Закарпаття традиційно і небезпідставно довгий час вважалося політичною вотчиною об'єднаних соціал-демократів. Що ж принесла Закарпаттю влада тих есдеків, які у.о.? І що може – саме в соціально-економічному сенсі (який обрав собі за козирну карту кандидат від влади, просування котрого до президентського крісла активно второвано сценарними розробками об'єднаних есдеків) чекати на українського громадянина, якби обіцянки, не дай Боже, почали реалізовуватися? Закарпаття в цьому розумінні є доволі гарною ілюстрацією до стилістики виконання соціальних обіцянок влади.   

Цей промислово розвинений за радянських часів край з мережею лісопереробних підприємств і виробництв легкої, харчової, будівельної тощо промисловості, низкою освітніх закладів середньо-спеціального рівня (технікумів, ПТУ) чи не в кожному містечку розпочав поступове входження в смугу занепаду ще у 80-х роках. Кінець радянської влади Закарпаття зустріло вже зі значним зменшенням кількості передусім освітніх закладів. Що ж до підприємств, то вони, невеличкі, однак колись стабільні і з добрим потенціалом розвитку (як ото Хустська фетро-фільцева фабрика, чиї вироби прикрашали чільні голови не лише радянської еліти, а й держурядовців чи не всього світу), за період руйнації СРСР зупинилися й остаточно занепали. Такими вони лишилися й по сьогодні. Там, де 15-20 років тому гули цехи, нині миготять святковими вогнями кав'ярні й ресторанчики, бари й казіно, зали ігрових автоматів і DVD.

На підприємства подеколи здійснюють «набіги» іноземці з ближнього (словаки, чехи, угорці) й далекого (італійці) зарубіжжя. Після їхнього втручання окремі підприємства на деякий час оживають, щось починає вироблятися, виникає дещиця робочих місць. Однак нетривкий розквіт промислового життя повсюдно супроводжується двома цікавими особливостями. По-перше, забезпечено його зазвичай надексплуатацією дешевої робочої сили – зовсім як за часів первісного накопичення капіталу й першої фази індустріалізації минулих століть. Працівники реально позбавлені гарантованого законами права на відпустку, за вимогу якої вони розплачуються пропозицією звільнитися за власним бажанням. Подеколи звільненням закінчується й вихід на лікарняний. І що прикметно: це ранньокапіталістичне ставлення до «джерела додаткової вартості» - робітника дивним чином поєднано з цілком соціалістичним способом нормування й оплати праці, коли встановлені норми виробітку продукції корегуються в бік збільшення, щойно хтось, сповнений бажання заробити побільше, спроможеться їх перевищити. Негайно збільшені нові нормативи стають обов'язковими для всіх.

Зрозуміло, що за таких умов робітники не зацікавлені в зростанні продуктивності праці. І, що головне, такі умови аж ніяк не сприяють формуванню психотипу особи, існування якої гарантує розвиток громадянського суспільства і ствердження правової демократичної держави.  Праця таких напівневільників оплачується, до того ж, вельми погано (платня в 250 – 400 грн є вищою стелею заробітку, для новачків же її межа складає 200 грн). Відтак, інша прикмета: частка собівартості продукції, яка припадає на оплату праці, є надзвичайно низькою. Сама продукція через те мала б бути конкурентноздатною. Мала б бути. Та парадокс утім, що (і тут я звертаюся до другої особливості, притаманної спалахам виробничої активності на підприємствах Закарпаття), попри справді невелику собівартість продукції,  наявність ринків збуту, мобільність дрібних підприємств щодо асортименту та інших їхніх переваг, вони з приреченістю смертника швидко зупиняються, впадають у чергову смугу летаргічного сну в очікуванні нового власника, і щодалі більше ризикують одного разу його таки не дочекатися. А що ж з успішним іноземним попередником? А він з невідомих причин відмовляється працювати далі.

Видається, скарги представників місцевих бізнесових кіл на недоліки вітчизняної податкової системи й законодавства, яким врегульовано підприємницьку діяльність, на високий рівень корупції в регіоні, навряд чи здатні пояснити цей феномен. Законодавство в галузі підприємництва, як і податкова система, є, як відомо, однаковими на всій території держави. Та й рівень корумпованості чиновництва вражає не лише гостей і мешканців Закарпаття – донецькі чи, скажімо, рівненські бізнесмени навряд чи перебувають у кращому становищі, ніж їх закарпатські колегі. Отож причина стабільних невдач у веденні бізнесу, спільна для вітчизняних і закордонних підприємців, пов'язана, імовірно, з якоюсь специфічною регіональною рисою.

Ризикну висунути припущення, що в регіоні створено своєрідну атмосферу (або ж – засновано традицію) загального ставлення до об'єкту прикладання зусиль (хоч би що він собою являв – окрему земельну ділянку, родовище корисних копалин, ліс або власне підприємство) як до заздалегідь тимчасового. «Схопити скільки можна й утекти» -- ось кредо й принцип підходу до бізнесу, свідомо встановлюваний регіональною елітою.

Не останню роль грають у його ствердженні незаконні і варварські вирубки лісів, які, попри всі твердження посадовців щодо їх, вирубок тобто, відсутності, є для Закарпаття фактом буденного життя. За твердженнями місцевих жителів (район села Городилова поблизу Хуста та Великого Водяного поблизу Рахова) вантажівки з лісом йдуть з верхівок гір не лише вдень, а й уночі.

Мені особисто торік пощастило у блуканнях дикими хащами натрапити на одну з таких вирубок. Винищені елітні буки, від яких лишилися не лише пні діаметром до півтора метри, а й пообрубувані через їхню «некондиційність» «гілки», товщиною з добре доросле дерево (40 – 60 см), залишені «на корню» пошкоджені бурею дерева, спиляні велетні, що не були вивезені через деяку трухлявість стовбуру – усе це доводить: вирубка явно не мала санітарного характеру. За простими підрахунками, хтось добряче погрів ручки на суму десь так тисяч з 50 «зелених». А те, що пролягла вона до самого обриву на верхівці дикої гори, дозволяє з великою долею імовірності прогнозувати в цій місцевості неабиякі зсуви ґрунту. 

«Схопити й утекти», застосоване щодо лісу, плідно прижилося й у інших галузях. Отож стратегічно вірне перетворення краю на рекреаційну зону має виразний насильницький, якщо не деструктивний характер. Замість цілеспрямованого сприяння розвитку інфраструктури з боку місцевої влади, заохочення нею українського бізнесу до вкладання капіталу й залучення до цієї справи іноземних інвесторів, галузева переорієнтація Закарпаття відбувається протилежним шляхом – через “вилучення”, висотування капіталу з виробничої сфери, а простіше – свідомої руйнації промислових виробництв, здійснюваної не без зиску для руйнаторів, і без обтяжливих зусиль до інвестування коштів у туристичну галузь. Інакше як варварськими, а подеколи й далекими від правових норм такі методи перепрофілювання, що результуються в зубожінні й примусовому безробітті населення, назвати важко. 

Позбавлені роботи закарпатці, спираючись на віковічну традицію заробітчанства в чужих краях, особливо не ремствують. У пошуках заробітку проклали вони стежки в країни ближнього зарубіжжя – Чехію, Словаччину, Угорщину. Удома ж зароблені гроші лише витрачають – у незчисленних кафе, звеселювальних і тому подібних закладах. А разом з ними гроші починають витрачати й туристи: вже є на що і де це зробити.