Анотація. У статті показано, що через 20 років після капітуляції Японії, у 1965 р., між Південною Кореєю та Японією було встановлено дипломатичні відносини та підписано Базовий договір про відносини між ними, яким усі договори, укладені між Корейською й Японською імперіями до 22 серпня 1910 було визнано юридично недійсними. Японія визнала уряд Республіки Корея єдиним законним урядом на Корейському півострові. Відповідно до цього договору та додаткових угод Японія відмовилась від інфраструктури й активів, що залишилися на Корейському півострові, і впродовж двох років передала близько 800 млн дол. (за японськими даними – понад 1,1. млрд дол..) до національного бюджету Південної Кореї у вигляді субсидій та позик з низьким відсотком. На цій підставі Корея офіційно відмовилася від вимог будь-яких подальших компенсацій за злочини, скоєні японською державою в період її колоніального правління. Підписання договору уможливило стрімкий розвиток торговельно-економічних, дипломатичних, культурних відносин між країнами та поступове розширення їх військово-технічного співробітництва. 

Встановлено, що підписання договору не усунуло суперечності між двома країнами, пов’язаних більшою мірою з приниженням корейської нації з боку японської колоніальної влади, особливо в часи Другої світової війни, меншою – з територіальними претензіями. Обидві проблеми понад півстоліття залишалися чутливими й з часом ця чутливість лише більшає.

Визначено, що найболючішими є два питання: фізична й моральна шкода, нанесена корейцям, які зазнали масової (понад 50 тис. осіб) примусової мобілізації на важкі фізичні роботи на японських підприємствах. Особливий сегмент цієї проблеми – питання іанфу, жінок для втіхи або секс-рабинь, яких примушували обслуговувати японських військових. Другою проблемою є суперечка щодо територіальної належності двох маленьких островів в Японському морі, що контролюються Південною Кореєю, однак Японія вважає їх своїми й вимагає повернути. Сегментом цієї ж проблеми є питання назви Японського моря, яке Корея вимагає перейменувати на Східне.

З’ясовано, що, якщо територіальні претензії існують на майже незмінному зваженому рівні весь час з моменту звільнення Кореї, то фінансові, але забарвлені в морально-етичний колір, виявляють здатність з плином часу глибшати і перетворюються на вагомий чинник політичного маніпулювання й загострення міждержавних відносин.

Обґрунтовано, що міждержавні проблеми, що мають своїм складником приниження однієї нації іншою, не мають часу давності. Принаймні, у часі, коли жертви й гнобителі залишаються живими.

Історія відношень між державами-сусідами Японію та Південною Кореєю у минулому столітті була сповнена драматизму та майже повсякчасної напруги. Попри взаємну економічну й політичну важливість цих країн одна для одної та створення в другій половині XX ст. доволі потужної нормативної бази для нормалізації і плідного розвитку відносин між ними, вони й досі залишаються нестабільними.

Обидві країни усвідомлюють важливість поглибленої співпраці для забезпечення і власної безпеки, і стабільності в Азії в цілому. Японія поряд із США, КНР та Росією має свої життєві інтереси на Корейському півострові, однак її участь у вирішенні політичних проблем та питань безпеки в цьому регіоні дещо обмежена, порівняно з участю інших трьох держав. Ст. 9 Конституції Японії проголошує, що держава не визнає військові засоби обстоювання національних інтересів, а отже Японія не може використовувати армію, флот, повітряні та інші сили для розв’язання міжнародних суперечностей [23]. Отже, після Другої світової війни Японія не могла мати істотних безпекових відносин з Південною Кореєю, і договори між цими країнамив цій сфері були поодинокими. Проте їхні стосунки були забезпечені посередництвом США, для яких ці союзники «мають життєво важливе значення для успішного вирішення регіональних проблем» [17].

Маючи обмеження для співпраці у військовій сфері, Японія цілеспрямовано докладає зусиль для розвитку інших стратегічних сегментів взаємин між двома країнами. З 2001 р. Південна Корея є третім за величиною торговим партнером Японії. У 2018 р. загальний обсяг двосторонньої торгівлі цих країн зріс до 9,3 трлн єн. Більший обсяг товарообігу Японії тільки з Китаєм (35,1 трлн єн) та США (24,5 трлн єн) [6]. Японія ж для Південної Кореї за обсягом експорту перебуває на 5-му місці (26,9 млрд дол. за даними 2017 р.) – після Китаю, США, В'єтнаму й Гонконгу, за обсягом імпорту (54,2 млрд дол.) – на другому місці після Китаю [7].

