Вони більше не хочуть залицятися до політиків
Nov 25,2007 00:00 by Анжеліка КОМАРОВА, Київ

Зоною культурного лиха назвали письменники-книговидавці Капранови Україну й закликали до  бойкоту чемпіонату з футболу, що має відбутися у столиці 2012 року.

 

Ми зворушені, панове, вашим героїзмом…

За що письменники так розсердилися на футбол? За «неопалювані бібліотеки, зотлілі музейні цінності, закриті книгарні, екскаватори на історичних пам’ятках…» (тут і далі цитати з публічного звернення Капранових. - Автор). Брати Капранови у такий спосіб вирішили привернути владу до проблеми нищення культури. Про це успішні книговидавці гучно заявили у різноманітних медійних засобах. Гарно так було, елегантно, благородно. Справжній громадянський вчинок. Молодці!

Однак дивує те, що відомі близнюки та їхні однодумці згадали про це лише зараз, коли «з новою силою маховик нищення української культури закрутився в результаті прийняття ганебного бюджету-2007, який розв’язав руки місцевим варварам у тотальному культурному погромі». І цей погром нарешті торкнувся їх мало не особисто. А досі жили собі Капранови та інші представники богеми, не переймаючись тим, що відбувається добре спланований геноцид культури. Мабуть, таки раніше не помічали ці веселі гарні хлопці «бездомних художників, рейдерських атак на галереї, розкрадених кіностудій, зруйнованих кінотеатрів, хмарочосів», що як зловісні чужі тіні нависли над історичним центром міста. Адже якби помічали, то з їхньою лицарською благородною вдачею без сумніву забили б на сполох. А почалося лихо не 2007 року, і не з його ганебного бюджету… Нікуди правди діти – небувалий розквіт цього лиха, яке завжди потроху точило Україну, почало набирати обертів восени 2004, під шумок Помаранчевих подій, а спинити його може хіба що, користаючись словами класика, лише Бог або герой.

Саме з осени 2004 Капранови все частіше з’являються на телеекранах, і було б логічно, доречно, необхідно (!), щоб популярні шоу-мени від культури вже тоді закликали цю культуру рятувати. І не лише Капранови –  дякувати Богові, що ці богатирі  нарешті прокинулись! – а й друг політиків, художник-бізнесмен, Сергій Поярков, фаворит того ж каналу чесних новин, і популярний та успішний скульптор Олег Пінчук, і відомий видавець Іван Малкович, і неповторна Ніна Матвієнко і режисер-патріот Іван Ільєнко, і зореносна Ада Роговцева, і багато-багато інших мешканців Києва, патріотів України, кого Бог благословив яскравим талантом і, звісно, авторитетом і силою голосу – то ж є надія, що їх би почули… Проте вони були завжди дуже зайняті: хтось цілком  віддавався творчості, хтось бізнесу, а хтось ходив як на службу до Верховної Ради...  

А в цей час Київ обороняли прості мешканці – відпрошувалися з роботи, мерзнули, жертвували своїм особистим часом, своєю безпекою, статком, інколи й свободою... Змучені, спустошені від власного безсилля перед могутнім монстром – мутантом влади й бізнесу, поверталися вони додому, вмикали всенародно улюблений телеканал і бачили ситих, вдоволених життям митців, політиків, впливових людей, які ніколи не розімкнули уста, щоб замовити слово за порятунок київських старожитностей, а тим більше діяти для їх захисту.То ж маємо, що маємо, як казав один лукавий персонаж українського політичного театру.

Пригадується також, як яскравий спалах, спроба створити організацію під екстравагантною назвою «Товариство естетичної непокори» (вибачте, якщо неточно формулюю назву) – як реакція на спотворення Майдану Незалежності. У такій ініціативі злилися принаймні дві творчих особистості: архітектор за фахом Лариса Скорик і художник Лесь Подерв’янський, більш знаний в народі як автор хуліганських і дотепних текстів. Гарна була ініціатива, та ніхто не знає про її подальшу долю. А от до Майдану, поцяцькованого не дуже узгодженими між собою формами та скляною теплицею (мабуть автор скучив за колгоспним пейзажем), гості з провінції вже звикли, як до еталону вишуканого архітектурного  смаку.  Гострі на язик «естетично нескорені» спочатку називали оновлений і спаплюжений майдан «піснями Поплавського в бронзі», а потім звикли й знайшли собі більш гідне заняття. Звичним став такий Майдан і так званим пересічним киянам, і не викликало обурення вже й явище самого Поплавського, який доклав зусиль, щоб призвичаїти телеглядачів усіх каналів до концентрованого кітчу.

