Протягом останніх місяців увагу українських телеглядачів було прикуто до двох «конкурсних серіалів» – українського «Танці з зірками – 3. Вища ліга» та російського «Танці на льоду». Завершення «Танців з зірками» викликало справжню бурю в ЗМІ, яка не вщухає й до сьогодні. Обурені оглядачі твердять здебільшого одне: підсумки конкурсу було підтасовано, польського актора Марчіна Мрочека було заздалегідь призначено переможцем. Діапазон аргументів простягається від «Українці не могли проголосувати за поляка» до «За технікою Мрочек відчутно поступався і Наталі Могилевській, і Лілії Подкопаєвій».

Облишмо перший аргумент поза увагою. А от другий вимагає уточнення. Так, із суто технічного боку поляк не був найсильнішим. Це довів, зокрема, епізод, коли голова журі Григорій Чапкіс, продемонструвавши малюнок танцю, запропонував учасникам без підготовки станцювати мазурку. Подкопаєва тут само скопіювала всі рухи один в один – зі старанністю автомату й з такою ж емоційністю, стиснувши губи, ніби вона виконувала важке й відповідальне завдання. Могилевська була невиразною. Мрочек явно хибив у техніці рухів, але якою ж емоційною вийшла його мазурка!

Тим часом, що відбувалося на екрані? Спортивний захід, чемпіонат зі спортивних танців чи конкурс концертних номерів? Імовірніше, все ж друге. А якщо так, то технічний рівень не має такого вже вирішального значення. Фахівці, наприклад, стверджують, що велика балерина Анна Павлова мала досить посередній рівень техніки. Але, тим не менше, в неї виходило примушувати танцювати кожну складку на її сукні. Що ж до артистизму, емоційності – то тут Мрочекові справді не було рівних. Власне, повторилася інтрига перших «Танців з зірками», де емоційність Володимира Зеленського та Альони Шоптенко протистояла добре натренованій техніці Могилевської та Ями. І тоді переміг артистизм, і тоді це викликало зливу обурення. Звісно, враження від виступів Могилевської псував незмінний напружено-демонічний вираз її обличчя. (Після фіналу, коли вона виступала з промовою, вона виявилася дуже милою жінкою з дуже милою посмішкою.) Але річ, як видається, не в тім, а в різниці концепції. Якщо хочете, у різниці філософії танцю, філософії виступів перед публікою.

Я навчався в університеті у 1980-і, й серед моїх однокурсників було багато іноземців. Майже всі вони, незалежно від країни походження, збігалися у музичних смаках: їм дуже подобалася Софія Ротару й залишала байдужими Алла Пугачова. Пояснювали вони це просто: «Ротару співає музику, Пугачова співає слова. Ротару – європейська співачка, тоді як Пугачова – радянська». Навряд чи самій Пугачовій сподобалося б таке визначення, але нема куди подітися від очевидного: замість питання «яка пісня?» за радянських часів завжди існувало питання «про що пісня?». Так, замість співати про партію та Леніна Пугачова співала про кохання, вона порушила радянські традиції й сценічного одягу, й сценічної поведінки, й манери співу, але все це не заперечувало факту: навіть Примадонна не змінила загального радянського уявлення, відповідно до якого пісня була не вокальним музичним твором, а передусім текстом, виконуваним під акомпанемент. Те саме стосувалося й танців: головним було не «як танцюють», а «про що танцюють».

