воюючи на боці Росії. Вічне їм прокляття. Російський наступ на Сході був зупинений відвагою наших добровольчих батальйонів, а не кадровою армією. А тепер навколо цих батальйонів спостерігається підозріла метушня. Інколи вкладається враження, що вони непокоять українську владу більше, ніж російська армія.

Які висновки з усього цього?

Україна в принципі не може існувати без сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії. Надто гарна у нас земля і надто близька до неї ворожа до нас частина Азії. Вона на північному і східному кордонах України.

Старші офіцери армії – її мозок. У української держави має бути український мозок. Попередня історія викликає серйозні сумніви щодо цього. Це реально найслабша ланка нашої армії, хоча мала б бути найсильнішою. Так не може тривати далі. За кожну помилку, умисну чи не умисну, нашого командування ми платимо найдорожчу ціну – життями наших найкращих людей.

Наша програма мінімум – витримати ворожу навалу і повернути втрачене.

Наша програма максимум – знищити ворожу імперію, повернувши російський народ у природні етнічні кордони, давши йому шанс на цивілізоване існування серед інших цивілізованих народів світу.

Але і це не був би кінець нашої військової історії. На сході постає нова могутня імперія – Китай. Московія може знову перетворитись в улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній армії тільки зросте. Чи можна протистояти імперії? Можна. Останню в’єтнамсько-китайську війну виграв В’єтнам.

Часу в нас не лишилось. Усе, що можна згаяти – ми згаяли. Тотальна мілітаризація країни без згортання демократичних свобод, бо саме наша свобода і є головним призом у цій війні. Приклад – сучасний Ізраїль. Створення територіальної добровольчої армії. Тоді власне армія може бути невеликою, мобільною, добре навченою і озброєною. Поступове озброєння населення. Для початку слід залишати зброю тим, хто вже пройшов через війну на Сході України. Приклад – Швейцарія. Кожний повнолітній громадянин України. незалежно від статі, – солдат, має власну зброю і є членом якоїсь військової структури.

Але військової потуги недостатньо для перемоги в сучасній війні. Потрібна інформаційна потуга суспільства і держави. Потрібна фінансова потуга суспільства і держави. Основою міцної держави завжди були її заможні громадяни. Більшість громадян України мають стати заможними – це питання військової безпеки України.

А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за своє власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є й досі.