Наближується найватніше «свято» року – побєдобєсіє. Оскільки надто багато провокацій та брехні щодо всього того, хочу розповісти про своє ставлення до цього. Для особливо заангажованих почну з самого початку.

Обидва мої дідуся – воювали. Не буду називати імен. Один пішов на війну з шахти одразу до шахтарської дивізії. Інший пішов на війну в 17 років (приписав рік), щоб помститися за батька, який загинув у перші дні війни. Про нього і розповім більше. Він 3 рази горів у танку, був поранений у ногу, контужений два рази, підривався на снаряді, був у штрафбаті (у Варшаві зірвав двері трофейного продовольчого складу танком та нагодував дітей). Перший – був в оточенні, поранений та голодний виходив до своїх пішки. За те хотіли розстріляти, але потім направили до дивізії – не вистачало людей.

Героїчні дідусі, сам був піонером – ідеально для вати. Ну, якщо зовсім головою не думати.

Я дуже любив своїх дідів. І ось що вони мені розповідали про цю війну, і не було ніякого того «червоного лайна».

Перший дідусь розповідав, як від голоду люди шаленіли, як катувало НКВС після виходу з оточення. Як потім «заградотряди» гнали в атаку. Та багато інших «радощів» «руського миру» — розстріли на місці, голод, відсутність боєприпасів.

Другий дідусь, який пішов у 17 років. З-під Донецьку аж до Міллерово (раша) їх гнала танкова дивізія СС. А озброєні вони були гвинтівками. Точніше – половина гвинтівками, половина – патронами. Стріляти вміла третина. Врятувало діда те, що з його села було ще два хлопці. Вони згуртувалися і тому вижили. Діда було поранено і хлопці тягнули його по полях вночі.

Але дід дуже гарно запам’ятав, що гвинтівка трошки недоречна проти танка. І політпрацівників позаду теж запам’ятав. Потім багато чого було. Але він усе пройшов гідно. І багато мені розповідав. Я був дитиною, але він вмів розповідати. Він зміг розповісти мені те, що на той час я просто не міг зрозуміти. Тоді для мене то була цікава казка. Але зараз я розумію, як багато він зміг мені сказати, який досвід мені хотів передати. Досвід дідуся допоміг мені багато чого зробити та залишитися живим.

Коли він помер, за труною понесли нагороди. Їх було багато: ордени Слави і «Вітчизняної» війни; медалі за відвагу, за бойові заслуги, оборону Сталінграду, визволення Таврії, визволення Варшави, взяття Берліну та ще якісь, та ще купа не бойових (ювілейних) медалей. Навіть сусіди були здивовані – він ніколи їх не носив!

А не носив тому, що не міг — розривала душу пам’ять про тих, хто був з ним у штрафбаті та загинув від куль «заградотряду». Пам’ятав і тих, хто з ним намагався з гвинтівкою зупинити танки. Усе пам’ятав.

Тому для мене «9 травня» — це перемога Гулага над Освенцимом. Це трагедія, від якої рве душу. І це – прямий досвід моїх рідних. Я пишаюсь своїми дідусями зовсім з інших причин. Вони не зробилися катами та стукачами у цьому кровавому мордорі, вони залишилися людьми.

Трагедія не може бути святом, якщо людина не психічно хвора.

Зараз ті ж самі кати намагаються розірвати Україну на «захід» та «схід», використовуючи переписану історію та провокації. «Вони» там були за німців та все таке інше. Зараз відкрито багато архівів (польських, німецьких та інших), яким можна довіряти, і це дає нам можливість зрозуміти, як все було насправді. Тому я закликаю українців зі «сходу» та «заходу» не робити кроків, які будуть використовуватися кацапами проти нашої Державності. Між собою ми завжди найдемо спільну мову, повірте мені.

Ми повинні визначитися: або ми – нація, або – пил на кацапських чоботах.