В останні десятиліття продуктивно розвивалася співпраця й у гуманітарній сфері, особливо в галузі культури та дозвілля й спорту. Країни спільно приймали чемпіонат світу з футболу (2002 р.), південнокорейська поп-культура – кіно- та телепродукція, сучасна музика – набула популярності в Японії (це явище отримало назву «Корейська хвиля»). Своєю чергою, деякі твори японської поп-культури – аніме, манга та відеоігри – після кількох десятиліть офіційної їх заборони та її зняття 1998 р. в рамках поступового відкриття внутрішнього ринку для японських товарів зайшли на південнокорейський ринок культурних продуктів та користуються попитом [5]. На кінець першого десятиліття XXI ст. припадає й стрімке зростання популярності японських романів серед корейських читачів. Японська література на цей час займала майже третину  (32%) всього книжкового ринку Південної Кореї.

У «Блакитній книзі» японської дипломатії за 2014 р. відзначено, що «Республіка Корея (РК) і Японія є найважливішими сусідами, які поділяють такі фундаментальні цінності, як свобода, демократія та повага до основних прав людини. Дві країни також поділяють спільні інтереси в підтримці регіонального миру та безпеки. …Незважаючи на те, що перед двома країнами стоять складні питання, у світлі нинішньої ситуації в Східній Азії Японія продовжить докладати постійні зусилля для побудови орієнтованих на майбутнє і багаторівневих відносин з РК у всіх сферах, включаючи політику, економіку й культуру в широкій перспективі» [10].

За оцінками аналітиків, піку своєї продуктивності взаємовідношення Японії та Південної Кореї сягнули 2015 р., коли на міждержавному рівні було розглянуто одне з найболючіших питань у взаєминах двох країн: питання про іанфу – сотні тисяч жінок для втіхи або секс-рабинь, яких примушували обслуговувати японських військових під час Другої світової війни. Левова їх частка була кореянками. Тоді міністр закордонних справ Японії Фуміо Кісіда запевнив, що японський уряд пожертвує 1 мільярд ієн (8,3 млн дол. на 2015 р.) на оплату догляду за колишніми вцілілими секс-рабинями, а президент Південної Кореї Пак Кин Хе привітав досягнення порозуміння в цьому тяжкому й задавненому питанні як знак позитивного прогресу у відносинах Японії та Південної Кореї.

Однак проблеми історичного минулого, що роками тліли у доволі прихованому вигляді, вирвавшись назовні, стрімко почали здійснювати негативний вплив на сучасні відношення і незабаром перетворилися на політичний чинник напруги у зовнішніх відносинах і вагомий складник внутрішньополітичної боротьби. А «проблема іанфу» потягнула за собою актуалізацію й інших спірних питань у взаєминах Токіо й Сеулу. Зрештою станом на сьогодні ситуація залишається вибухонебезпечною й мало прогнозованою.

Слід зазначити, що подібні соціально-політичні екстраполяції війн історичної пам’яті не є винаходом істеблішментів одного з «азійських тигрів» та країни висхідного сонця. Схожі процеси актуалізації болісного історичного досвіду, періодичного повернення минулого в сучасне й перетворення його не лише на об’єкт політичних змагань, а й на вагомий чинник загострення міждержавних відносин відбуваються в усьому світі. Відтак вкрай важливо проаналізувати історичний досвід розв’язання суперечностей, що корелюють з війнами пам’яті та розгортаються за такою ж логікою, зокрема й між Японією та Південною Кореєю, суперечностей, закорінених у часи перебування Кореї (тоді – Корейської імперії) під протекторатом Японії (1905 – 1910 рр.), а далі й повної анексії Кореї Японією, що тривала до закінчення Другої світової війни.

Розгляду перебігу актуалізації спірних для Південної Кореї та Японії питань на сьогодні присвячено чимало публікацій, переважна більшість з яких має публіцистично-оглядовий характер. Однак є й серйозні аналітичні роботи. Зокрема, праці доктора наук, старшого проректора кафедри Азії та Японії при Центрі стратегічних та міжнародних досліджень у Джорджтаунському університеті Майкла Гріна [2], колишнього заступника директора з досліджень Азіатсько-Тихоокеанського дослідницького центру Уолтера Х. Шоренстайна в Стенфорді, викладача міжнародної політики та східноазіатських досліджень у Стенфордському університеті Деніеля Снайдера [12; 18], науковців Азійської програми Карнегі Центру Джеймса Л. Шофф та Пола К. Ли [17], професора Токійського університету Шина Кавашими [14], науковця Національного бюро Азійських досліджень США Теренса Рухріга [20], доцента Школи міжнародної служби Джорджтаунського університету Джи Йон Лі [13], старшого юриста відділу досліджень Азії в SWP, доктора Олександри Сакакі [15], а також низка статей російського фахівця з цієї проблематики доктора історичних наук, керівника Центру японських досліджень Інституту Далекого Сходу РАН В.О. Кістанова [3; 4] та інших. Усі ці публікації надають багатий матеріал для дослідження на прикладі Японії та Південної Кореї певних закономірностей розгортання війн пам’яті в їх соціально-політичній площині.

