Цієї звістки ми чекали довгими роками, міряли про це, боролися за це. Невже справді? І ми станемо схожими на нормальних людей – не дикунів і варварів. І живі не помиратимуть страшною смертю лише через те, що вони – не люди і до того ж мали нещастя чи то загубитися чи бути викинуті бездушними хазяями на вулицю. Йдеться про нещодавно оприлюднену першим заступником голови Київміськдержадміністрації п. Іреною Кільчицькою ініціативу міської влади припинити методичне й нелюдське, засуджуване всім світом знищення тварин у так званому «Притулку для тварин» у смт. Бородянка.

«Немає істоти - немає проблеми»?

Проблема безпритульних тварин у місті останнім часом гостро дебатувалася на всіх рівнях – від обговорення в пресі до громадських слухань у структурах міської влади. І то не дивно. Ситуація, видається, дійшла краю: надто часто ім’я нашої країни у зв’язку з цим питанням фігурує в негативному контексті на міжнародному рівні. Цього ж літа петицію з протестом проти садистського нищення собак і котів в Україні, що тривало в Чернігові й Сумах, було поширено через Інтернет і підписано тисячами представників чи не всіх країн світу. «Братів менших» брутального відстрілювали: на вулицях і у дворах, на очах дітей, подаючи «приклад людяності й милосердя» й нещадно травмуючи їхню психіку, на очах пенсіонерів, для яких ті тваринки подеколи були єдиною втіхою в житті. Вбивали, попри сльозні благання власників тварин, які відчайдушно намагалися захистити рідних істот – і не змогли…

Вбивали не кулями. Та краще б ними. Адже використовувані замість куль шприці несли довгу й неймовірну страшну смерть від повільної задухи. Дітілін – отрута давно заборонена в Європі. Заборонено її використання й в Україні. Та що з того? За часів мерства Олександра Омельченка смертоносні шприци були вельми поширено практикою й на вулицях столиці – європейського міста з давньою культурою. Хоч би як було в іншому, однак за Леоніда Черновецького тваринний геноцид з використанням курарепохідної речовини, видається, таки припинено. Принаймні, на вулицях. Відстріл замінили відловом. Чи полегшало? Ствердну відповідь давати, мабуть, зарано.

Котику-братику…

Вдень вони, муркотячи, гріються на сонячку, вночі старанно працюють, здобуваючи собі поживу й непомітно регулюючи чисельність у місті пацюків та мишей. Рятуючи, власне, нас від хвороб, що переносяться небезпечними гризунами. Здебільшого голодні, часто гнані собаками й людьми, що бувають гірші за скажених псів, вони живуть недовго, й доля їх сумна. Вони – жертви людської байдужості, жорстокості, дикунства. І не лише тому, що прихованому чикотилі виявити себе в ставленні до тварин простіше, зручніше, ніж у стосунках з людьми (час людей може для нього й не настати, однак частіше руки згодом доходять і до них). А й передусім тому, що саме людина – причина їхнього існування на вулиці. І та, яка погралася з узятим у сім’ю кошенятком, а коли набридло, викинула його. І та, любов якої до власної кішечки-собачки не поширюється на її нащадків, котрих – маленьких і беззахисних – без краплі вагання викидають на смітник чи сусідам через паркан. Їх, загублених і зраджених, кинутих як непотріб, подеколи скалічених підгодовують на останні пенсійні копійчини самотні бабусі. Годують аж доти, доки приїде «будка».

Її викликають не пересічні мешканці, що, якби й мали таке право, навряд чи ним скористалися: більшості байдуже, вона й не помічає чотирилапих безпритульних. Меншість, що поділяється на прихильників і ворогів тварин, у своїх діях обходиться власними силами. Поява будки – справа рук ЖЕКів, яким чомусь патологічно заважать будь-які живі істоти (що можна помітити навіть у жеківських кабінетах під час спілкування працівників з відвідувачами). Подеколи сягаєш висновку: вони б і на людей «будку» викликали, якби могли. Не можуть. І відігруються на тваринах, мотивуючи це необхідністю зменшувати їхню кількість у місті. Інколи – навіть турботою про них, безпритульних. Адже кінцевий пункт маршруту «будки» - «Притулок для тварин».

