Президент Росії Владімір Путін призначив вибори до Держдуми на грудень цього року. Українські ЗМІ широко коментують цю подію. Бентежить одна нотка, що повсякчас лунає в українських новинних коментарях: «На відміну від нашого передвиборного хаосу, результати виборів у Росії цілком прогнозовані, й проведення виборів не вплине на стабільність у державі».

Здавалося б, зовсім ще недавно були попередні вибори. А виявилося, минуло 4 роки. В Україні за цей час відбулася Помаранчева революція, зміна двох постреволюційних урядів, парламентські вибори, набуття чинності конституційною реформою, сальто-мортале соціалістів, формування антикризової коаліції, розпуск президентом Верховної Ради, от-от – нові парламентські вибори. Кілька епох змінилося в нас – а в сусідів віхами часу ставали хіба що гучні теракти. Ніби час застиг у цій країні, де сьогодні – те саме, що було 4 роки тому, а ще за 4 роки буде те саме, що сьогодні. Ніби плин часу там зупинився. Оце, до речі, й є ідеал того, що зветься стабільністю.

Цьогорічні вибори пройдуть за новими правилами. Передусім, і в Росії більше не буде мажоритарної частини виборів: депутатів Держдуми обиратимуть лише за партійними списками. От тільки, на відміну від України, партіям заборонено утворювати блоки: кожна партія мусить іти на вибори самостійно й лише так. (Дещо екзотична, як для більшості демократичних країн, норма, але така вона є.) Прохідний бар’єр при тому піднято з 5% до 7%.

У виборчих бюлетенях більше не буде графи «проти всіх»: єдиний спосіб, у який росіяни можуть висловити незгоду з усіма суб’єктами виборів, – це зробити бюлетень нечинним, позначивши більше ніж одну партію або внісши туди сторонній напис. Але всі ці хитрощі не є такими вже очевидними, як графа «проти всіх», і багато виборців таких тонкощів можуть не знати. Та й немає гарантії, що, сортуючи й рахуючи бюлетені, дільничні комісії не вибиратимуть з таких бюлетенів одну з позначених партій, всі решту позначок тлумачачи як помилкові.

(Я сам колись був членом дільничної комісії – в Україні, звісно ж, але технології скрізь однакові – й на власному досвіді знаю, що з приводу кожного сумнівного бюлетеня відбувається коротенька нарада з вирішальним голосом голови комісії, під час якої члени намагаються встановити, за кого насправді хотів проголосувати виборець. Скажімо, нерідко трапляється, що він помилково ставить позначку не в тій графі, потім закреслює її й ставить позначку вже там, де треба. Тож ніхто не заважає в бюлетені, де помічені кілька партій, закреслити всі позначки, окрім однієї, й вважати бюлетень цілком дійсним.)

Але більшість виборців, що воліли б проголосувати «проти всіх», тепер просто не підуть на вибори. Та й тут запроваджено запобіжник: порогу явки більше не існує. І хай навіть по всій Росії на вибори прийде лише один виборець – однаково вибори буде визнано такими, що відбулися.

Оглядачі одностайні у тлумаченні нововведень: нові виборчі правила покликані не допустити сюрпризів та унеможливити входження до кола парламентських партій новачків. Зокрема, й демократичної опозиції. За даними соціологічних опитувань (зокрема, Центру Юрія Левади), блок «Яблоко» Григорія Явлінського набирає близько 3% голосів, Союз правих сил – близько 1%.

Чому ж російська демократична опозиція така немила російським виборцям? При тому, що російські політичні інтернет-форуми рясніють від гніву та зневіри: влада не дбає й ніколи не дбатиме про громадян, голос громадянина нічого не вартий, хто сильніший – той і правий, високі посадовці лише заробляють на своїх посадах, шукаючи хабарів та відкатів, тощо?