Як уже було зазначено, перебування анексованої на початках минулого століття Кореї у складі Японської імперії заклало фундамент досі неусувних суперечностей між двома сучасними державами. Шлях до такої анексії був історично короткий. Унаслідок війни за контроль над Маньчжурією і Кореєю між Російською і Японською імперіями (1904 – 1905 рр.), в якій Росія зазнала нищівної поразки, та підписання Портсмутського мирного договору (5 вересня 1905 р.) Корея перетворилася на протекторат Японії. Японські офіційні особи з-за кордону практично контролювали національний уряд, що викликало протести місцевого населення та надихало корейських націоналістів на спротив. Недовгий час Японія недооцінювала силу ворожості, з якою корейці реагували на своє залежне становище та переносили цю ворожість на запроваджувані Японією програми модернізації. Та доволі швидко дійшла висновку, що збереження номінальних залишків самостійного існування Кореї й далі інспіруватиме поширення спротиву й лише повне підпорядкування країни абсолютній владі японського імператора здатне цей спротив загасити.

У липні 1907 р. Японія уклала з залежним від неї урядом Кореї Японсько-корейський договір 1907 р., за яким отримала повний контроль над внутрішніми справами в цій країні. Згідно договору, армію Корейської імперії було розпущено, а саму країну взято під повний контроль Японією через призначення японського принца й багаторічного прем’єр-міністра Японії Іто Хіробумі генерал-резидентом Кореї.

У 1909 р. Іто Хіробумі був убитий одним з видатних діячів корейського націоналістичного руху Ан Чжун-геуном. Вбивство принца Іто корейськими націоналістами поклало край протекторату і призвело до прямої анексії країни. 22 серпня 1910 р. Японія офіційно анексувала Корейську імперію, уклавши з нею відповідний договір.

У колоніальний період примусову службу в Імператорській японській армії пройшли понад 100 тис. корейців. У часи Другої світової війни корейських чоловіків вивозили на тяжкі й безоплатні примусові роботи, жінок насильно відправляли на військовий фронт служити Імператорській армії Японії «жінками для втіхи». За твердженням корейської сторони, подеколи їх для того просто викрадали (японська сторона такі звинувачення відкидає [3]). З 1980 рр. питання про жінок для втіх (іанфу) залишалося постійним джерелом дипломатичної напруги між Японією та Кореєю, що інколи згасало, а інколи виринало на поверхню.

Капітуляція Японії у Другій світовій війні принесла Кореї незалежність  після 35 років японського імперіалістичного правління. Однак після поділу Кореї на Північну та Південну, остання, намагаючись заручитися підтримкою американської сторони, позиціонувала себе як єдиний оплот проти першої, що перебувала під впливом СРСР, та Японії. І це було однією з причин її відмови від встановлення дипломатичних відносин з Японією.  

У 1965 р. під тиском та з допомогою США дипломатичні відносини було встановлено та врегульовано підписанням Базового договору про відносини між ними. Відповідно до цього Договору та додаткових угод Японія відмовилась від інфраструктури й активів, що залишилися на Корейському півострові, і впродовж двох років передала близько 800 млн дол. (за японськими даними – понад 1,1 млрд дол.) до бюджету Південної Кореї у вигляді субсидій та позик з низьким відсотком. На цій підставі Корея офіційно відмовилася від вимог будь-яких подальших компенсацій за злочини, скоєні японською державою в період її колоніального правління. Підписання Базового договору уможливило стрімкий розвиток торговельно-економічних, дипломатичних, культурних відносин між країнами та поступове розширення їх військово-технічного співробітництва. 

