Щойно повернувся із Запоріжжя «додому». З церемонії нагородження орденом «Народний Герой», на якій представляв кількох достойних людей. Серед величезної кількості тих, хто зібрався – військових, добровольців, волонтерів, журналістів та й просто небайдужих людей жоден не висловився проти мого попереднього допису в ФБ.
Жоден не назвав «зрадофілом», «популістом», «брехуном». Навпаки – тільки слова підтримки і пропозиції допомогти в край непростій ситуації. І нові факти непрофесіоналізму, самодурства, небажання (в силу яких причин?) воювати військового керівництва. Зрозуміло, що попередній допис було написано на емоціях і (ледь не написав «надто жорстко»)… на емоціях.
А щойно перечитав коментарі і хочу відповісти всім одразу:
Менш, ніж за місяць, буде два роки мого перебування тільки в Авдіївці. За цей час переживаю тут вже четверту бригаду. Зі всіма тісно співпрацював і сподіваюся це робити в майбутньому. І від всіх командирів в різні часи тільки й чую: ти не уявляєш, як нас *буть зі штаба за активні дії!
Чому тільки зараз написав про це? Хтось пише: «залякали», хтось: «хоче популярності», а хтось вже і назвав зрадником інтересів держави. Та ні. Просто це все набуло якихось космічно-феєричних масштабів і реально остопи*діло день в день спостерігати ідіотизм перемирь. Хлібне, шкільне, похмільне, грибне, котяче… Не стрілять!!!
Можливо, є якийсь загальний план, про який ніхто і не здогадується, як повернути свою землю без жодного пострілу. Можливо, високоінтелектуальні штабісти вже розрахували, що сєпари побудують надстійкі укріплення за період перемирь, попадають від втоми і ми їх візьмемо голими руками. Чи, так облінуються і розжиріють від ніхеранероблення, що не зможуть повилазити із – знову ж таки – новеньких бліндажів і всі поляжуть при першій же нашій кінній атаці. Можливо.
Але зараз щоденно гинуть люди. Військові на своїх позиціях, цивільні у своїх хатах. Сьогодні на Бутовці загинув ще один захисник. І просто зараз десь в тій же стороні два важких прихода. Можливо ще одній мамі ви будете мямлити про героїв, які «не вмирають». Ще й як вмирають, без відповіді із всього наявного.
А ви мені показуєте папірець і менторським тоном повчаєте: ось написано ж, що можна і навіть треба стріляти у відповідь, коли вже відчуваєш, як куля пройшла плитоноску і от-от вліпашить в саму плиту. Інакше ми на тебе заведемо розслідування і – повір – вигадаємо покарання. Хоча, про що я? Це ж командири на місцях щось наплутали з донесенням наказу до особового складу. Ми такого не могли вигадати. Ну, так. Це я вигадав. І комбати-ротні щось навигадували.
Проїдьтесь по ВОПам і поговоріть з тим самим «особовим складом» і з місцевими командирами: кому і які накази віддаються. Знаю, ви можете на кожну мою літеру і кому пред’явити по 5 папірців і одному скорозшиватєлю (навіть не знаю, як воно українською), але ж я тут, біля тих бійців ЗСУ, яким «можна відкривати вогонь». Біля тих самих, які «ти не уявляєш, як нас *буть зі штабу…»
Чи повинні вони виконувати накази? Безперечно! І безумовно! Коли наказ чітко сформульовано і підписано, та ще й вірно доведено. Запитайте у любого комбата-ротного на передовій: скільки наказів ти отримав сьогодні? Буває по три-чотири за день. Зранку: повне припинення вогню. В обід: дзеркальна тиша. Ввечері: повне припинення вогню. Вночі: дзеркальна тиша.
І всі телефоном та в електронному вигляді.
Проста ситуація: позиція доповідає, що їхню хату на передовій лінії розбирають зарядами РПГ. Відповідь: спостерігайте! А як і що спостерігати? Як другого поверху вже немає і приймаються за перший?
– По нам працює Утьос. – Спостерігайте!
– В 350-ти метрах заїхали бетоновози і заливають свої бліндажі. – Спостерігайте!
– По нам працює 120-ка. – В укриття!
– Нарешті…
Чому під пильне око попав генерал Локота? Немає ЖОДНОГО військового з усіх, кого я особисто знаю, хто б при згадуванні про нього не підскочив зі стільця і апоплектично задихаючись і червоніючи не почав розповідати «страшні історії». Про безглузді накази, про втрату мотивації того ж самого «особового складу» після спілкування з ним, про повне зневірення в командуванні, про впевненість в його чи то боязні, чи то захваті від наших східних «братів». Про те, що ним нищиться найцінніше у війську – бойовий дух та віра у свою перемогу, зароблені за ці страшні роки кров’ю та життями побратимів. І все це в найкращих традиціях совка, коли людина перед твоїми лампасами – гівно. А ти – вєршитєль судєб.
Та, не він один такий. А от чи за власним бажанням вони такі «хороші»? Теж питання...
Я не розумію лиш єдиного – чому досі ніхто про це не говорив відкрито. Тільки між собою.
Хоча… розумію.
А ще краще зрозумів, коли після мого допису почалася свистопляска і звичайні розборки. Мені пофіг, а от через друзів можна натиснути. Їм же ще служити і служити. Ймовірно, що і під його пильним керівництвом.
Ну і щоб два рази не вставати – про 35 тисяч. Цю інформацію отримав від військовослужбовців, яким не просто довіряю, а готовий за них вмерти. Чи, краще – вбити. Їм оголосили про такий «проект» від РНБО і наказали готуватися. Комусь це здається брехливою інформацією з мого боку. Хай буде так. Але після моєї брехні навряд колись вдасться це втілити. Бо ж побачили реакцію і однозначно сцикануть.
Про те, що хтось на цьому заробляє… Та ні. На цьому точно ні. Тут є на чому заробляти і без відрахувань з «особового складу». От же словосполучення… Не люди, не воїни – особовий склад. Не народ – населення. Не земля – територія. Не війна – АТО.
Підмінив ніби слова, а вийшло – зміст. Так і жити легше. За сім відкланявся. Завжди готовий до прєдварітєльного заключєнія. Невсеремось