Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їх дій мінімальна. Однак у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію.

Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя. Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір України: інтегрування в Європейську цивілізацію, чи повернення до маргінальної Північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Р

Разом з тим, праві – улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки за вмілого втручання завжди можна спрямувати їхні дії не на користь суспільству. Я думаю, що всі звернули увагу, що деякі праві організації Європи підтримують дії Московії з розхитування ситуації в Україні і в Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувались певні праві організації Польщі в галасливій кампанії з дискредитації України і українців. «Смерть українцям», – волали деякі з поляків під час нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Я думаю, що було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ тепер у їх закордонній діяльності був збір економічної та військової інформації. Збір компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їх лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скупка засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої військової агресії типу захоплення Криму і Східного Донбасу.

Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді і дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг знову відновився, проте ненадовго. Неочікувано десятка два людей різного віку посеред натовпу взявшись за руки створили велике коло. У його центрі знову з’явилася людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній прапор, було кинулись і до другого, але натовп їм це вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє.

Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність уже розійшлась. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояли з десяток молодиків – тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням – це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

У середині дев’яностих років перевага надавалася вже вкиданню в засоби масової інформації завідомо неправдивої інформації про націоналістів в Одесі. Характерний приклад. Мітинг у парку імені Т. Г. Шевченка, що його проводив Народний рух України. Все йшло добре. Погода гарна, людей багато, промовці досвідчені й цікаві. Я вже оголосив про закінчення мітингу і відійшов від мікрофону, як раптом до нього підбіг один з учасників і викрикнув: «Жидів і москалів – геть з України». За хвилину біля мене вже були кореспонденти низки Одеських газет, яких я ні до, ні після на наших мітингах не бачив, і почали вимагати пояснень. У наступні дні кілька газет Одеси вмістили інформацію про шабаш, що вчинили українські націоналісти в парку Шевченка. У ті ж часи містом ширилися чутки про можливі єврейські погроми, що готуються цими клятими націоналістами. Інформацію про це я регулярно отримував від своєї однокласниці, з якою не один рік сидів за однією партою. Перед тим, як виїхати до Ізраілю, її родина декілька років мешкала в Одесі. Порада прихильникам правих: «З обережністю сприймайте інформацію у засобах масової інформації про дії правих. Завжди оцінюйте її з погляду – кому це вигідно».

Ще один епізод. Весна 2001 року. Тоді ми покладали свої політичні надії на Віктора Андрійовича Ющенка – прем’єр-міністра України, але його стосунки з президентом України загострювались, і виникла загроза відставки. Ми вирішили пройти ходою вулицями міста з плакатами на його підтримку, однак жодним чином не провокувати подальше загострення стосунків між двома найвищими посадовцями країни. Спочатку нашу заявку на проходження колони влада задовольнила, але перед початком маніфестації на пункт збору людей біля оперного театру прийшли міліцейські чини і попередили нас про заборону акції. Люди вже зібрались, і ми вирішили йти. Щоб надати людям більшої впевненості, я очолив колону. Пам’ятаю, як ми йшли Рішель’євською, скандуючи цілком нейтральні гасла: «Ющенко» і «Ющенко – так». Я тоді вже не очолював НРУ, однак усе ще був членом обласного проводу. Раптом ситуація у мене за спиною змінилась, до нас приєднався гурт молодиків і почав скандувати гасло: «Кучму – на нари». В перерві між скандуванням вони про щось приязно розмовляли з тодішнім головою нашої організації. Мій висновок був простий – це спланована і узгоджена провокація. Я залишив своє місце попереду колони, підійшов до голови і в ультимативній формі висловився або за припинення акції або за вигнання з колони неочікуваних помічників. Зробили останнє. Маніфестація продовжилась, але вона вже втратила будь-який позитивний сенс.