Притулок. Ідея, ясна річ, хороша – зібрати гнаних і голодних, усіх – в одне місце, й там ощасливити, забезпечити всім, необхідним для життя – їжею (хоч би й поганенькою – на рівні прожиткового мінімум), безплатним медичним обслуговуванням, таким-сяким дахом над головою. От лише втілення, як завжди, відрізняється від задуму. Одне таке втілення ми проходили – на одній шості земної кулі сімдесят років поспіль. Воно обійшлося в мільйони закатованих, розстріляних, померлих у часи голодомору… А ідея була хороша…

Так завжди буває, коли хочуть когось ощасливити оптом і силоміць. Щастя оптом чомусь ніяк не хоче поєднуватися з повагою до життя. Хоч це стосується людей, хоч решти живих істот. «Залізною рукою ми загонимо вас у світле майбутнє»… – пригадується, щось на кшталт такого гасла зустрічало ощасливлюваних на вході до концтабору.

Як і в людських «місцях повального ощасливлювання», за високим непроникним для преси й громадськості парканом Бородянки розігрувався другий акт цієї драми. Ні, трагедії! Тому що місце, призначенням якого мало б бути тимчасове перебування тварини до наступного влаштування, для шаленої більшості – до 15 тисяч живих душ на рік! – ставало й останнім місцем. Бородянка була (дай-то Боже, щоб лише була) не місцем перебування тварин до часу їхнього влаштування, а фабрикою смерті. Тому що термін життя тварини після відлову – 10 діб. Далі – смерть. Відлов ставав вироком без вини винуватим. А пекельну роботу фабрики з виробництва трупів оплачували кияни, з кишень яких на «благородну справу вбивства» щороку витягалося п’ять мільйонів гривень.

І даремно, що серед відловлюваних і знищуваних істот чимала частка тих, хто, маючи дім і господаря, вийшов прогулятись у дворі. Даремно, що за зниклим другом хтось буде гірко плакати й шукати його подеколи роками, не знаючи, що ласкавого ясноокого пухнастика давно закатовано. Кіт (пес) на вулиці? – Отже лови його, ату! Гіцелю плювати з високої гірки на кількість тварин у місті і, тим більше, на самих тварин з їхніми власниками включно. Йому важливо грошей заробити. Адже за кожну відловлену й страчену душу йому перепадають не копійки – 75 гривень!

Притулок особливого режиму

До останнього фабрика смерті працювала на повну потужність: вбивство Мурчиків і Сірків здійснювалося цілеспрямовано, щоденно й планомірно. Сировини вистачало: за 10 днів дозволеного життя жертви далеко не кожен власник міг хоча б дізнатися про існування «притулку». І, тим більше, його дістатися. Адже місцеперебування його наче спеціально сплановане так, аби якнайбільше ускладнити візит киян. Спочатку до Шулявки (для багатьох це – від пів- до півтори години їзди), далі маршруткою майже півтори години до селища (5 грн), від кінцевої зупинки – до околиці Бородянки автобусом (разом з очікуванням – ще півгодини). Далі полем і лісом пішки 20 хвилин: окрім таксі (20 грн), транспорту немає. Отож щонайменше три години і 25 грн в один бік, або повний робочий день і півсотні на поїздку. Чи можуть літні й незаможні, які зазвичай і є власниками неелітних тварин (і тримають їх заради них самих, а не через нагороди на виставках і гроші від продажу приплоду) витримати цей шлях?

Та для тих, хто його таки подолав, складності лише починаються. Притулок працює з 11 до 13 години і не щодня, отже поїздка може виявитися даремною. На вході – жорсткий паспортний режим: паспорти у відвідувачів …забирають. Якщо ваша тваринка зникла, вам покажуть лише відловлених (а ще ж є відмовники, про яких – трохи далі). Хоча через якісь махінації (перевірки мали б встановити їх фінансовий сенс) відловлені можуть потрапити до відділення відмовників, якого ви не побачите, якщо не знаєте про його існування заздалегідь.