А проте, підписання договору не усунуло суперечностей між двома країнами, пов’язаних більшою мірою з приниженням корейської нації з боку японської колоніальної влади, особливо в часи Другої світової війни, меншою – з територіальними претензіями. Обидві проблеми понад півстоліття залишалися чутливими й з часом ця чутливість лише більшає. У часи біполярного світу й холодної війни, коли обидві країни були азіатським оплотом США у протистоянні СРСР та Китаю, ці проблеми утримувалися у своєму латентному стані, не в останню чергу через вплив США. Однак після розпаду СРСР і всього соціалістичного табору «антикомуністичні скріпи двох країн ослабли, і їх історичні «скелети» вийшли з шафи» [3]. Основна мотивація існування військово-політичного трикутника Японія – США – Південна Корея була переорієнтована з «радянської загрози» на загрози з боку Китаю, що збільшується з часом, та КНДР, озброєної ракетно-ядерною зброєю. Однак одночасне зростання економічної привабливості стосунків з розвинутим Китаєм для обох азійських партнерів США, а особливо для Південної Кореї, а з іншого боку, підйом корейських прагнень до об’єднання двох частин колись єдиної країни, прагнень, що нервують Японію, сприяло наростанню відцентрових сил усередині зазначеного трикутника.

У 1990 рр. керівники Японії та Південної Кореї намагалися впоратися з важким тягарем колоніального минулого, відсторонитися від нього задля розбудови «відносин, орієнтованих у майбутнє». Швидкими темпами зростали їх торговельно-економічні відносини. У 1990 р. приватні інвестиції у Південну Корею з боку японського бізнесу становили 4,4 млрд. дол., а вже 1991 р. товарообіг між двома країнами склав 29,1 млрд дол., у якому тільки чистий прибуток Японії сягав близько 5,8 млрд. [8] Багато продуктів Південної Кореї були засновані на японських дизайні та технологіях. Хвиля імпорту товарів із Південної Кореї у Японію у цей період була значною мірою результатом японських інвестицій у Південну Корею, а інтенсифікація економічних відносин створювала й сприятливий ґрунт для кроків у бік порозуміння в інших сферах.

Після чемпіонату світу, який 2002 р. спільно приймали Японія й Південна Корея і підготовка до якого сприяла посиленню різнобічних контактів між ними, 2005 р. був названий «роком дружби між Японією та Південною Кореєю». У квітні 2008 р. представники двох країн уклали угоду про налагодження та зміцнення довгострокових японсько-корейських відносин, ґрунтованих на «прагматичній дипломатії». На прес-конференції в Сеулі, що відбувалася після підписання угоди спільно з прем'єр-міністром Японії Ясуо Фукудою, президент Південної Кореї Лі Мьон Бак зазначав: «Корея та Японія повинні також постаратися побудувати довгострокові прагматичні відносини. Історична правда не повинна ігноруватися, але ми більше не можемо собі дозволити сперечатися про минуле, тому що потрібно подбати про майбутнє» [8].

На рубежі тисячоліть та в перше десятиліття XXI ст. ці відносини сягнули свого піку, що у 2015 р. уможливило відкрите обговорення давніх проблем та, на перший погляд, створило умови для їх остаточного розв’язання. Однак офіційне звернення до них по суті зіграло парадоксальну роль спускового гачку, який в умовах внутрішніх проблем та зростання націоналістичних настроїв в обох країнах запустив лавиноподібні процеси й призвів до їх фактичної конфронтації.