Цей випадок в Одесі пригадався мені, коли я прочитав у засобах масової інформації про скандування в Перемишлі: «Смерть українцям». Не поспішаймо з висновками. У українців і поляків є лише одна альтернати: або разом загинути як нації, або разом перемогти. Права ідея набуває небаченої додаткової сили у світі, коли виходить за державні кордони і вже не роз’єднує, а об’єднує народи. Німецький націонал-соціалізм був ідеологією не тільки для німців, а й для багатьох інших народів Європи, тому він становив таку колосальну загрозу для іншого світу, тому боротьба з ним не припиняється і досі. На відміну від нього, італійський фашизм ніколи не виходив за рамки Італії, тому про нього вже майже забули і ніхто не дорікає італійцям за їх націоналістичне минуле.

Політичне життя в Україні започаткували дві громадські організації: товариство української мови імені Т. Г Шевченка і Меморіал, що виникли на початку 1989 року. Меморіал в Одесі так і не вийшов за межі інтелігентського гуртка, а товариство української мови, знане в Одесі як Південна громада, було на початках доволі масовою організацією. Вона і стала основою для творення, десь через півроку, нової масовішої організації – Народного руху України (НРУ). Остання організація, що ставила перед собою політичну мету – прихід до влади, була привабливішою для людей різних національностей.

Часи політичних і економічних катаклізмів завжди породжують у багатьох людей спокусу швидко успіху, наприклад, розбагатіти, або дістатись влади і тоді розбагатіти. Декому це вдавалось. Багатьом хотілось щось очолити: посада, печатка, право підпису на якихось паперах. За це варто було позмагатись. Кількість співголів в Одеському Народному русі сягнула 11 осіб. Вони вже не вміщувались у президії. Але потік бажаючих щось очолити не зменшувався. Тоді на базі Народного руху почали творитися нові партії з посадами і печатками. Республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Селянська партія. Виникли аж чотири відверто націоналістичні партії: Конгрес українських націоналісті (КУН, Бандерівці), Організація українських націоналістів (ОУН, Мельниківці), ОУН в Україні – невідомо хто, Українська національна асамблея (УНА-УНСО).

Нарешті на початку 1992 року на третьому з’їзді НРУ було прийняте абсолютно правильне рішення про перехід НРУ зі статусу громадської організації у статус партії. Це вже передбачало і чітку відповідальну керівну вертикаль, і фіксоване членство. У реаліях Одеси життєвими у дев’яності роки виявились дві партії: НРУ і КУН. Більшість лідерів нових партій не розуміли, що не посада голови дає владу над людьми, а вміння реалізовувати їхні цінності або, принаймні, інтереси, врешті, вміння працювати і керувати людьми. Як тільки люди відчувають, що ти починаєш працювати на себе, вони полишають тебе і твоя влада над ними закінчується. А без людей печатка нічого не варта.

Грав роль і вік людей. Пам’ятаю, як я був подивований, побачивши на одному з зібрань Південної громади свого колишнього студента Олексу Болдирєва. Навчання на факультеті низькотемпературної техніки, п’ятірка з математики, яку я викладав, диплом з відзнакою і кандидатська дисертація з історії України. Такою була ця людина. Я ще більше здивувався, коли пізніше побачив його на зібранні членів УНА-УНСО вже як ідеолога.

Ми підтримували з ним приязні стосунки протягом усього його короткого життя. Йому ще не було і сорока, коли він помер від інсульту. Такі речі, як бути прикутим кайданками до батареї опалення і спостерігати за обшуком у власній оселі, не проходять без наслідків для здоров’я. Після себе він залишив п’ять чудових книжок, одну з них англійською мовою. Він започаткував рух, який зараз набирає дедалі більшої сил, за відновлення справжньої історії міста Одеси – «Одесі-600». Тільки такі непересічні люди мали тоді справжній авторитет у громади.

Час бариг від політики вже починався, але була ще ілюзія, що переконання сильніша за гроші. Я був багато старший за Олексу. У 1992 році, маючи 43 роки, захистив докторську дисертацію з теоретичної фізики і мав непогані перспективи на подальше професійне життя. Мій вік і соціальний стан не дозволяли мені позиціонуватися занадто вправо. Я зупинив свій вибір на НРУ, зокрема і тому, що приймав активну роль у деяких його важливих заходах. Мені подобалось також, що ініціатором створення НРУ була спілка письменників України і її знані представники: І. Драч, Д. Павличко і багато інших. На початку 1992 року я зареєструвався членом цієї партії, як тільки така реєстрація почалася, не маючи навіть думки про входження до керівництва організації.      