«Умом Россию не понять, аршином общим не измерить». От тільки чи до кінця ми розуміємо зміст цих рядків? Видається, слово «общий» тут вжито не в розумінні «спільний для всіх країн», а в розумінні «спільний для Росії, один і той самий для всіх проявів російської дійсності». У Росії відсутнє таке явище, як системність суспільних поглядів. Причому, відсутність ця є набагато глибшою, ніж в Україні: вона притаманна російським інтелектуалам так само, як і обивателям.

Путін втілив заповітну мрію більшості росіян: Росія знову стала світовою супердержавою, не маючи на те, власне кажучи, жодних об’єктивних даних. (І за чисельністю населення, й за економічними показниками вона перебуває десь на одному рівні з Індонезією.) Зброя, кон’юнктура нафтогазового ринку, фах багатьох російських керівників, що дозволяє їм професійно грати на свідомості та підсвідомості західних політиків, боротьба з тероризмом – хай навіть більше декларативна, ніж реальна (як зауважують західні туристи, у Нью-Йорку в метро проглядають багаж підозрілих пасажирів, у Москві – паспорти) – чинників, що дозволяють Росії посідати неадекватно високе місце у світовій політиці, досить багато.

Напевне, російська влада цілком раціонально підтримує імідж такого собі «enfant terrible» для своєї країни, знаючи: керівники найвпливовіших країн Заходу прагнутимуть, з одного боку, не сильно дратувати Росію, а з іншого – не відпускати далеко, тримати її під наглядом, десь у своєму колі – може, «enfant» коли-небудь подорослішає, уникнувши занадто великих ексцесів.

Пересічні росіяни над усім цим навряд чи замислюються, але результат їх цілком задовольняє. І вони цілком згодні платити владою, що не дбає про громадян і розкрадає державу (нафти та газу багато, все не розкрадуть), за підтримання дутого статусу супердержави. А те, що статус цей таки дутий, усі росіяни чудово розуміють, хоч і намагаються приховати цей прикрий факт під бравадою: «америкоси», «піндоси», «та ми їх!». Так само росіяни у глибині свідомості чудово розуміють: перебування Росії в колі супердержав є результатом майстерності Путіна й тільки її, поки Путін користується безроздільною владою, статус супердержави є, тільки-но ця влада почне хитатися – й невідомо, що буде. От і виходить: путінська влада погана, але сам Путін добрий. (Чи не подібну амбівалентність, поширену на Сході України, свідомо використовує Партія регіонів?)

Але не лише це є причиною слабкості демократичної опозиції. (Урешті-решт, бодай 7% росіян зі справді демократичними переконаннями, радше за все, знайдуться.) На минулих виборах «Яблоко» та СПС ішли у блоці. Що ж він собою являв? По-перше, поєднання правих та лівих сприймалося як протиприродне. У демократичних політичних силах України, здається, те саме. Але існує істотна різниця. І в «Нашій Україні», і в БЮТ присутні політики як правоцентристських, так і лівоцентристських поглядів, вони не структуровані в окремі політичні сили; до того ж, ані «НУ», ані БЮТ не позиціонують себе як чітко ліві чи чітко праві. У Росії ж «Яблоко» довго наголошувало на своїй лівизні, СПС – на своїй правизні, причому до обох сил не надто підходить слово «центризм»; це – радикальний (ні, далеко не екстремістський, але таки радикальний) лібералізм СПС та радикальний соціал-демократизм «Яблока».  

По-друге, якщо українські демократи наголошують на тому, що на даному етапі різниця між правими та лівими є несуттєвою, бо йдеться про те, чи розвиватиметься країна шляхом демократії, чи ні – то російські демократи не артикулювали цього достатньо чітко й дохідливо. «Яблоко» критикувало путінців як занадто правих, СПС – як занадто лівих; а потім вони об’єдналися.