От у цьому й полягала інтрига «Танців з зірками – 3»: у фіналі протистояли європейська та радянська традиції. Марчін Мрочек та Анна Пелипенко танцювали музику, тоді як Наталя Могилевська та Владислав Яма танцювали слова. А можливо, не слова навіть, а «ідейно-художній зміст». Скажімо, коли учасники мусили виконувати самбу, Моглилевська та Яма обрали пісню Раймонда Паулса «Маестро» у виконанні тієї-таки Пугачової. (Боюся, до речі, що жоден бразилець отак от одразу не впізнав би в мелодії цієї пісні самбу.) Зодягнений у фрак партнер старанно грав роль музиканта, партнерка – роль закоханої слухачки. Залишається тільки гадати, що б станцювала ця пара, якби взяла за музичний супровід пісню «Бі Джіз»: «Maybe you’re a brother and maybe you’re a mother, you’re staying alive”, під яку танцювали свою самбу Мрочек та Пелипенко. Напевне, з погляду пафосу мухінські «Робітник та колгоспниця» відпочивали б. До речі, коли Яма показував сольні показові номери, нічого подібного не проглядало й близько! Спадає на думку два можливих пояснення: або Могилевська підійшла до танців так само, як звикла підходити до виконуваних нею «за першим фахом» пісень, або ж вона давала звіт бракові емоційності й намагалася компенсувати його у звичний радянський спосіб.

Ще наочніше те саме проглядало в російських «Танцях на льоду». Одна з пар узяла за музичний супровід виконаний Філіппом Кіркоровим переспів (чи, як тепер кажуть, кавер-версію) славетної пісні Тома Джонса «Делайла». (Майже як в анекдоті: «Вам подобається Том Джонс? – Яка гидота, ані голосу, ані слуху! – А ви його чули? – Та ні, мені Філіпп Кіркоров наспівав».) Оригінальний текст є, без перебільшення, трагічним: хлопець, викривши зраду коханої, вбиває її: “Forgive me, Delilah, I couldn’t take it any more”. Відповідно до цього, й у музиці цілком очевидними є трагічні інтонації. Кіркоров на цю музику співає сусальне: «Дочку шарманщика Лайлою стали все звать». І от учасники «Танців на льоду» під цю – трагічну! – музику викотили на лід дитячу коляску й з блаженними посмішками передавали один одному ляльку, що мала зображувати малюка – «дочку шарманщика». Овації були бурхливими, а оцінки високими: «ідейно-художній зміст» кіркоровського тексту було розкрито бездоганно, «що цей номер виховує в народу», було зрозуміло, хай навіть, окрім як передаванням від партнерки до партнера й назад коляски з лялькою, нічим особливим він не запам’ятався.

Корисним буде поглянути на «дочірнє відгалуження» спортивних танців – спортивні танці на льоду, що давно вже як один із різновидів фігурного катання стали олімпійським видом спорту. Донедавна там узагалі було заборонено використовувати музичний супровід із вокалом. Років зо три тому виступати під пісні дозволили, але у правилах чорним по білому записали: фігуристи мусять звертати увагу лише на музику, але в жодному разі не на тексти. В іншому разі – зняття оцінкових балів. Ця вимога видається цілком доречною, бо привнесення до танцю драматизму, по-перше, розмиває критерії оцінювання, а по-друге, сам цей драматизм найчастіше виходить штучним та натужним, на рівні шкільного драмгуртка.

До речі, й російські «Танці на льоду», й українські «Танці з зірками» мали спільну рису: російські та українські учасники практично не брали за супровід пісні іншими, ніж російська, мовами. З росіянами все зрозуміло: піднесення квасного патріотизму та нелюбов до «піндосів» у сьогоднішній Росії робить усе це логічним. Але українські «танцюристи з зірками»??? Чи не через те, що в іншому разі «ідейно-художнього змісту» ніхто б не зрозумів? Може, й через це у «Танцях з зірками – 3» українські та російські судді частіше віддавали перевагу Могилевській та Ямі, а європейські – Мрочекові та Пелипенко? Може, українські судді просто мали суто радянське уявлення про те, що таке танець і яким він має бути?

У будь-якому разі, голосування глядачів (а воно, радше за все, було-таки об’єктивним) довело: українці – таки європейці. Навіть із погляду такої дрібнички, як музичні та танцювальні смаки. Вони оцінювали конкурс танців, а не конкурс шкільних драмгуртків. Натомість ті, хто зве себе культурною елітою, до сьогодні мислять радянськими категоріями.