Коли пишеш про інший народ, то завжди існує великий ризик упередженого ставлення до нього, особливо, якщо твій народ з цим іншим народом перебуває в стані війни. Краще послуговуватись авторитетними свідченнями представників того іншого народу. Таким незаперечним авторитетом для московитів є Микола Олександрович Бердяєв. Хоча його дитинство і молоді роки пов’язані з Україною, а в зрілому віці він уже жив за кордоном, де й помер, його з цілковитою певністю можна вважати найвидатнішим російським інтелектуалом двадцятого сторіччя. Ніхто краще за нього, не зумів зрозуміти суті здійсненого в 1917 більшовицького перевороту.

У російській імперії цінністю для Бердяєва був лише російський народ. Інші народи він просто не помічав. Ось, що він пише про революцію 1917 року (Роздуми про російську революцію). «Поверхово і помилково дивляться на більшовизм ті, хто вбачає в ньому виключно зовнішнє насилля над російським народом банди розбійників». Сучасний російський націоналізм трактує події в Російській імперії у 1917 році саме так – інтернаціональна банда пройдисвітів з переважаючою єврейською складовою зґвалтувала морально досконалий, цнотливий російський народ. Натомість Бердяєв пише: «Більшовики – це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки і ноги, і не випадкова їх перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе в нас … . Він є лише галюцинацією хворого народного духу.»

Тобто за Бердяєвим більшовизм – це лише тимчасова хвороба здорового народного організму. Тут Бердяєв, незважаючи на свою виняткову проникливість, анітрохи не відійшов від провідного тренду російської інтелігенції про виняткові моральні риси російського народу. Вона вважала, що досить передати владу широким верствам народу і на просторах колишньої Російської імперії виникне царство свободи і справедливості. Російська інтелігенція, не знаходячи високих моральних чеснот у власному середовищі, шукала їх там, де замість реальної картини життя, вона мала лише фантастичні уявлення про якесь ідеальне суспільство, конкретні риси якого вона не вміла осягнути. Лише передати владу народу, тобто зруйнувати існуючу переважно дворянську правлячу еліту, і все буде добре. Але звернімо увагу на те, що при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні і ті ж моральні якості. Отже йдеться не про хворобу, а лише про основний і притому виключно стабільний його стан.

Не дивлячись на те, що в керівних структурах радянської влади в перші роки її існування етнічні євреї часто перевищували за кількістю представників інші етноси колишньої Російської імперії, Бердяєв не звернув уваги на цей очевидний факт, не вважаючи його визначальним для природи радянської влади. «Радянська влада – не демократична влада і не поставлена якимось законодавчим органом. Але жодна влада не створювалась формально, її завжди створювала сила. … Ця влада виявилась народною в дуже несхвальному для неї сенсі. … І більшовики не направляли революцію, а були лише її слухняною зброєю. … Більшовики зовсім не були максималістами, вони були мінімалістами, вони діяли в напрямі найменшого опору, у повній відповідності до інстинктивних прагнень солдатів, змучених непосильною війною і прагнучих миру, селян, що жадали панської землі, робітників, налаштованих злісно і мстиво».

У першій половині двадцятого століття в правлячій еліті Російської імперії двічі відбулися корінні зміни. До жовтня 1917 року це була влада освіченої меншості суспільства з переважанням в ній російського дворянського елементу. У 1917 році її змінила дійсно інтернаціональна мало освічена маса вихідців із соціальних низів російського суспільства з очевидними лідерськими позиціями містечкового єврейства. Беззаперечним лідером не лише їх, а й усієї революції, особливо після смерті Володимира Леніна, був Лев Давидович Троцький. У 1929 році Троцького вислали з Радянського Союзу, а його прибічників-троцкістів піддали масовим репресіям.