По-третє, українські демократи критикували й Кучму, й Кравчука. Російські демократи, напроти, вели мову про відхід Путіна від демократичних реформ Єльцина. При тому, що єльцинські часи для росіян були аж ніяк не легкими – та й на взірець демократії, громадянського суспільства та правової держави Росія Єльцина аж ніяк не тягнула. От і виходило, що українські демократи закликали вперед, до того, чого в історії ще не було, а російські – до повернення назад, до часів, аж ніяк не комфортних. Якщо українські демократи сприймалися (а значною мірою насправді були) як борці з олігархічним державним та суспільним устроєм, то їхні російські колеги виглядали апологетами олігахізму.

По-четверте, свою роль зіграли персоналії. Віктор Ющенко був успішним головою Нацбанку й успішним прем’єр-міністром. Юлія Тимошенко була успішним віце-прем’єр-міністром. Натомість управлінські чесноти лідерів російських демократів не були очевидними. А залучення на одне з провідних місць списку Анатолія Чубайса, якого росіяни вважають за олігарха, ще більше переконало росіян: ті, хто зве себе демократами, насправді хочуть повернути владу олігархам. Афішована співпраця з аж ніяк не популярними олігархами у вигнанні лише додала непопулярності.

Нарешті, по-п’яте: саме СПС виступив за перетворення Росії на «демократичну імперію» та  її виключні права на всю пострадянську територію. Світова історія не знає жодного прикладу «демократичних імперій», для всіх без винятку імперій спроба не косметичної, а реальної демократизації виявлялася фатальною. Будь-яку імперію можна утримувати в цілісності лише в силовий спосіб, і рано чи пізно цей силовий спосіб починає домінувати в усіх стосунках держави з суспільством. Даруйте за банальність, але бути «вагітнуватим» таки не можна.

Поміж тим, Путін теж не проголошує антидемократичних гасел. І путінська Росія якраз і сприймається росіянами як та сама «демократична імперія». Тож якщо «імперські демократи» проводитимуть ту саму політику, що й Путін – тільки Путін довів, що є таки ефективним менеджером створеної ним системи, а ті ще не довели, – то навіщо за них голосувати? У чому полягає така вже їхня альтернативність?

Особливості ставлення російських демократів до національного питання блискуче виявилися кілька років тому, коли в Москві були довибори. В одному окрузі протистояли кінорежисер Станіслав Говорухін та письменник, телеведучий і публіцист Віктор Шендерович. Говорухін є досить радикальним шовіністом і «почвєнніком», і в цьому немає жодного секрету. Шендерович, на протилежність йому, вважається одним із найпослідовніших російських демократів. І що ж?

Якось давно київська газета «Столичные Новости» передрукувала його статтю з газети «Московские Новости» пам'яті Лева Разгона. От що писав Шендерович (не дослівно, але за змістом саме так): «Разгон був єврей. Але я про це жодного разу не замислювався, навіть не знав цього достеменно, я просто ніколи ні в кого не цікавився, хто якої національності». Нібито, демократично? Нібито, так і треба? От тільки комуністи, тавруючи «клятих націоналістів», завжди саме такий підхід і ставлять за взірець: «В СРСР ніхто ніколи не цікавився, хто якої національності». (Що це далеко не так – у даному разі не має значення.) Але перепрошую: як можна не цікавитися національністю, коли людина розмовляє своєю мовою, дотримується своїх звичаїв у спілкуванні та побуті? А може, ще й бажає, щоб її знайомі поважали ці звичаї?

Тож у дещо іншому формулюванні той самий принцип Шендеровича звучить так: «Поки ти розмовляєш, як росіянин, поводишся, мов росіянин, та спілкуєшся, мов росіянин, я – так уже й бути! – заплющуватиму очі на те, що насправді ти – нацмен, і ставитимуся до тебе так, ніби ти – росіянин». А це вже не зовсім те, що заведено звати міжетнічною повагою чи тим більше злагодою. Якщо це й толерантність – то толерантність крізь зуби.