Та сталося не так як гадалося. У квітні 1994 року я вже виконував обов’язки голови обласної організації НРУ. Одеська організація явно переживала не найкращі часи. У неї забрали офіс, і вона притулилась у занедбаному підсобному приміщенні Українського культурного центру. З 11 колишніх співголів не залишилось жодного. Напередодні мого приходу було звільнено голову управи, єдину оплачувану особу в складі організації. Це була досвідчена людина (полковник у відставці), що деякий час працювала на цій посаді і мала досвід організаційної роботи. Мені не перейшов у спадок жодний канал фінансування організації. Централізованого фінансування також не було. Як я дізнався років через три, важливим спонсором організації була праправнучка українського гетьмана Брюховецького, що мала значний бізнес в Одесі. Але якраз весною 1994 року хтось кинув гранату в її офіс. Налякана жінка спродала свій бізнес і виїхала з Одеси. Архіви організації зникли. Попередній голова нібито передав їх кудись на зберігання. Я думаю, в СБУ. Не було навіть списку членів організації і жодного українського прапора. Лише менше сотні недбало заповнених облікових карток на членів партії, половина з яких уже механічно вибули з неї. Та не все було так погано. Залишився невеликий колектив гарних людей – провід обласної організації:

Микола Васильович Осадчук, професор, доктор технічних наук, мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і факультетом в Одеській національній академії харчових технологій. Анатолій Федорович Чумак, професор, доктор історичних наук, також мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і працював у тій же академії. Авенір Іванович Уйомов, професор, доктор філософських наук, якого я знав ще за роки навчання на фізичному факультеті Одеського національного університету, а Радянський Союз знав його як видатного науковця. Вже тоді він був відомий своїм вільнодумством і через це змушений був полишити університет. Було ще багато гарних і освічених людей: лікарі, інженери, кандидати наук. Без щирої підтримки членів проводу моя спроба налагодити роботу організації відразу зазнала б краху.

Більшість цих гарних людей чекали від мене доленосних рішень, а я сам потребував від них елементарних порад з організаційної роботи, фінансування організації, юридичних питань, інформації про людей міста і області. Зазначені вище професори годилися мені в батьки і були єдиними людьми, що дійсно розуміли мої проблеми. Саме завдяки їм я швидко набував досвіду. Це був мій перший досвід керівної роботи у житті, що став надзвичайно корисним у подальшій професійній кар’єрі: завідувача кафедри, декана, вченого секретаря, проректора академії холоду. Уже давно немає серед живих моїх шановних наставників, але вдячну пам’ять про них я зберігатиму решту свого життя.

Дещо скандальний імідж організації почав змінюватися на позитивніший. Ми почали видавати газету «Рух», ретельно продумувати і проводити різні політичні акції. Серед нас було кому виступити і на радіо, і на телебаченні, дати продумане інтерв’ю засобам масової інформації. Поступово до на стали повертатись колишні активісти, відновився зв’язок з осередками партії в області, почався притік нових членів. З’явився ряд дуже активних особистостей, але це вже були люди швидше інтересів, ніж цінностей. Ми отримали цілком задовільне приміщення для партійного офісу. Завжди було важко з грошима. Організація існувала в умовах суворої фінансової дієти. За два роки список членів партії налічував уже 340 осіб. Мертві душі мене не цікавили. Якщо людина вступала в партію, то вона мусила брати участь у всіх її заходах. Більшість людей, що розійшлися по іншим партіям, так і не спромоглася створити власне виразне політичне обличчя. Вони не проводили власних публічних акцій, а звичайно брали участь у наших, відчуваючи, що ми діємо правильно і вміємо це робити. Реально на міжпартійній основі я співпрацював лише з КУНом. Отже, кадри вирішують долю ідеологічної політичної сили більше, ніж інші чинники.