Власне, найболючішими у стосунках Японії та Південної Кореї були й залишаються два питання: фізична й моральна шкода, нанесена корейцям, які під час колоніального стану Кореї, а особливо – в часи Другої світової війни зазнали масової (понад 50 тис. осіб) примусової мобілізації на важкі фізичні роботи на японських підприємствах. Японська сторона вважає, що це питання було вповні врегульовано на міждержавному рівні підписанням Базового договору 1965 р. і виплатою корейській державі майже мільярдної компенсації та вливанням японських інвестицій в економіку Республіки Корея, які значною мірою спряли «корейському диву» й перетворенню останньої на одну з найрозвинутіших країн світу. Однак корейська сторона, номінально погоджуючись із цим, вважає, що таке міждержавне розв’язання не перешкоджає постраждалим фізичним особам шукати захисту своїх приватних інтересів та вимагати індивідуальних компенсацій у судовому порядку. І 30 жовтня 2018 р. після кількох років судових розглядів таких справ судами нижчих інстанцій Верховний суд Південної Кореї ухвалив рішення про те, що японські компанії Nippon Steel & Sumitomo Metal Corp. та Mitsubishi Heavy Industries Ltd. повинні виплатити чотирьом своїм колишнім корейським робітникам по 100 млн вон (88 млн дол.) кожному. У листопаді ще одним рішенням Верховного суду корпорацію «Міцубісі» було зобов'язано виплатити компенсації ще 10 робітникам. У січні 2019 р. той же суд відхилив апеляцію ще однієї японської компанії – Nachi-Fujikoshi, – зобов'язавши її виплатити компенсації ще 17 корейським громадянам. Крім того, суд постановив, що Базовий договір про відносини Японії та Кореї 1965 р., який визнав питання репарацій вирішеним, не скасовував права колишніх робітників вимагати компенсації за «злочини проти людства, скоєні японськими компаніями, які перебували у прямому зв'язку з незаконним колоніальним правлінням уряду Японії, який розв'язав агресивну війну проти Кореї» [1]. Станом на 2019 р. у південнокорейських судах перебували справи, що охоплювали 962 позивача, однак уряд Південної Кореї виявив ще до 150 000 осіб, які можуть мати право пред'явити аналогічні звинувачення [17]. Невиконання ухвал суду загрожувало конфіскацією активів японських компаній у Південній Кореї. І, забігаючи хронологічно наперед, слід сказати, що в серпні 2021 р. південнокорейські позивачі отримали судову ухвалу про арешт виплати в розмірі 723 000 дол., що належить виробничій фірмі Mitsubi LS Mtron. Платіж буде використано для компенсації позивачам збитків, які їм було присуджено відповідно до рішення Верховного суду 2018 р., яке Mitsubishi досі ігнорувала [21]. Такі судові рішення різко загострили міждержавні відносини.

У відповідь у липні 2019 р. після тривалих і безрезультатних спроб розв’язати проблему дипломатичним шляхом Японія вдалася до економічних заходів тиску й посилила контроль над експортом матеріалів, необхідних виробникам напівпровідників у Південній Кореї, що з урахування її потреб у цій сировині ставило під загрозу саме існування виробництва напівпровідників та дисплеїв південнокорейськими компаніями, а в серпні було оголошено про виключення Японією Південної Кореї зі свого «білого списку» країн, що потягнуло за собою значне ускладнення процедур оформлення документації на південнокорейський експорт до Японії. Як реакція громадськості на торговельні та політичні розбіжності між Сеулом і Токіо в Південній Кореї розгорнувся стихійний рух з бойкоту японської продукції, який, хоч і не був здатний завдати великої економічної шкоди Японії, у довгостроковій перспективі негативно вплинув на стан двосторонніх зв'язків.

Розбіжності Японії та Південної Кореї торкнулися й сфери їх оборонної взаємодії. Невдовзі після розширення Японією обмежувальних заходів щодо південнокорейського імпорту, міністр закордонних справ Республіки Корея Кан Ген Хва заявила про намір переглянути систему взаємодії з Японією у сфері безпеки й 22 серпня 2019 р. Сеул поглибив протистояння, перевівши його у площину військового співробітництва і заявивши про наміри з 22 листопада розірвати єдине існуюче військове зобов'язання між двома кранами – Угоду про захист конфіденційності при обміні військовою розвідувальною інформацією (GSOMIA – The General Security of Military Information Agreement), укладену у 2016 р. з ініціативи США з метою підвищення ефективності відстежування ракетно-ядерного потенціалу Пхеньяну. До підписання цієї угоди Токіо та Сеул обмінювалися військовою інформацією не безпосередньо, а лише через Вашингтон. І тільки за кілька годин до закінчення вказаного Кореєю терміну під сильним тиском Вашингтону це рішення було нею скасоване. Як зазначає В.О. Кістанов, сам факт можливості таких рішень і фактичного наближення двох партнерів до відвертого конфлікту вже й у військовій сфері «показує хиткість альянсу Японія – США – Південна Корея»… При цьому, за опитуваннями громадської думки, у разі війни Японії з КНДР значна частина жителів Півдня півострова готова воювати на боці Півночі. Пхеньян практично у всіх конфліктах Токіо і Сеула морально підтримує одноплемінників на Півдні» [3]. До сьогодні нездатність Японії та Південної Кореї вирішити проблеми історичного минулого заважає сторонам реалізувати наявний потенціал партнерських зв'язків та переорієнтувати їх на розвиток майбутньої взаємодії.

Водночас японські корпорації, що були об'єктами судових розглядів, не відреагували на постанови Верховного суду РК. Після цього судами було прийнято низку рішень про арешт та конфіскацію їхнього майна в Південній Кореї. Уряд Південної Кореї запропонував японським корпораціям створити спільний фонд для виплати компенсацій робітникам, які працювали на їхніх фабриках під час війни, на що японська сторона відповіла відмовою, наполягаючи на розгляді цієї проблеми спеціальною арбітражною колегією.