Наприкінці 1920 – початку 1930 рр. відбулась уже друга зміна правлячої еліти в новітній Російській імперії, зумовлена все тим же народним чинником. У рази збільшився бюрократичний апарат держави. Основне його поповнення рекрутувалось уже з практично неосвічених прошарків суспільства. Нагадаю, що якщо перший секретар комуністичної партії РКП (б) Сталін мав початкову освіту, то його наступником у п’ятдесяті і шістдесяті роки була людина, що до школи взагалі не ходила. У висліді чергової зміни правлячої еліти переважаючим етнічним елементом на всіх щаблях влади стали росіяни.

Саме в цей період часу Радянський Союз почав швидко перетворюватись на похмуру середньовічну тоталітарну державу з концтаборами, масовими репресіями, переселеннями, голодоморами, тотальною русифікацією всіх аспектів державного життя. Закінчилось українське відродження двадцятих років. Його змінило розстріляне українське відродження тридцятих. Закривались українські, білоруські, єврейські школи тощо.

У Бердяєва є пояснення цієї еволюції. «Більшовизм був викривленою, вивернутою навиворіть реалізацією російської ідеї, і тому він переміг. Допомогло те, що у росіян занадто слабке ієрархічне почуття, але надто сильна схильність до авторитарної влади. Ні про яку правову, конституційну державу російський народ і чути не хотів. … Відбулась страшна примітивізація життя, примітивізація всього побуту, утвердився солдатськи-народний спосіб життя. Більшовики не стільки створили це брутальне життя, брутальний спосіб володарювання, скільки відбили і відобразили брутальний спосіб народного життя, що вже утвердився. Влада, що побажала б бути культурною, не змогла б існувати, не відповідала б стану народу. Освічений прошарок, витонченіший і відданий традиціям, не зміг би далі володарювати в Росії. Господь наче передав владу більшовикам у покарання за гріхи народу».

Цікаво, що сучасні російські націоналісти продовжують, всупереч висновкам Бердяєва, розігрувати єврейську карту. Наприклад щодо голодомору в Україні вони діляться на дві категорії. Перша не визнає факту голодомору. Друга покладає вину за нього на євреїв. Їх провідний тренд – більшовизм – це єврейська змова проти народу-богоносця. Проте найжахливіші прояви більшовизму припали саме на тридцяті роки, коли єврейська зірка майже зникла з політичного небосхилу, а російська засяяла у всій своїй красі.

Але пройшло майже тридцять років після більшовицького перевороту 1917 р. в Московії. Чи змінилась при цьому поведінка російського солдата на окупованій території тепер вже не України, а Німеччини? Ось витяг з листа від 6 травня 1977 р. видатного польського письменника єврейського походження Станіслава Лема до Майкла Кендля – американського перекладача його творів. У листі Станіслав Лем посилається на мемуари одного німецького лікаря, що пережив усі ці події. «…Натомість росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розпоясаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи і нищачи всі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися усьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому срані на увесь світ, яке вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість? Скопати, стовкти, обісрати, а до всього цього ще й зґвалтувати жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали … . (Володимир Федько: Станіслав Лем про психотип «совєтів»… : https://www.ar25.org/article/stanislav-lem-pro-psyhotyp-sovyetiv.html)»

На шляху до Німеччини російський солдат пройшов територією союзної йому Польщі. Саме Польща, поляки і полячки, була головним репетиційним майданчиком для вистави, головна дія якої відбулась уже на території Німеччини. Чомусь поляки не згадують нині про це. Їх більше хвилюють події на Волині між українцями й поляками, хоча і за цими подіями проглядає нахабна пика московита – їх «визволителя».

Пройшло ще п’ятдесят років, і російський національний характер в повній міри виявив себе у російсько-чеченській війні. Мародерство, насилля, зґвалтування, приниження людської гідності, тортури, вбивства людей без суду і слідства. Усе за старими перевіреними рецептами.

Пройшло ще двадцять років, і все те саме повторилось у російсько-українській війні.

