Нам з дитинства розповідали, що таке війна. Ми мали знати, щоб вона ніколи більше не повторилася. Ми знали. Але вона все одно повторилася. Її називають АТО, її називають конфліктом. Але насправді це війна. Вона руйнує будинки, вулиці, міста. Вона забирає життя і майбутнє тисяч.
Як усе почалося
У середині квітня 2014 року, після нахабної анексії українського півострова Крим, так званий президент Росії Володимир Путін поклав око на схід України. Хтозна, чи посмів би, якби Україна мовчки не віддала Крим. Але раз віддали шмат землі і нічого, чого б не взяти ще?
Почалося все з того, що та частина жителів Донбасу, яка не здатна думати критично, повелася на провокації і почала допомагати захоплювати українські адміністративні будівлі, навіть не підозрюючи, що їхня дурість призведе до справжньої війни.
«Бабушки» і «реальні пацанчики в спортивних костюмах «абібас» виходили на вулиці своїх міст і кричали радісно «Расея! Расея!». Чи то через зомбоновини, чи через банальну наївність, але «Расею» в повній красі таки вдалося викликати…
12 квітня Путін допоміг сепаратистам зброєю, і український Слов’янськ на певний час став частиною «руського міра», така ж прикра доля спіткала Красний Лиман. А вже 13 квітня українська влада оголосила Антитерористичну операцію.
«Антитерористична операція не може і не буде тривати 2-3 місяці. Вона повинна і буде тривати години… Ми подивимося вже дуже незабаром на ефективність антитерористичної операції», — чи просто говорив, чи справді був впевнений Порошенко на брифінгу 28 травня, буквально за кілька днів після перемоги на виборах.
У підсумку війна триває 1,5 роки. За даними ООН, з середини квітня 2014 року до 27 липня 2015 року були вбиті майже 7 тисяч людей, як цивільних, так і військових. Ще 17 тисяч отримали поранення. Їхнє життя вже ніколи не буде таким як раніше. А що вже говорити про зруйновану психіку?
Армія добровольців і волонтерів
Коли все почалося, Україна була без нормальної влади (інавгурація Порошенка відбулася лише 7 червня), з абсолютно небоєздатною армією, застарілою технікою…
Протягом років незалежності свідомо чи ні Збройні сили України руйнували. Нищили як матеріально, крадучи все що можна, так і духовно. Колись радянська пропаганда возвеличувала армію: військовим бути було престижно. Щоправда, після війни в Афганістані запал юнаків спав…
За часів ж незалежної України служба в армії почала асоціюватися з поганим вибором. Вважалося, що краще відкупитися, ніж стати солдатом. І воно не дивно: дідівщина, застаріла техніка, відсутність нормальної підготовки… От так ми й отримали геть недієздатну армію.
І тут раптом війна! Ніхто не чекав на такий поворот подій: ніж у спину від «братів»! Але часу довго думати не було. Тож за порятунок країни взялися самі українці. Армія добровольців і не менш важлива армія волонтерів згуртувались у складну хвилину і дали першу відсіч ворогу. Більше того, навіть після 1,5 роки війни влада не дає собі ради і волонтери продовжують допомагати…
За час війни ми пережили не одну трагедію: «іловайський котел», донецький аеропорт, зруйновані села і міста, поламані долі. За цей час була не одна спроба припинити конфлікт. Численні зустрічі, переговори, мінські документи. Однак, переважно дотримувалися домовленостей в односторонньому порядку.
Якби все пішло не так?
Станом на зараз ситуація в зоні АТО дуже нагадує заморожування конфлікту. Тож Донбас може стати ще одним Придністров’ям. Це зупинить війну, однак не вирішить проблему. Тож чи був шанс провести АТО за кілька годин?
Зараз перед Україною лише два вибори: війна або замороження. Судити, що краще — не маємо морального права… Ситуація досі не вирішена, тож можемо лише підвести підсумки того, що вже сталося.
Якби нова українська влада не дала анексувати Крим, був шанс, що Путін не прийме рішення захоплювати Донбас? Підготовка до нападу на Донбас проводилася за довго до початку захоплень адміністративних будівель на сході України. Однак, якби був наказ захищати військові частини в Криму, а не просто їх здати — війна на Донбасі могла б і не початися. Сумнівів, що українські військові були готові воювати — немає, адже вони своїми вчинками довели, що готові бороти Україну до кінця. Однак наказу не було. Крим здали. Апетит Путіна зріс.
Патріотична Одеса. Плани очільника Кремля явно не обмежувалися Донецькою і Луганською областями. Це доводить трагедія в Одесі 2 травня. Путін сподівався, що зможе зробити Одесу частиною «русского міру» і фактично відрізати Україну від Чорного моря. Однак саме свідомість одеситів обірвала ці плани, і війну ми маємо на меншій території, ніж могли мати. Крім того, за ці півтори роки Одеса стала справді українською.
Якби Україні допомогли одразу летальною зброєю? Імовірно, це б не зупинило конфлікт. Однак Україна мала б шанс дати гідну відсіч ворогові. У цьому випадку був ризик повномасштабної війни і не тільки на території України. Тож світова спільнота, зберігаючи умовний нейтралітет, сподівалася на мирне вирішення ситуації. І, мабуть, дарма, тепер Путін веде війну в Сирії.
Мінські домовленості дотримувалися переважно лише з боку України. Однак, українським військовим все одно не дозволяли звільняти наші міста і села: лише вогонь у відповідь… А це зрозуміло, дуже понизило бойовий дух хлопців. З іншого боку, якби Україна скасувала мирні домовленості, війна зараз була б повномасштабна.
Як буде розвиватися ситуація далі прогнозувати не беремося. Однак хочемо висловити величезну подяку захисникам України!
http://patrioty.org.ua/yakbi-ne-viddali-krim-putin-ne-pishov-bi-na-donbas-eksperti/