Та ось ви знайшли! Свого! Або ж, не знайшовши, вирішили взяти іншого. Та щоб отримати, вам належить узяти виписаний від руки клаптик паперу з зазначенням, кого (кота чи собаку, його вік, породу) ви будете забирати й з цим …повернутися до Києва. Упродовж двох днів «квітанцію» слід проплатити в офісі притулку, розшук якого теж забере цілий день (пишу з власного досвіду). Найменше коштують безпородні коти – 20 грн, решта більше – до кількох сотень. І лише тоді, також упродовж двох наступних днів, тварину можна забрати, вдруге проробивши описаний шлях. Захворів і не встиг витримати термін? З роботи не відпустили? – Проплата не дійсна. І, що надзвичайно цікаво: все слід робити виключно особисто – хто виписував папірець, той і має з ним і грошима бути в офісі, і він же має їхати забирати. Враження таке, що хтось особисто й пристрасно був зацікавлений у тому, щоб тварини з притулку не знаходили своїх чи нових хазяїв. Зацікавлений у вбивстві. Хто? Чому? Чи буде слідство, яке дасть на це відповідь? Чи буде слідство, яке з’ясує, чи, часом, керівництво притулку не спромоглося побудувати собі хатинки за оплачуваний киянами час роботи шкуродером?

У чому причина високих мурів і особливого паспортного режиму, якого не існує навіть на підприємствах стратегічного значення? Чи не в тому, що за бетонними мурами коїлися речі, у порівнянні з якими навіть убивство – благо? Чи не заздрив той, хто залишався жити, долі вбитих? Згідно з положенням про притулок, тварини, добровільно здані до притулку колишніми власниками, так звані «відказники», мали утримуватися там до «влаштування до нового власника» або довічно. Щодо «пошуку нових власників», дивись вище. Довічне утримання теж когось не влаштовувало.

З листа ГО «Інститут сучасних проблем України» № 73/08-07 від 2 серпня 2007 р. до КМДА. «Тварини утримуються в епідеміологічно небезпечних умовах, смертельно шкідливих для тварин і людей, які відвідують «Притулок». Практично всі тварини, що перебувають у притулку понад тиждень, починають хворіти й перебувають у тяжкому стані. Наочно спостерігаються: пригнічений стан тварин (особливо котів), схуднення (часто до дистрофічного стану), слинотеча, гнійні виділення з носу й очей, лишайні ураження шкіри, поведінка, характерна для зараження гельмінтами. Здорові й тяжко хворі на інфекційні та вірусні хвороби тварини утримуються разом. Попри існування лікаря, їм не надається медична допомога. При видачі тварини, за яку вже сплачено гроші, від громадянина вимагають підписувати документ, в якому зазначено, що стан тварини задовільний, навіть якщо вона, за твердженням самих працівників, помирає.

Так, кіт Маркіз (що за документами значився як кішка), зданий до «Притулку» 16.06.2007 р., при відвідуванні 17.06.2007 р. був у цілком задовільному стані. Під час відвідування 28.07.2007 (лише за місяць!) він був у стані, що його схарактеризувала співробітниця притулку Віта так: «Та він до понеділка не доживе, помре з дня на день». (Цей кіт, виписаний з притулку і через тяжкий стан влаштований на стаціонар у вет.лікарню, помер на третій день. За час перебування в притулку він утратив звичку їсти – авт.).

Такі умови утримання тварин згідно міжнародним нормам і законам України можна кваліфікувати як системне знущання. Вони створюють загрозу епідеміологічній ситуації в місті, оскільки не лише виписані тварини є носіями тяжких захворювань, а й люди, які відвідують притулок, перетворюються на носіїв інфекції, а їхній одяг потребує негайної стерилізації (про що знають більшість ветеринарних лікарів міста). Коти, що нині перебувають у притулку, захворіли внаслідок такого перебування і потребують негайного обстеження й лікування. Поведінка працівників «Притулку» спрямована на приховування будь-якої інформації. Вони намагаються не відповідати на будь-яке питання щодо умов утримання тварин, принципів роботи «Притулку», вимагають швидко залишити його територію. …Фотографувати тварин забороняють, вимагаючи письмового дозволу від керівництва питомників (?)... Інформаційна закритість діяльності «Притулку» створює загрозу здоров’ю населення.»

Отже відкатники теж приречені. Лише їхні страждання розтягуються на тижні й місяці. Чи знали люди, які через «неможливість подальшого утримання тварини» (набридла? стара стала? бабуся померла, а її кіт – зайвий для онуки?) віддали живу істоту до «притулку», про те, які «готельні» умови на неї чекають? Думаю, якби знали, воліли б убити одразу.