2020 р. приніс із собою нове загострення стосунків в економічній сфері: у серпні адміністрація Абе виключила Південну Корею з білого списку своїх привілейованих торгових контрагентів, Сеул же зі свого боку подав скаргу до СОТ.

Особливий сегмент проблеми приниження корейської нації японською окупацією, проблеми, що має свій фінансово-економічний вимір, але забарвлена в морально-етичний колір, – вже згадане питання іанфу. Офіційні особи та громадськість Південної Кореї жадали принесення офіційних вибачень від Японії за жорстоке поводження з кореянками, а також фінансової компенсації кільком десяткам із них, які ще залишилися живими. Коли 2015 р. Південна Корея та Японія нарешті спільно розглянули це питання, прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе принесла довгоочікувані корейською стороною публічні вибачення «жінкам, які пережили незмірні та болючі переживання та отримали невиліковні фізичні та психологічні рани як жінки для втіх». У грудні 2015 р. між урядами Сіндзо Абе та Пак Кин Хе було підписано спеціальну угоду про «остаточне та незворотне» врегулювання проблеми іанфу, що передбачала й створення Японією спеціального фонду для виплат їм значних компенсацій.

Угода була спочатку схвалена більшістю колишніх «жінок для втіх» (36 з 47, що існували на той час), і оплата була ними отримана [19]. Тим не менш, Мун Чже Ін, що на той час активно вів свою передвиборчу кампанію у рамках виборів президента країни, а сьогодні обіймає цю посаду, розкритикував угоду і був підтриманий Корейською радою жінок-іанфу, яка зі свого боку переконала жінок відмовитися від виплат. Мун та активісти стверджували, що президент Пак Кин Хе привітав цю угоду, не взявши до уваги позицію ще живих «жінок для втіх» [16]. У листопаді 2018 р. адміністрація президента Мун Чже Іна в односторонньому порядку розірвала угоду на тій підставі, що вона не відображає думки жертв, які залишилися живими. Проблема знову опинилася у підвішеному стані.

У цей же час більшість членів кабінету міністрів Японії відвідали храм Ясукуні, викликавши обурення Кореї з приводу нещирості позиції Японії. Слід зазначити, що Святилище Ясукуні було засноване Імператорським урядом 1869 р. для вшанування полеглих за Імператора Мейдзі у громадянській війні 1868 - 1869 рр. Згодом за розрядженням уряду у тих осіб, які пожертвували собою заради батьківщини і виконали державний обов'язок вшановували в Святилищі. Відтоді сотні тисяч військових і цивільних громадян країни, що загинули під час збройних конфліктів 1858 –1945 років, були прирівняні до божеств. Серед них з 1978 р. опинилися й 1068 японських військових, страчених за вироком Токійського трибуналу як військові злочинці (і навіть 14 тих, що «здійснили злочини проти світу» [8]). Найбільші торжества у Святилищі відбуваються щорічно 22 квітня і 18 жовтня. У переддень цих свят відбувається урочиста церемонія внесення нових божеств до пантеону Святилища. Уряди КНР та обох корейських держав висловлюють постійні протести щодо відвідин Святилища японськими офіційними особами, які, проте, продовжують приватно відвідувати Святилище у святкові дні. І чинний президент РК, акцентуючи увагу на виявах японського націоналізму, що проявляються, зокрема, й у таких діях, за час свого президентства підняв до рівня публічного обговорення проблему прояпонських колабораціоністів (чинильпа) під час колоніального правління Японії у Кореї. Президент Мун прямо поставив це питання у свій внутрішній політичний порядок денний, апелюючи до образу єдності Кореї з 1919 р. й наголошуючи (у своїй промові 1 березня 2019 р.), що «сто років тому сьогодні ми були єдині» та «Південної та Північної Кореї не було» [17]. Мун звинувачує Японію в тому, що вона посіяла насіння розбіжностей, затаврувавши активістів незалежності Кореї як «злочинців думки» та «червоних», незалежно від того, були вони комуністами чи ні. «Ідеологічні тавра були знаряддям, яке використовували японські імперіалісти, щоб убити клин між нами», – зазначив Мун. На його думку, «знищення залишків прояпонських колабораціоністів – це давно назрілий захід» для нації та найважливіший спосіб сприяння національному об'єднанню [17].

