Кримчанин, ветеран АТО Арслан Місіратов відкрив у Києві кав'ярню, де готує дієтичні чебуреки, а крім цього, він очолює Кримську сотню ДУК ПС. В окупації партизани цієї сотні час від часу наводять жаху на колаборантів

Нижче наведено найкращі тексти 2017-го року, героєм яких ж Арслан.  

Арслан Місіратов – кримський татарин. Він народився в депортації, виріс в Криму, а через окупацію знову залишився без рідного дому. Відвоювавши рік на Донбасі, Арслан вирішив піти шляхом відомого кулінара-атовця Леоніда Остальцева (Veterаno) і відкрив кафе. Тільки не з піцою, а з кримськотатарською національною їжею.

Кафе назвав «Хайтарма» – в перекладі з кримськотатарської – «Повернення» (пам'ятаєте, є такий національний кримськотатарський танок, народжений в депортації). Годує відвідувачів як класикою – чебуреки, янтихи, самса, пахлава – так і власними варіаціями на тему східної кухні. Наприклад, чебуреками із порічкою.

Такий собі кримськотатарський кулінарний ф'южн.

«А в кримських татар чоловіки ж зазвичай не готують», – дивуємося, бо неодноразово чули, що в традиційній кримськотатарській родині чоловік приходить на кухню тільки їсти.

«Як не готують? – Арслан аж сміється. – Ще й як готують! Нас в матері троє синів: один прибирає, другий готує, третій посуд миє. Мама ж все сама не встигне, – він розповідає, паралельно натираючи до блиску стійку, раковину, дзеркало. – Відкрилися ми у вересні. Людей з кожним днем все більше. Головне – смачно годувати. Від душі треба робити. Треба хороше тісто, хороше м'ясо, хорошу цибулю – в нас ялтинська, мені її з Криму наші люди привозять. Додавати горілку в тісто? Ні, я такого не чув, це якесь… збочення».

З Арсланом працюють двоє хлопців: Ваня та Віталік. Іван також з Криму, вчився на материку і після окупації так на батьківщину і не повернуся. За освітою – кухар. Віталік до «Хайтарми» не тільки готувати не вмів, а й чебуреків нормальних ніколи не куштував. Каже, купив один раз на вокзалі – не сподобалося. Арслан і Ваня воскресили його віру в чебуреки.

Познайомилися чоловіки в Києві, всі входять в Кримську сотню, якою керує Арслан. Тож він не тільки шеф-кухар, а й командир. Але про бойові справи – не зараз, коли на розпеченому піску вариться кава по-татарськи. Це важливий ритуал, треба не впустити момент, коли шапка з піни ледь почне підійматися і не дати закипіти.

Ваня варить каву і приглядає за тим, як смажиться янтих – це чебурек, приготований на сухій сковороді.

«Без краплі олії. Янтих – то дієтична їжа, – лукаво посміхається Іван, обертається до відвідувачів. – Хто наступний? Вільна каса!». Справа іде до обіду і в кав'ярні народу все більше.

«Доброго дня!», «Селям алейкум», «Шалом», «Здравствуйте».

Готові чебуреки і янтихи тут не зберігають. Мають заздалегідь розкатане тісто, фарш. П'ять хвилин і свіжа їжа вже на картонній тарілочці. «Смачного!».

Чи «Аш олсун!», якщо рідною мовою. Арслан запевняє – чебуреки винайшли кримські татари, в перекладі «чебурек» – це «сирий пиріжок». А янтихи називають пастушими чебуреками – колись татарські чабани смажили собі такі, працюючи на пасовищах.

Ходять чутки, що янтих – це улюблена страва Джамали і Мустафи Джемілева.

Хоча…обидва такі тендітні, що навіть не віриться.

З морозу ввалюється ціла компанія чоловіків, диктують велике замовлення. «Ми тут постійні клієнти», – представляються.

«Щось по вам, – кажемо, – не видно. Дуже вже худі».

«Так вони янтихи їдять. Кажу ж, це страва дієтична, – сміється Іван. – Від них тільки набираєш хорошої форми».

Ваня спритно викладає на тарілки нову порцію янтихів, змащує розтопленим вершковим маслом. Дієтичним, звісно.

Традиційно чебуреки і янтихи роблять тільки з м'ясом, переважно з бараниною. Тепер – і з яловичиною, і з сиром-сулугуні, і змішані. Ще тут продають самсу – печений пиріжок з листкового тіста з м'ясною начинкою (самсу тут роблять з форсом – в формі чалми, тому називають ханською), кубете – пиріг з м'ясом, картоплею та цибулею, лагман – густий м'ясний суп, до якого додається домашня локшина, плов, пахлаву. Всі наявні страви можна «підвісити» для АТОвців.