Собаче життя

Мені можуть закинути: Бог із ними – з котами. Але ж собаки, що голодні бродять вулицями міста, справді становлять загрозу людині. Становлять. Однак чи виправданим є розв’язання проблеми безпеки людей ТАКИМИ методами? І чи є воно розв’язанням? Чом, попри страшну цифру щорічно знищуваних тварин, їхня кількість лише зростає? Природне розмноження, на яке кивають головою чиновники, у всій Європі долається стерилізацією, яка кладе край народжуваності нових безпритульних і, до речі, дешевша, ніж смерть. Для прибічників «радикальних заходів» нагадаю: цього року Європа навіть кошти виділила на подолання нашої дрімучості й дикунства – спеціально на стерилізацію. Убивство ж фінансували ми з вами.

Однак дочекалися. Більше не вбиватимуть. На безпритульних очікує стерилізація. Дискусії точаться лише про подальшу долю підданих цій медичні процедурі. Як з ними бути? Будувати нові притулки і заселяти їх туди на решту життя? Чи це вихід? Видається – ні. Адже, як засвідчує наш сумний досвід, будь-які притулки – і то не лише наглухо закрите від контролю громадськості державне КП Бородянка (злочинна діяльність керівництва якого була лише похідною від специфічного способу його функціонування), а й цілком відкриті приватні, що здебільшого існують за підтримки тієї громадськості, – не можуть бути місцем постійного проживання тварини.

Історія собачки Ніки, прикметна лише тим, що їй, Ніці, над відміну від багатьох її вуличних братів, кілька разів пощастило. Кимось викинуте цуценя прибилося до вуличної зграї й дивом вижило. Однак у підлітковому віці її збило авто, водій якого й не подумав зупинитися (за що в більшості країн Європи отримав би кілька місяців буцегарні або добрячий – до 800 доларів штраф). Їй знову пощастило – аж двічі. Вона залишилася живою, лише з пошкодженою лапою. Крім того, якась дівчина забрала її додому, на лікування. Однак у ветлікарні лапу лікували некваліфіковано. Коли ж нова хазяйка звернулася до іншої лікарні, виявилося, що кістка в перев’язаній лапці за час лікування не росла й стала надто тонкою. Ніці пощастило знову: її прооперували, зімкнувши суглоби, й за кілька місяців вона почала ходити. Майже рік була вона домашнім улюбленцем, якого пестили й поважали. Була щасливою. Однак невдалий стрибок молодого собаки, якому не можна було робити різких рухів, зруйнував його долю. Новий перелам, і сім’ї дівчини набридло витрачати гроші на якогось пса. Собаку здають до приватного притулку. Їй, веселій і жвавій, знову довелося відчути всі принади собачого життя – разом з не дуже ситими й значно більш сильними сородичами. Слабка скалічена лапа не сприяла виживанню. В очах Ніки оселився страх, у серці – сум і зневіра.

Що чекає на неї в притулку? Їжа й будка – назавжди. А вона знала Любов. Нині її життя від вуличного відрізняє гарантована порція їжі. Та чи потрібна вона їй, якщо пам’ять зберігає дбайливі руки, зрада яких знищила світло в її очах? Вона живе лише тому, що чекає. На нього – єдиного й найкращого, власного хазяїна, якого можна віддано любити.

Притулок, хоч би який він був чудовий, не може бути місцем на все життя. А в країні, де долею тварин опікуються не дуже заможні громадяни, він не може бути й чудовим. Так, нічліжка для бомжів. Добре що вона є, але жити в ній неможливо.

Європа нас не розуміє

Вони живуть, аби любити нас. Задля нас. Аби робити нас кращими, добрішими, людяними. Це – їхнє призначення. Вони – наше випробування на зрілість. Аби визнати право й передусім право на життя будь-якої людини – незалежно від соціального стану, статків, статі й походження, людству знадобилися тисячі років. Значно менше пішло на те, аби зрозуміти: цього замало. Моральність не в тому, щоб іншого визнати собі подібним. Вона в тому, щоб, визнаючи його іншим, визнати за ним такі ж невід’ємні права, як і за собою. І передусім – право на життя. На гідне життя без завданого страждання. І на повагу. Після Гулагів, Бухенвальдів і Бабиних Ярів минулого століття Європа це зрозуміла.