Опитування громадської думки в Південній Кореї демонструють широку підтримку антияпонських настроїв, які стоять за політикою чинного президента. В опитуванні Gallup 2019 р. 80% респондентів заявили, що «залишки японського імперіалізму не були усунуті належним чином», в основному тому, що багато високопосадовців і керівників підприємств вважаються нащадками співробітників японських компаній, що працювали в роки Другої світової війни та забезпечували військовий потенціал Японії. Респонденти також звинувачували державу в нездатності захопити активи прояпонських колабораціоністів і в японському колоніальному впливі, що зберігається, на корейську мову і культуру [17].

Зі свого боку японські політичні лідери мало що зробили для подолання розриву у відносинах між Японією та Південною Кореєю. Переоцінка Японією вибачень, принесених нею Південній Кореї у 2014 р. та перегляд підручників з метою виключення неяпонських поглядів на територіальні суперечки, теж не сприяють пошуку порозуміння. Опитування, проведене японським незалежним аналітичним центром Genron NPO 2021 р., показало, що, хоч японське суспільство явно негативно ставиться до Китаю, навіть у епоху COVID-19 понад 60% японців вважають, що відносини між Японією та Китаєм важливі. Однак у відносинах із Південною Кореєю позитивне ставлення до неї висловили менше половини опитаних [14].

Не сприяють подоланню тяжкої історичної спадщини й педалювання проблем з боку Південної Кореї, що в останні роки вийшло за межі двох держав і, переведене в культурницьку площину перфомансу, набуло світового масштабу. Встановлена біля посольства Японії в Берліні групою південнокорейців (після отримання дозволу від районного управління), статуя дівчини, що символізує корейських жертв сексуального рабства у воєнний час, – так звана статуя «жінки для втіх», також відома як «Статуя світу», стала джерелом дипломатичної сварки між Німеччиною, Японією та Південною Кореєю. Статуя являє собою дівчину, зодягнену в традиційний ханбок, що сидить поруч із порожнім стільцем, який символічно призначений для інших жертв. У дівчини є птах на плечі, який символізує зв'язок між жертвами, які ще живі, і тими, хто помер... Розташування статуї навпроти посольства Японії особливо вражає: вона покликана бути вічним нагадуванням японському уряду про колоніальне минуле та його зв'язок із сьогоденням [13, 136].

Міністр закордонних справ Японії звернувся до його німецького колеги з проханням прибрати статую. Південна Корея відразу ж заявила, що «для урядів небажане дипломатичне втручання». Окружне управління Берліну скасувало свій дозвіл на встановлення і наказало громадській організації корейців Korea Verband видалити статую. Korea Verband подала заяву про зупинення наказу, водночас розпочавши серію маршів. До них приєдналася й громадянська група, що базується в південнокорейському портовому місті Пусан – Пусанська жіноча акція, яка в жовтні 2020 р. провела демонстрації, протестуючи проти прохання Японії прибрати статую в Берліні. 1 грудня 2020 р. районна рада переважною більшістю голосів ухвалила рішення зберегти статую як мінімум до вересня 2021 р. з можливістю знайти рішення для її постійної експозиції довічно. Като Кацунобу, головний секретар кабінету міністрів Японії, пообіцяв, що японський уряд наполягатиме на негайному видаленні статуї.

Берлін – не перше велике місто за межами Південної Кореї, де встановлено статую. У грудні 2011 р. Корейська рада встановила пам’ятник «жінкам для втіх» перед посольством Японії в Сеулі. Токіо розцінив це як порушення Віденської конвенції про консульські зносини, згідно з якою країни перебування зобов'язані захищати гідність дипломатичних представництв. Тим часом Корейська рада встановила нові статуї за кордоном. З 2017 р. інші громадські організації також встановили аналогічні пам'ятки підневільним працівникам. У травні 2018 р. активісти намагалися встановити пам'ятник підневільним працівникам перед консульством Японії в Пусані, але їм завадила присутність поліції [15].

Станом на сьогодні питання корейських жінок-іанфу, як і підневільних робочих років Другої світової війни досі залишається величезним каменем спотикання у японсько-південнокорейських відношеннях.

Іншою міждержавною проблемою є суперечка щодо територіальної належності двох маленьких острівців, які контролює Південна Корея. Острівці, розташовані на однаковій відстані від Корейського півострова та японського острова Хонсю, називають у Південній Кореї Токто, а в Японії – Такесіма. Токіо вважає їх своєю територією та вимагає повернути. Як стверджує Японія, ці острови були включені до складу префектури Сімане в 1905 р., а Південна Корея захопила їх після Другої світової війни. Сеул зі свого боку наполягає на тому, що Токто є споконвічними корейськими територіями. У 1954 р. Південна Корея розмістила на островах співробітників служби безпеки, побудувала житлові приміщення, центр моніторингу, маяк, порт і причал.