Кав'ярня дуже маленька, їсти тут можна тільки стоячи. Смачно, пахне смаженим м'ясом і тістом, навіюючи спогади про славнозвісні кримські чебуречні. З колонок тихенько співає Христина Соловій. Стіни прикрашають прапори, бойові трофеї і фотографії бороданів у військовій формі – це Арслан і його старший брат Марлен. Обидва воювали в АТО, в складі «Правого сектору».

«На війні в мене було довге волосся і борода. Пророк наказав, що в мусульманина на війні має бути нестрижене волосся і борода кольору хни. А в мене вона сама виросла і поруділа, і так само у брата, – розповідає Арслан. – Я й у Києві з бородою і довгим волоссям ходив, то Марлен змусив підстригтися, каже, що ти ходиш зарослий. Так, у нас слухаються старших і батьків, і братів. Батьків називають на «ви».

Я на війні заїкатися перестав

Я народився в Андижані, Узбекистан. Татових батьків депортували туди після війни. Мамині батьки уникнули депортації, бо їх раніше вислали як кулаків на Урал. Відбувши строк на Уралі, вони перебралися в Андижан. Там мої батьки й познайомилися.

Ми повернулися в Крим в дев'яності. Батьки пригледіли готовий будинок, віддали аванс. Потім власники передумали: сусіди їх налаштували, мовляв, ви що, очманіли продавати татарам – це ж звірі, вони людей ріжуть. Батько забрав гроші і купили в іншому місці. В Сімферополі.

Батько займався комерцією, мама працювала лікарем. Всім нам дали хорошу освіту.

До 2014 року я жив у Москві, працював інженером-архітектором в «Арт-холі»". У мене зарплата була 385 тисяч рублів, 4 700 доларів по тодішньому курсу. Машина, орендована квартира.

Революцію Гідності я підтримував, але тільки фінансово, на Майдані не був. Марлен поїхав з Криму на Майдан як тільки все там почалося, з Майдану – на війну. А я продовжував працювати і висилав йому гроші.

Це хибна думка, що всі росіяни раділи окупації Криму. Принаймні серед моїх колег ніякого ура-патріотизму не було – це розумні люди, з вищою освітою, вони плювалися і сварили владу.

Але все одно, жити там мені поступово ставало гидко. Старший брат воює, а я в Москві відсиджуюся.

Влітку 2014 терористи обстріляли автобус з правосеками, Марлен потрапив в полон. Ті, хто його полонив, нишпорили в телефоні, побачили наше листування в «Фейсбуці», в тому числі про те, що я йому надсилаю гроші, і до мене на роботу нагрянула ФСБ. Протримали три дні і відпустили під підписку. Після цього побратими допомогли мені виїхати з Росії.

Улітку 2014 року я опинився в Києві. Марлен мене ховав, щоб ніхто не знав, що тут його рідний брат. Потім – учебка, ми трохи побули в Ленура Іслямова – стояли на адмінкордоні з Кримом. Ну а потім начштабу ПС поставив мене командиром оперативної групи, і я потрапив на війну.

Ми ніколи не воювали з братом в одному підрозділі. Він взагалі не хотів, щоб я воював, я його просив мене взяти майже півроку з того часу, як приїхав до Києва. Сиджу собі, сиджу, вони воюють-воюють. Зрештою, зібрався, приїхав сам. Брат домовився, щоб мене пускали на передову (сміється). Як тільки він поїхав, я зірвався і одразу на передок.

Я був в АТО рік, простим солдатом. Авдіївка, шахта «Бутівка». Пам'ятаєте, коли на «Бутівці» був замєс і загинули чотири правосека, от я там також був. Бій був дуже жорстокий, по нас САУшки літали.

Після війни я взагалі не приходив до себе. Поїхав, повоював, повернувся... Хлопці питали – «ти раніше десь воював? Ти такий спокійний, ніби в тебе є досвід». Ні, ніякого. Мені взагалі було нормально на передовій.

Важко, коли гинуть хлопці. Тільки це.

Я ще й заїкатися перестав. Я раніше коли нервував, говорив швидко і заїкався. А з АТО повернувся, Марлен каже – ти більше не заїкаєшся.

В АТО я продовжував дотримуватися ісламу. Молитву п'ять разів на день не робив і не постував, але алкоголю і свинини не вживаю і не вживав. Хлопці молодці: те, що було із свининою, вони відокремлювали, а якщо приїжджала курятина, яловичина, вони для мене відкладали. А це, кажуть, Арсланчику. Один з наших капеланів муфтій Саїд Ісмаїлов постійно приїжджав, словом підтримував, халяльну їжу привозив. Мурад, помічник його, навчав нас арабській мові. Такі вони, хороші. Можна сказати, що за час війни я став більш віруючою людиною.

Убд в мене нема. Та й навіщо воно мені? Мені б додому повернутися

УБД в нас нема – правосекам не дають. А й навіщо воно мені потрібно? Мені б додому повернутися, більше мені нічого не треба.