Бердяєв фактично ототожнив більшовизм з російським народом. Про те, що він не помилявся, свідчить хоча б те, що єдиною країною на всьому пострадянському просторі, де в повній мірі збереглася більшовицька символіка, де не знесений жодний пам’ятник Леніну, де країна починається з Червоної площі, в центрі якої піраміда з прахом вождя, – є Московія. І в Україні, після початку її декомунізації, остання отримала найбільший спротив там, де присутня помітна російська етнічна складова серед місцевого населення.

Певний період свого життя Бердяєв мав деякі ілюзії щодо революції в Росії. Але розчарування його було великим. «…більшовицька революція нічого нового з собою не принесла. … «Більшовизм спирається на ті ж солдатські штики, на ту ж темну і грубу фізичну силу, на які спиралась і стара влада, що вже розклалась. Нічого не змінилось. Маса залишилась у тій же темряві. … Не випадково так складно відрізнити в темній масі більшовиків від чорносотенців. … А ненависть до буржуазії є природна ненависть темного Сходу до культури. … У всьому цьому немає нічого схожого на революцію, на демократію, на соціалізм, на суттєві зміни в суспільстві і народі. Усе це – моторошний і зловісний маскарад. Засади самовладдя і деспотизму продовжують святкувати і чинити свою оргію». Дивне поєднання демократії і соціалізму в одному реченні комою. Чим далі на Схід, тим більше трупів було обабіч дороги до соціалізму. Наприклад, у Кампучії знищили кожного третього.

Він шукав приклади успішних революцій і знайшов їх у на перший погляд цілком неочікуваному місці. «Італійський фашизм всупереч поширеній думці також був революцією, здійсненою молодими людьми, що пройшли школу війни, повними енергії і жадоби переваги в житті. Ці молоді люди мали психологічну подобу до радянських молодих людей, але енергія їх була спрямована в інше річище і прийняла не руйнівний, а будівничий характер. Ми живемо в епоху цезаризму. І значення матимуть лише люди типу Муссоліні, єдиного, можливо, творчого державного діяча Європи, який зумів підкорити собі і державній ідеї войовничо-насильні інстинкти молоді, дав вихід їх енергії». Отже, схильність росіян до авторитарної влади не оминула і самого Бердяєва.

Але від себе я б додав. Попри деякі спільні риси, революції у різних народів різні, як і самі народи. Революції – це завжди повернення до витоків, до глибинної моралі народів, їхніх інстинктів. Тому наша остання революція називалась по праву революцією гідності. Саме гідність – це те, що було властиво українському народу всю історію його існування. Це те, що в ньому постійно принижувалось і знищувалось нашим найбільшим ворогом. Почуття власної гідності – це те, що якраз відсутнє у нашого найбільшого ворога і тому викликає у нього найбільшу лють.

Революція – це завжди повернення до витоків. Якщо в Московії відбудеться революція, то те, якою вона буде, можна уявити по тому, якою вона вже була. Якщо Московія виграє російсько-українську війну, то те, що вона чинитиме в окупованій Україні, також буде таким, що вже було. Душа народу доволі інертна субстанція. Століття для неї, як одна мить. Душа московита щодо українців проявляється в повній мірі сьогодні у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їх президента. Під час нещодавніх доволі масових протестних акцій в Московії жодного разу не прозвучав осуд російсько-української війни. Проста зміна президента в Московії не змінить ситуації у російсько-українських стосунках. Революція в Московії може лише ще більше їх загострити. Революційна Московія може стати ще більшою загрозою для нас і для всієї Європи. Не слід очікувати замирення з Московією внаслідок зміни правителя. Насправді завжди воюють не правителі – воюють народи. Головним аргументом має бути лише наша сила, реалізована за сприятливих обставин у світі і в самій Московії.

Бердяєв вважав, що: «Російський народ має бути виведений з більшовицького стану, подолати в собі більшовизм». Правда він не сказав, як це зробити. Думаю що радикальними ліками для такого одужання могла б бути лише тотальна поразка Московії у її нинішній війні з усім цивілізованим світом.