Росіяни приречені на одержимість фантомними фашистами, поки їх країна не зможе конкурувати із сучасним світом. Про це пише видавець журналів Business Ukraine і Lviv Today Пітер Дікінсон в статті «Чому Кремль так зациклений на фантомних фашистах?» для The Atlantic Council - американської неурядової організації, що забезпечує ідеологію розвитку НАТО.
У квітні цього року з'явилися повідомлення, що Кремль планує провести масштабну наклепницьку кампанію проти російського номінального керівника опозиції Олексія Навального. Через кілька днів на YouTube анонімно вийшла дорога відео-атака, у ролику порівнювали Навального і Адольфа Гітлера. Російська влада заперечувала будь-який зв'язок з відео, але їм мало хто вірив. Зрештою, брендування опонентів як фашистів є фірмовою тактикою Кремля, і ведуть її вже кілька десятиліть.
Кремлівські чиновники з ентузіазмом розігрують фашистську карту проти будь-якої опозиції з часів розпалу холодної війни. Коли мадяри повстали проти радянської окупації в 1956 році, Москва затаврувала повстання як «фашистський бунт», перш ніж відправити в країну свої танки. Така сама історія сталася під час Празької весни 1968 року. Чиновники Комуністичної партії навіть називали Берлінську стіну «Антифашистською захисною стіною».
Ця тенденція вижила після радянського краху і триває сьогодні. Коли Естонія у 2007 році намагалася знести в центрі Таллінна радянський пам'ятник, присвячений Другій світовій війні, кремлівські ЗМІ впали в лють щодо «фашистської Естонії», розпалюючи бунти серед численного етнічного російського населення Естонії. Протягом кількох днів Росія запустила першу у світі повноцінну кібер-війну проти маленької балтійської держави. Цей гібридний напад, що містив дезінформацію і кібер-елементи поряд із нацистськими мотивами, щоб розворушити етнічну російську меншість, був зловісним провісником майбутніх подій.
Сумнозвісні кремлівські звинувачення у фашизмі традиційно призначені Україні. Це почалося не у 2013 році з негативного висвітлення в Росії протестів Євромайдану; ще з часів Другої світової війни Москва прагне зобразити рух за незалежність України як практично невідмінний від нацизму. Ці зусилля, як правило, підкреслювали співпрацю різних українських лідерів незалежності з нацистами під час війни і водночас вибілювали альянс СРСР з Гітлером у 1939–41 роках.
У пострадянський період кремлівські ЗМІ почали активно називати українців фашистами ще у 2004 році. У той час Віктор Ющенко балотувався на посаду президента як реформатор, який обіцяв рух України в бік ЄС. Відтоді тема «фашистської України» залишається незмінною рисою російської пропаганди, яка стала наріжним каменем зусиль Кремля з дискредитації Євромайдану і виправдання вторгнення Росії у Крим і на схід України. Ні жалюгідний провал крайніх правих політичних партій України на чергових виборах після Євромайдану, ні призначення єврея прем'єр-міністром не виявилися достатніми для викриття цих образ. Просто у Росії немає іншого пояснення втрати ще одного друга і союзника.
Чому Кремль так зациклений на фантомних фашистах? Це може бути зумовлено необхідністю, а не вибором. У битві «м'якої сили» – боротьбі ідей, що визначає міжнародне верховенство сьогодні, Росія практично беззбройна. У неї немає зрозумілої ідеології, щоб протиставити відносним правам і свободам демократичних країн. Просто немає відповіді на більш високі стандарти і тривалість життя, більш значний захист, пропонований західною моделлю. Розігруючи фашистську карту і пробуджуючи привиди Другої світової війни, Кремль прагне відвернути внутрішню аудиторію від цих обурливих недоліків, водночас претендуючи на високі моральні позиції.
Росіянам усякого віку важко протистояти такому підходу. Боротьба з Гітлером і сьогодні продовжує викликати винятковий емоційний відгук у росіян, які вважають себе державою – спадкоємицею Радянського Союзу і його 27 мільйонів загиблих у Другій світовій війні. Путін майстерно використовував цю російську чутливість.
Він зробив щорічні святкування Дня Перемоги центральним елементом кремлівського календаря, перетворивши тріумф Червоної армії над нацистською Німеччиною у фундаментальний міф сучасної російської держави. Колись похмуре торжество, присвячене трауру за загиблими товаришами і втраченими близькими, – День Перемоги став цілим сезоном ура-патріотичної нестриманості з новими щорічними державними ритуалами на тлі культу перемоги, що перевершує все бачене в радянські часи.
Акцент на поразку нацистської Німеччини приховує недоліки сучасної Росії і заодно затьмарює жахи сталінського режиму, а радянські злочини проти людства часто списують як вимушену прелюдію для військових досягнень. Узяти під сумнів будь-який аспект такого викладу фактів рівнозначно єресі. Цей священний статус робить Другу світову війну унікальною потужною пропагандистською зброєю проти антикремлівських інакодумців.
У цьому контексті прославлення Червоної Армії і демонізація всіх супротивників як фашистів – два боки однієї медалі. Співчувати «фашистові» – значить ображати пам'ять тих, хто віддав своє життя, щоб перемогти Гітлера. Це не просто злочин, це – гріх. Це не особливо раціональний аргумент, але він емоційно вибухонебезпечний, коли підкріплений силою кремлівської медіа-машини.
Є деякі ознаки, що ця форма емоційного шантажу може остаточно втратити свою силу. Наприклад, відеоатака на Навального зникла з YouTube після кількох днів масових насмішок. Вона не змогла завдати удару по молодих росіянах, на яких намагалася вплинути. Однак поки ще занадто рано заявляти, що Росія досягла «піку фашизму».
У Кремля немає альтернативних меседжів, здатних зарядити внутрішню аудиторію так, як це робить Друга світова війна. У відсутності недавніх національних досягнень розгром Гітлера, схоже, буде залишатися провідною зіркою путінської держави в недалекому майбутньому. У підсумку російська громадськість, мабуть, приречена на одержимість фантомними фашистами, поки країна не зможе конкурувати із сучасним світом.