Брат також не отримував. У нього всі поранення, навіть вогнепальні, записано як побутові. Я жодного разу поранений не був. Все Марлену дісталося. Він постійно, увесь час всюди лізе, навіть з лікарні втік на передову з апаратом Єлізарова на руці, йому там його хлопці зняли. Він з дитинства такий. Якщо десь заворушення – брат мій одразу там.

Марлен та Арслан

Після останнього поранення в нього майже не працює права рука. Марлен повернувся до Києва і зайнявся громадською діяльністю. А я вирішив годувати людей. Поїхав до Льоні Остальцева, кажу – я Арслан, я правосєк, хочу відкрити кафе. Що мені робити? Він мені дав поради. Я сказав «добре, дякую» і поїхав. Він думав, що я не зроблю. А я зробив (сміється).

Потім один хороший кримчанин (ми познайомилися ще до війни, він працював в органах і після окупації звільнився і виїхав) підказав мені, до кого можна звернутися по інвестиції. Мені повірили, інвестували гроші в мою справу, тобто я віддаю відсоток від заробітку. Організація бізнесу зайняла близько півроку: знайшов гроші, приміщення, все обладнали. Зібрали дозволи: СЕС, книжки медичні. Ми законно працюємо.

За документами я не є власником цього бізнесу, бо я за документами – не резидент (всі прописані на тимчасово окупованій території не вважаються резидентами і не можуть вести фінансові справи на материку, поки не встануть на облік вимушених переселенців, – ред). Я не хочу брати довідку вимушеного переселенця, це принципово. Якщо я її візьму, я ніби автоматично погоджуся з тим, що Крим – це не Україна. Чому переселенець, якщо я живу у своїй країні!?

Моє кафе називається «Хайтарма» – це повернення. Ахтем дав добро на «"Хайтарму», я подзвонив йому: «Ахтем-агъа, ви не проти?» «Ні, – каже, – це красиво, давай!» (Ахтем Сеїтаблаєв – режисер, автор фільмів «Хайтарма», «Кіборги», – ред). Я йому дзвонив, питав, бо він же перший зробив це слово всесвітньо відомим.

Ахтем в нас в кафе ще не був. Але ми спілкуємося, він багато допомагав нам.

«Кіборгів» я ще не подивився. Я був на презентації фільму, але так і не зайшов. Я такий замучений був – уявіть, 800 людей нагодувати – ми з Льонею годували, від нього піца, від мене – пахлава, це Марлен організував. Пахлаву приготували мої колеги, також кримські татари, за рецептом моєї бабусі.

Це вона навчила мене робити пахлаву, самсу, чебуреки. Мама і бабуся. Мама не куштувала чебуреки, які я тепер роблю. Ми не спілкуємося заради її безпеки.

Молодший брат живе в США, одружився вже. Ми з Марленом тут. Мама залишилася в Криму. Вона каже: тут дім, тут могили наших родичів. Не хоче переїжджати. Кілька разів її викликали у ФСБ, допитували, чи не спілкується з нами. Кажуть, що принесли постанову про мій арешт. Назвали її матір'ю двох терористів. Це про нас з Марленом. Дякую, нам дуже приємно.

Якби нас не стримували, ми б воювали за Крим

Коли тільки починалася окупація, Меджліс нас стримував, вмовляли не розпочинати бойові дії. Була надія, що все вирішиться мирним шляхом. Якби нас не стримали, війна була б, але ми би вигнали росіян за три-п'ять місяців. Вони не місцеві, вони там нічого не знали, а ми були вдома.

Крім цього, «Тризуб» тоді вже працював з кримськими татарами: проводили тренування, вишкіли задовгого до окупації. Навряд чи щось знали, просто контактували, тренувалися.

Звісно, це якби нас підтримали ЗСУ, але я гадаю, що вони не залишилися б осторонь.

У Криму залишився великий батьківський дім, ми з Марленом ще мали свої ділянки під будівництво, брат відкрив кав'ярню. Можна сказати, ми всі нормально стояли на ногах. І все зрештою так там і залишилося. Кожен поїхав тільки з валізою речей.

Це справді немов друга депортація.

Більше сорока років пройшло, перш ніж закінчилася перша. Як скоро закінчитеся ця? Якби нас не стримували, то вже б їй край прийшов. Ми б свій Крим відвоювали. Ну і що, що там великі російські армійські сили тепер, у 2014 році добровольці на Донбас чи не з палицями йшли, і відбилися, і зупинили. Якби тоді цього не було, вже давно б захопили половину України.

Але нас стримують, кажуть, що треба мирним шляхом.

Ви, до речі, бачили роботу Кримської сотні в Криму? Першими були листівки, потім згоріла машина Аксьонова, а найвідоміша – це коли газові опори впали. Там так смішно, на фото всі наші наліпки ФСБшники замилили.

Останній раз наприкінці літа обклеїли квартиру Аксьонова наліпками Кримської сотні. Він так верещав, заявив, що це екстремісти з «Правого сектору». Нервує...