Однак у тому-то й річ, що погляди, оприлюднені Шендеровичем, у Росії вважаються за найпрогресивніші з-поміж усіх, які тільки можуть бути. Про те, що цілком можна давати собі звіт в іншоетнічному походженні візаві й при тому ставитися з повагою до його національності, мови та звичок, власне, до саме того, що відрізняє його від росіян, – про це, здається, російські демократи навіть не здогадуються. Єдиною альтернативою шовінізму в цій країні Шендерухіних є зверхньо-наплювальницьке ставлення до інших етносів.

От саме в цій системі координат і можливі мрії про «демократичну імперію». От саме в ній і можливі оксюморони, з якими повсякчас стикаєшся на російських суспільно-політичних інтернетівських форумах, на кшталт: марійському етносові в Росії ніщо не загрожує, Росія задовольняє всі його національні потреби; хай у Марій-Ел 90% населення не знає марійської мови, але ж більше половини її населення – то марійці, й їхня чисельність не зменшується! Ну асимілювалися марійці – але ж однаково вони є марійцями!

Автори цих міркувань навіть не помічають, що практично наслідують погляди Адольфа Гітлера, бо розглядають етнічну належність не як соціокультурний феномен, а як суто біологічний: хоч би як намагався унтерменш стати арійцем, а однаково залишиться унтерменшем, бо з предками не пощастило.

А що ж тепер? Лідер СПС Ірина Хакамада досить часто з’являється на телебаченні. От і нещодавно українське телебачення показувало закуплений у Росії запис творчого вечора Максима Галкіна. Серед гостей була й Хакамада. І от оголосили її вихід. Вийшовши на сцену, вона почала виписувати претензійні піруети, гідні не так політика, як якої-небудь чемпіонки світу з вихляння стегнами. А потім почала якісь беззмістовні розмови здебільшого на фривольні теми.

Є речі, які політик не мусить собі дозволяти. Він не мусить собі дозволяти набути слави несерйозної людини. Спроби наслідувати Жириновського приречені на невдачу: по-перше, для того треба бути Жириновським; по-друге, треба здобути місце в першому політичному ешелоні, а вже потім починати шоуменити – як це й зробив свого часу Жириновський; по-третє ж, політичний сектор, у якому робить свої вправи Хакамада, взагалі навряд чи передбачає амплуа шута горохового.

Після цієї появи Хакамади на екрані Путінові сміливо можна місяць відпочивати: будь-який штаб найгеніальніших політтехнологів не зміг би створити більш пародійного образу демократичної опозиції, ніж це зробила сама Хакамада, що починає вже сприйматися десь в одному ряду з Даною Борисовою та Ксенією Собчак.

То чи відважаться росіяни голосувати за політичну силу, лідер якої відомий не так послідовною боротьбою за народне щастя, як світськими походеньками та богемними витівками?

І замість постскриптуму. Тільки-но варто в будь-якому інтернет-виданні з’явитися критичній статті про Росію, як одразу з’являється купа читацьких коментарів у стилі «сам дурний». Мовляв, українські дівки продають себе в Москві на кожному кроці, починаючи від Київського вокзалу. Узагалі-то, досить дивний спосіб визначення співвідношення рівнів життя: якщо в Москві такий патологічний попит на послуги проституток, що вони з’їжджаються туди ледь не з усього світу, а все мало – то, боюся, це проблема не України. Невже було б краще, щоб усі вони повернулися й працювали тут?

Що ж до «нормальних» заробітчан, то чи так уже багато українських гастарбайтерів у Нижньому Новгороді, Самарі, Єкатеринбурзі, Новосибірську – найбільших містах Росії, у зовсім близьких Брянську, Бєлгороді, Воронежі, Ростові-на-Дону? Та й навіть у Санкт-Петербурзі? Чи багато донбаських шахтарів, яких, судячи з запевнень Партії регіонів, помаранчева влада викинула на узбіччя, їдуть на заробітки до сусідніх Шахт чи Новошахтинська? А якщо ні – то, може, не так уже там усе чудово?