У серпні 2012 р. тодішній президент Південної Кореї Лі Мен Бак відвідав острови Такесіма/Токто, що викликало обурення в Японії. У червні 2016 р. влада префектури Сімане спільно з береговою охороною Японії висадилася на одному зі спірних островів, встановивши знаки, що позначають острови як японську територію і вимагаючи видалення з них південнокорейських рибалок. Проте вже наступного місяця південнокорейська поліція з'явилася на островах та обстріляла патрульний корабель берегової охорони Японії. У серпні 2017 р. Південна Корея також неодноразово відкривала вогонь японським патрульним кораблем. Того ж року в Японії було переглянуто тексти японських шкільних підручників з метою глибшого аргументування претензій країни на острови Такесіма/Токто.

Про ступінь гостроти суперечки свідчить ситуація, пов'язана з російським військовим літаком, що пролетів неподалік цих острівців у липні 2019 р. Обидві країни підняли в повітря свої винищувачі для його перехоплення, оскільки літак нібито порушив їхній повітряний простір. При цьому Токіо став сперечатися з Сеулом про право на заяву офіційного протесту Москві з приводу цього «порушення». Москва ж заперечувала сам факт такого порушення.

Разом з тим слід зазначити, що, незважаючи на зусилля уряду Японії розширити підтримку громадськості його позиції по спірних островах, інтерес японського населення до територіальної суперечки з Південною Кореєю має тенденції до зниження. За даними опитування громадської думки, проведеного кабінетом міністрів у жовтні 2017 р., лише 59,3% респондентів висловили інтерес до проблеми островів Такесіма. Цей результат виявився на 7,6 процентних пунктів нижче попереднього опитування, проведеного в листопаді 2014 р.

Історичний досвід розв'язання суперечностей між Японією та Південною Кореєю демонструє, що закорінені в історичне минуле проблеми, які мають своїм складником приниження однієї нації іншою, не мають часу давності. Принаймні, у часі, коли жертви й гнобителі залишаються живими.

Однак, якщо територіальні претензії існують на майже незмінному зваженому рівні весь час з моменту звільнення Кореї, а на рівні громадської думки навіть демонструють тенденцію до втрати популярності, то фінансові, але забарвлені в морально-етичний колір, виявляють здатність з плином часу глибшати і перетворюються на вагомий чинник політичного маніпулювання й загострення міждержавних відносин.

                     Література та джерела:

1. Вода К.Р., Жмакин И. Японо-южнокорейские разногласия и реакция США // ИМЭМО РАН. URL: https://www.imemo.ru/news/events/text/yapono-yuzhnokoreyskie-raznoglasiya-i-reaktsiya-ssha

2. Грин, Майкл. Японско-корейский тупик и безопасность Северо-Восточной Азии // Nippon.com. URL: https://www.nippon.com/ru/in-depth/a06403/

3. Кистанов В.О. Исторические «скелеты» Японии и Южной Кореи // Независимая газета, 26.04.2020 г. URL: https://www.ng.ru/dipkurer/2020-04-26/10_7853_japan.html

4. Кистанов В.О. Отношения между Японией и Южной Кореей: проблемы, тенденции, перспективы // Японские исследования. 2019. №3. С. 33–48.

5. Южная Корея наводнена японской поп-культурой // Новости Южной Кореи. 19 марта, 2008 р. URL: http://southkoreanews.ru/story/31

6. Южная Корея: третий по величине торговый партнер Японии // nippon.com. URL: https://www.nippon.com/ru/japan-data/h00516/

7. Южная Корея – экспорт-импорт // Союзконсалт. URL: https://souzconsalt.com/product/south-korea/

8. Японо-корейские отношения // Fushigi Nippon. URL: http://leit.ru/modules.php?name=Pages&pa=showpage&pid=1320&page=3

9. Японо-южнокорейские разногласия и реакция США // ИМЭМО РАН. URL: https://www.imemo.ru/news/events/text/yapono-yuzhnokoreyskie-raznoglasiya-i-reaktsiya-ssha

10. Diplomatic Bluebook 2014 Summary // Ministry of Foreign Affairs of Japan. URL:https://www.mofa.go.jp/policy/other/bluebook/2014/html/chapter2/asia_oceania.html