Втрата можливості насолоджуватися своїми багатствами на Заході зробила б існування російської еліти сірим і навіть безглуздим.
Звіт очолюваної голландцями слідчої комісії про катастрофу рейсу МН17 над Східною Україною висвітлив коротким спалахом справжню суть сумнозвісної загадки, оповитої таємницею, покритої мороком невідомості. Замість того, щоб заперечувати будь-яку причетність Росії до загибелі 298 осіб, що сталася в липні 2014 року, ряд офіційних речників, журналістів і блогерів, відомих своїми тісними зв'язками з Кремлем, відреагували нервово, їх відгуки суперечили один одному.
Відкинувши доповідь як засновану на «здогадах і некваліфікованій і непрофесійній інформації», прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков туманно натякнув, що спливли нові відомості про катастрофу. Представник «Алмаз-Антей» – компанії, яка виробляє ракетний комплекс «Бук» (зокрема, модель, яка знищила малайзійський «Боїнг»), у своїх коментарях не виключив можливості випадкового пуску, викликаного непрофесійним обслуговуванням і можливим порушенням процедури запуску ракети з боку екіпажу ЗРК.
Журналіст Андрій Колесников, учасник кремлівського пулу, зауважив, що російський президент Володимир Путін міг бути введений в оману своїми радниками, які думають, що якщо той дізнається, що проросійські сепаратисти на Донбасі навмисно збили цивільний авіалайнер, то припинить надання підтримки в їх адресу. І головний редактор авторитетної радіостанції «Ехо Москви» Олексій Венедиктов сказав щось подібне, припустивши, що Путін зробить ретельне розслідування участі російських військових у цій трагедії.
Незвичайна неузгодженість точок зору з такого важливого питання свідчить про те, що в офіційних колах Москви запанував страх. До моменту оприлюднення доповіді кремлівська пропаганда заперечувала не лише причетність до трагедії росіян або сепаратистів, але навіть відмовлялася визнати, що «Боїнг» був збитий Російської ракетою.
З кам'яним обличчям представники прокремлівських медіа розповідали то про вигаданого іспанського авіадиспетчера Карлоса, то про неіснуючого капітана українських ВПС Волошина, вкидали ще чимало подібних фейків, але жодне з численних пояснень, запропонованих Москвою, критики не витримує.
Чому ж Пєсков так рішуче відкидає причетність Росії, у той час, як представники «Алмаз-Антея», журналісти Колесніков і Венедиктов і багато інших наважилися говорити правду про трагедію, що стала прокляттям для Кремля? Путін і його оточення були спіймані на місці злочину на умисній брехні вже багато разів, у таких випадках російський режим незмінно зберігає «колективний покер фейс». І зараз ніхто всерйоз не очікує, що уряд Росії видасть винних Заходу. Однак чим же викликана нескоординованість реакції, що спостерігається цього разу?
Міжнародна слідча група повідомила, що «причетними до катастрофи або транспортування «Бука» є близько ста чоловік. Хто саме має бути притягнутий до кримінальної відповідальності, слідству ще належить визначити. Є шанс, що деякі з цих персон належать до вищого керівництва Росії, можливо, причетний особисто Путін.
Ми знаємо, що сталося з лівійським лідером Муамаром Каддафі після того, як була доведена його вина в катастрофі рейсу 103 «Панама» в 1988 році, який вибухнув над Локербі, Шотландія. Каддафі став міжнародним ізгоєм, йому заборонили відвідувати всі західні столиці, крім Нью-Йорка під час сесій Генеральної Асамблеї ООН.
Аналогічна заборона може бути розглянута щодо винуватців падіння МН17. Швидкий огляд нещодавньої радянської історії допоможе краще уявити, що така заборона буде означати для сучасної російської еліти. Члени радянського правлячого класу минулої епохи (номенклатури), що мали честь подорожувати в західні країни, завжди усвідомлювали, що за ними стоїть не тільки військова і ядерна міць держави, але ідеї марксизму-ленінізму.
У той час, як ця ідеологія була предметом цинічних спекуляцій на просторах Радянської Батьківщини і в верствах номенклатури, за кордоном вона невблаганно ширилась, перетворившись на інструмент радянської влади. Протягом багатьох років вчення про марксизм-ленінізм набувало послідовників з прославленої професури Ліги Плюща, бідних селян країн третього світу і процвітаючих французьких та італійських крамарів – всі вони вступали в комуністичну партію.
Незважаючи на власне невір'я в комуністичні ідеали і «царство загальної рівності», представники радянської номенклатури були сповна обізнані про авторитет офіційної ідеології своєї країни на міжнародному рівні.
Сьогоднішня Росія не тільки менша і слабша, ніж Радянський Союз, у неї немає універсальної мобілізуючої ідеології, яку вона могла б запропонувати решті світу і якою могла б налякати супротивників. Російське православне християнство і російська культура за межами Росії і близько не настільки привабливі, яким був комунізм. Вони не породжують страх в американському або європейських урядах.
Нова російська еліта заповнює ідеологічний вакуум, що утворився, віддаючись стилю життя «споживацтво найвищого рівня» за кордоном. Символами нової релігії росіян є речі з дорогих західних магазинів, великі квартири в Лондоні і Нью-Йорку, розкішні яхти і приватні літаки, навчання своїх нащадків в школах-інтернатах та університетах Великобританії і США. Впадає в очі, що розкішне споживання за кордоном стало визначальним елементом їх способу життя.
Втрата можливості насолоджуватися своїми багатствами на Заході зробила б існування російської еліти сірим і навіть безглуздим. Адже ніщо не лякає їх більше, ніж розширення закону Магнітського від 2012 року, за яким щодо низки російських громадян накладено заборону на в'їзд в США через їхню причетність до загибелі російського юриста, який займався розслідуванням фактів корупції.
Люди, відповідальні за катастрофу МН17, можуть стати фігурантами аналогічної заборони на поїздки. Страшної думки проводити літні канікули на Чорному морі, а не на Лазурному Березі, здійснювати шопінг у Москві, а не в Лондоні або Нью-Йорку, і кататися на лижах на Кавказі замість Куршевеля, ймовірно, було б достатньо, щоб налаштувати багатьох заможних росіян проти Путіна.
У російській історії є кілька прикладів, коли еліти поставали проти свого національного лідера. У Путіна є всі підстави побоюватися долі царів Петра III і Павла I, і того ж Генерального секретаря Йосипа Сталіна, який помер при загадкових обставинах.