У сімдесятих роках з’явилися правові констатації такого розуміння. 1971 року набув чинності перший міжнародний документ, спрямований на ствердження цієї простої й водночас парадоксальної істини – Європейська конвенція про захист тварин при міжнародних перевезеннях. Її сенс у тому, щоб убезпечити тварин, яких перевозять, від страждання, котрого можна уникнути. 1978 р. в штабі ЮНЕСКО в Парижі проголошено Всесвітню Декларацію прав тварин. «Життя – єдине, всі живі істоти мають спільне походження…», «Усі живі істоти мають природні права…», «Презирство й навіть нехтування цими природними правами завдають серйозної шкоди Природі й ведуть до здійснення злочину проти тварин…», «Співіснування видів передбачає визнання людським видом права іншої тварини на життя…». І нарешті: «Повага тварин людиною є невід’ємною від поваги людини людиною. Усе тваринне життя має право на повагу». Ось так просто. «Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів – не знати нам справедливості...», - ці слова були сказані півстоліття тому. Сказані нашим великим співвітчизником Олесем Бердником. Коли ж ми почуємо їх так, як почули інші народи?

А ще ж є Європейська Конвенція про захист хребетних тварин, що використовуються для дослідних та інших наукових цілей (1986 р.), сенс якої той самий – не завдавати страждання живому там, де їх можна уникнути. І – головний здобуток на цьому напрямку – підписана 1987 року 21 країною – членами Ради Європи Європейська конвенція на захист домашніх тварин. Нею проголошено: «Людина має моральне зобов’язання поважати всіх живих істот… Між людиною й домашньою твариною існують особливі стосунки…» І висновок. Простий і прозорий, що став для Європи принципом співіснування представників різних родів живого: «Ніхто не має права убивати тварин, завдавати їм болю й страждання», «Ніхто не має права покинути домашню тварину напризволяще». Відповідальність людини за свої вчинки – ось її лейтмотив.

Та жоден зі згаданих документів Україною не ратифіковано. Про яке виховання гуманності, яке милосердя йдеться? Чи поважатимуть права людини в суспільстві, яке під виглядом піклування про когось культивує вбивство? Практикуючи вбивство живого, легко зробити й наступний крок – розв’язувати проблему бомжів, жебраків і безпритульних дітей тими самими методами – ізоляцією і знищенням. Гадаєте, перебільшення? Історія знає таку практику…

То ж чи будуть новопобудовані для стерилізованих тварин притулки місцями їхнього притулку? Вони потрібні, без сумніву. Але які? Головним завданням притулків має бути не стерилізація, лікування й утримання тварин. Усю їхню діяльність має бути спрямовано передусім на прилаштування колишніх безпритульних. А для того потрібні максимальні зручності для такої дії – доступ до тварин, інформація про них, спрощення процедури отримання. Потрібна якнайширша мережа волонтерів з певними повноваженнями й мережа оплачуваних соціальних працівників у цій сфері, діяльність яких була б спрямована на влаштування тварин. Потрібний і законодавчо закріплений контроль громадських організацій над діяльністю притулків, розроблений правовий статус волонтера й опікуна вуличної тварини. Потрібна й відповідна законодавча база, за якою жорстокість і безвідповідальність каралися б, а милосердя заохочувалося. Своє слово має сказати держава. Чи ми маємо примусити її це зробити.

Європа зрозуміла: лише поширивши заборону вбивства й спричинення страждання на все, що може страждати, можна домогтися поваги й до людського життя. Людина – не єдина істота, яка живе. Життя взагалі – священне. І це – єдина запорука гідного життя людини. Ми – зрозуміємо?

P.S. А Ніка все ще чекає. Допоможіть повернути їй віру в людину! Звертатися за тел..: 80973139607 – Ілона; 80965938810 – Ліза.

P.P.S. Від автора. Особисто звертаюся до всіх читачів: розкажіть про Ніку своїм рідним, друзям, знайомим. Зважте свої сили й можливості: а, може, ви мріяли про собаку й, може, водночас, хотіли б допомогти комусь. Ви маєте нагоду. Допоможіть їй, вона загине без вашої участі!