Посада голови обласної організації вимагала від мене надзусиль. Вона відбирала час від моєї основної роботи, за рахунок якої я власне і жив: наукові статті, монографії, навчальні посібники, участь у конкурсах на отримання грантів і їх освоєння, не кажучи вже про буденну і доволі виснажливу викладацьку роботу. Я спалював свічку свого життя відразу з двох кінців. Словом, я привів організацію у цілком пристойний стан і вирішив передати справу в інші руки, залишаючись у проводі організації. Моїх наступників виявилось відразу двоє. У міру сил я їм допомагав, плануючи і, навіть, організуючі деякі принципово важливі акції.

Яке завдання правих сил я зрозумів у ті роки? Це, по-перше, монопольний контроль вулиці. Для цього публічні акції мають відбуватися з регулярністю природних явищ – як повний місяць на небі, і для цього не потрібно аж так багато людей.

По-друге, – це постійна присутність у засобах масової інформації. Аксіомою є: «Акція відбулась лише в разі, якщо вона набула розголосу. Для цього слід працювати з засобами масової інформації. У дев’яності ми контролювали вулицю, тому пам’ятник Катерині ІІ, що міг з’явитись в Одесі ще у 1996 році, завдяки нам тоді не з’явився. Лише у 2000 роки, коли відведений історією час для НРУ добігав кінця, ми втратили цей контроль і пам’ятник Катерині ІІ в Одесі таки постав. Більше того, Одеса мало не пішла шляхом Донецька і Луганська, про що свідчать події 2 травня 2014 року.

По-третє, з членами партії і прихильниками потрібно постійно проводити ідеологічний вишкіл. З цією метою у нас діяли два культурологічних семінари, так ми їх називали. З цією ж метою щотижня у певний час я зустрічався з рядовими членами партії.

І ще, слід пам’ятати, що ви не одні. За вами уважно наглядають. Можливо навіть деякі ваші активні члени є джерелами витоку важливої партійної інформації, або агентами впливу на діяльність партії з боку сторонніх організацій. Що радикальніша організація, що непрозоріша її діяльність, то вища ймовірність існування поряд з вами таких людей. Враховуючи це, складна історія нашого націоналістичного підпілля середини 20 сторіччя виглядає не такою вже і заплутаною.

У наш швидкозмінний час навіть ідеологічна партійна сила не живе довше, ніж її харизматичні засновники. НРУ втратив силу, фактично, після вбивства В’ячеслава Максимовича Чорновіла.

Україна може відбутись лише як національна держава. Тільки права ідея здатна вивести її на шлях могутності і процвітання. І так скрізь у світі. Праві сили завжди сприяють розбудові власних націй і держав. Ліві – лише їх послаблюють. Газ і гальмо, праві і ліві – дві складові життя людства. Вражаючий поступ у розвитку суспільства відбувається лише тому, що педаль газу вживається частіше за педаль гальма. Вмілий водій завжди тримає праву ногу на педалі газу під час їзди і лише зрідка використовує педаль гальма. Республіканці і демократи у Сполучених штатах, консерватори і лейбористи у Великій Британії, християнські демократи і соціал-демократи у Німеччині – скрізь один і той самий біполярний світ. Звертаю увагу, що в усіх названих стратегічно важливих для України країнах при владі знаходяться праві партії. У Польщі при владі є права партія «Право і справедливість». Цікаво, що і її основним опонентом на останніх виборах була інша права партія «Громадянська платформа».

Усе це створює сприятливі зовнішні умови для консолідації правих сил і в Україні. Відхід від криміналу і популізму в політиці, створення потужної правої сили, озброєної ідеологічно нашою творчою інтелігенцією і підкріпленою матеріально нашою буржуазією – такий неминучий поступ українського суспільства. А поки що маємо лише окремі сегменти з неперервного правого політичного спектру. Проте заслуги наших правих перед Україною величезні. Досить лише згадати, що вони першими стали на захист країни від російської агресії. Це і є їх покликання. Страшно собі уявити, де б проходила лінія фронту, якби не вони. Щасти вам, бо ви праві і за вами майбутнє. З Новим роком!

Від редакції. Редакція поділяє не всі висновки та твердження автора, пов’язані з тлумачення подій новітньої української історії. Однак поділяє його головну ідею.