Завершилася передвиборча кампанія – виснажлива, нервова, а для багатьох навіть істерична. Вибори пройшли. Хтось тепер на сьомому небі від щастя, витягнувши щасливого білета, хтось кусає лікті й плекає мрії на майбутнє, опинившися в одному – двох кроках від прохідного місця, хтось картає себе за те, що не на ту партію поставив. Пристрасті вирують і ще не скоро вщухнуть, вибори не поставили на них крапку.

Та чи варто все це того? Sic transit gloria mundi, - казали дві тисячі років тому, навіть не підозрюючи про те, що колись існуватиме Верховна Рада України. От уже п’ять скликань ВР відійшли в історію. 450 депутатів було в кожному з них. Але чи так уже багато хто з них здобув справжню славу?

Навіть серед останнього скликання ми, хоч як напружимо пам’ять, пригадаємо щонайбільше 20 імен. Ну, може, 30. Менше ніж 10% від повного складу органу влади, у якому як ніде більше політика мусить бути публічною. А багато хто ж перекочовував зі скликання у скликання – проте, його ім’я як не казало нікому нічого 10 років тому, так не каже й сьогодні. Сірі мишки (миршавки?), що старанно й ретельно виконували єдину функцію, на яку здатні – функцію наповнювача.. Залишаться вони в парламенті чи підуть звідти, повернуться туди коли-небудь чи вже ніколи, а про них однаково не згадуватимуть бодай одним рядком навіть найспеціальніші підручники з історії українського парламенту для студентів найспеціальніших факультетів.   

Інших депутатів – дуже невелику меншість – показуватимуть по телебаченню, запрошуватимуть у студії, братимуть у них коментарі. Вони, здавалося б, схоплять за хвіст птаха слави. От тільки далі що? Спробуйте пригадати колишніх депутатів, яких не було в нинішньому складі Верховної Ради. Чи багатьох пригадаєте? Є, звісно, такі, які залишилися в пам’яті. Можна по-різному ставитися до Ігоря Юхновського, Віктора Пинзеника, Юрія Костенка, Наталії Вітренко, Олександра Волкова. Для когось кожен з них – то ідеал честі й служіння ідеалам, для когось – уособлення всього злого, що тільки може бути. Головне інше – всі ці політики запам’яталися своєю політикою, своїми ідеями – мудрими чи ні, виваженими чи екстремістськими, не має значення.   Запам’яталася Олександра Кужель – переважно своїми не за віком і не за статусом коротенькими спідницями, надто відкритими сукнями, купою цяцьок та фривольними мімікою й жестикуляцією. Запам’ятався Віктор Медведчук – як одіозний персонаж для всіх українців, незалежно від їхніх політичних уподобань.

А чи багато хто сьогодні згадає, хто такий Олександр Ткаченко? Колишній голова ВР, учасник «Канівської четвірки», який підносив себе ледь не як особу, від якої залежить шлях української історії. Хто такі Валерій Пустовойтенко, Віталій Кононов, Катерина Ващук? А ще ж зовсім нещодавно вони ледь не щодня мерехтіли по телебаченню, з розумним виглядом давали поради та прогнози, висловлювали свої авторитетні думки! І що ж? Де їхні думки та прогнози сьогодні? Хто пам’ятає бодай щось із них? Володимир Литвин, Анатолій Кінах, Тарас Чорновіл ледь не зі шкіри вилазять, аби тільки не поповнити цю категорію забутих вершителів людських доль. Кого по-людськи шкода – то це Сергія Головатого. Ой як продешевив він! Адже міг залишитися в одному ряду з Драчем та Павличком – а вчинив, мов якийсь Пустовойтенко. Мов зірка естради, що погодилася співати у забігайлівці.

Політик – це людина, яка залишається у пам’яті й тоді, коли уходить в опозицію, й тоді, коли залишає активну діяльність і починає розводити троянди на дачі, й навіть тоді, коли залишає цей світ. Політиків пам’ятають за їхніми ідеями, законопроектами, принциповою позицією, нестандартними полум’яними промовами. За вчинками. За діяльністю. За народженими й відстоюваними ними концепціями. Якщо ж не минає й двох років, як майже ніхто не може згадати, де він чув прізвище політика, то це не політик. Чиновник, номенклатурник, функціонер, і не більше.

То що ж виходить: Верховна Рада України – то зібрання переважно функціонерів, але аж ніяк не політиків?