Українці – люди толерантні, з’їдять усе, і не помітять підміну справжнього мистецтва перукарським ремеслом в суміші з генетично-модифікованим продуктом фабрики зірок… Задурені перманентною рекламою народних обранців-пустословів, спорідненого з ними тютюнового й алкогольного бізнесу та співаючих оголених повій, кияни нічого не знали про те, як руйнувалися одне за одним укріплення Київської фортеці – заради будівництва висотного будинку. Зіграли свою сумну роль у цій пасивності повний інформативний вакуум та важке постпомаранчеве похмілля (йшло літо 2005 року.) Однак купка відчайдухів, озброєних приписом прокурора міста Києва про призупинення цього будівництва, зупиняла бетонозмішувачі на шляху до одного з укріплень Київської фортеці, але зупинити злочин не змогла. Кілька несміливих публікацій на цю тему таки подавали сигнали SOS небайдужим киянам, вони намагалися достукатися до Печерської прокуратури, щоб порушити кримінальну справу. Але їх зусилля були нечисленні. Як було б добре під час тієї запеклої боротьби почути заклики до народного ополчення з боку нашої богеми… Так, саме ополчення, тому що влада, злившись з бізнесом,  розпочала справжня війну зі своїм народом. А на війні як на війні: не зупинили ворога вчасно – маємо мерзоту спустошення на святому місці… Коли на початок 2007 року Київська фортеця була зруйнована дощенту – заговорили про це всі медійники та пропіарилися деякі політики… Такий сумний приклад українського менталітету, що постійно стає добрим грунтом для порушень та злочинів усіх калібрів.

 

 

А щоб збудить хиренну волю

Приблизно в той же час помаранчевих сподівань і трохи пізніше знищувалися під надприбуткову забудову старовинні будинки по Михайлівській, Маложитомирській, Саксаганського, будувався в неприпустимій близькості до святої Софії розважальний центр, розграбовувався музей скла, знищувався Петриківський розпис у магазині дитячої іграшки «Казка» на Червоноармійській, згорів унікальний дерев’яний будинок на Набережному шосе, почалися погроми художніх майстерень на Андріівському узвозі… І це тільки крихітний список окремих об’єктів, які мусіла б охороняти не лише держава, а й громадяни. Але що поробиш, коли 80 % мешканців Києва – вихідці з регіонів, які приїхали до столиці не задля поціновування його старожитностей та примноження його культури. Швидше заради порятунку від безробіття або примноження капіталу. Ось і нещодавно в якомусь бадьорому репортажику повідомили, як нардеп Вінський розселяє новоселів: 95 новобранців-депутатів (чим не заробітчани?) Сьогодні вони тимчасово винайматимуть вторинне житло, а завтра зажадають апартаментів у новобудовах на місці старовинних київських будинків, а то й у них самих, витісняючи корінних киян. Пригадується, як заради Людмили Кучми зруйнували стіну старовинного будинку на Десятинній – бо цей будинок перешкоджав ясновельможній пані милуватися  Андріївською церквою… Такі вже в них вишукані забаганки, у нашої української еліти… Це було тоді, коли ще не знали слова рейдерство. Тепер про нього нам розказують, як про мінливу хмарність з дощем і снігом ті, що мали б його припинити й покарати. І апетити у владної верхівки посилилися. 

 А тепер, після тотального згвалтування київських старожитностей, після знущань над київськими діячами культури і просто над почуттями культурних киян, коли від історичного центра Києва залишились окремі острови, брати Капранови закликають: «об’єднатися культурним людям, щоб їх не передушили поодинці». Це прояв громадянської свідомості чи елементарний інстинкт самозбереження? Брати пояснуюють, що вони «більше не хочуть залицятися до неосвічених і некультурних людей, якими є насправді наші політики». Набридло їм залицятися – і баста. І слава Богу, що схаменулися вчасно, а то після залицяння могли б перейти й до сватання.