2008 рік оголошено Міністерством оборони Роком Військово-Морських сил України. Українські політики не дуже розуміються на тих чинниках, що випливають зі статусу нашої країни як морської держави. Адже це не лише велика користь – мати вихід до власного моря, але й тягар здійснення національної морської політики. Тим більше, що наша держава має в цій царині багатющі, хоча й дещо призабуті традиції. А нині контроль власного Півдня, що не є можливим без розбудови потужного військового флоту, виступає як запорука збереження соборності країни.

Адже в період становлення незалежної України протистояння з Росією було пов'язане зовсім не з приналежністю кількох десятків бойових кораблів, а з набагато важливішими питаннями: кому належатиме Севастополь, Крим, а відтак цілий чорноморський Південь від Ізмаїла, Одеси на заході до Керчі на сході? Чи буде Україна великою морською державою, чи таким собі бантустаном-гетьманатом, відрізаним від морських просторів? Тож боротьба за Севастополь і Крим насправді була боротьбою за державне майбутнє України, за її гідне місце в колі європейських країн. Україна з Чорним морем і Україна без Чорного моря – то дві зовсім різні України, геополітична вага яких є просто незіставною.

Позитивні ситуації в розвитку України ми бачимо саме тоді, коли домінувала не геополітична вісь «захід – схід», а геополітична вісь «південь – північ». Саме тут сформувався один із найважливіших у середньовічній Європі торговельних шляхів «із варягів до греків», якому, власне, й завдячує своїм виникненням історично перша форма української державності – Київська Русь.

Походи київських князів (Олега, Ігоря, Святослава, Володимира) на південь, у напрямку Константинополя, Корсуня (Херсонеса), Дунаю, договори з візантійцями про привілей для давньоукраїнських купців та мореплавців яскраво засвідчують тенденцію чорноморської орієнтації засновників Київської держави. У 1940 році у Варшаві було видано працю найвидатнішого геополітичного мислителя України Юрія Липи «Чорноморська доктрина». У цій книзі Липа наполягає на перевагах південно-середземноморського варіанту геополітичної активності України, описує величезну значущість українського контролю над Кримом і особливо Севастополем. Сьогодні слова, написані понад 60 років тому, звучать ще актуальніше: хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем. А ми можемо додати: хто володіє Чорним морем – той контролює весь український Південь.

Гостре відчуття надзвичайної важливості чорноморської орієнтації (досить унікальне поміж українських політиків) було пов'язане у Юрія Липи значною мірою з його походженням. Сам мислитель та його батько, визначний діяч Центральної Ради Іван Липа, були уродженцями причорноморської України і добре розуміли, що контроль над Чорним морем гарантує Україні вільний шлях у світи, унеможливлює політичну, економічну та військову її ізоляцію. З цими міркуваннями перегукується думка нашого сучасника, одного з фундаторів Військово-Морських сил України капітана І рангу Анатолія Данилова: «Південний морський кордон України, що ми часто не дуже добре усвідомлюємо, не лише вікно української держави у світ, але й єдиний природний та географічно певний і стабільний (принаймні таким він повинен бути) кордон України. Якщо Україна це не завжди добре розуміє, то це розуміють її сусіди – звідси боротьба за Крим і Севастополь, за Чорноморський флот, врешті, за Південну Бессарабію та острів Зміїний. Тверда позиція України тут мусить бути продиктована не лише економічними, а й надзвичайно важливими стратегічними інтересами, бо Крим - не лише ключ до Чорного моря, але й до України в цілому».

За чорне море станемо грудьми

Найбільш далекоглядні українські діячі розуміли, що без надійного контролю південних морських рубежів годі й мріяти про самостійну соборну державу. Саме тому завжди, коли така держава проголошувалася починалися боротьба за створення українського військового флоту. У 1917 році розпочався процес українізації Чорноморського флоту, який полегшувався тим, що переважну більшість матросів становили етнічні українці. Від часу проголошення УНР флот очолювали нащадок українського шляхтича адмірал Андрій Покровський і нащадок гетьмана адмірал Михайло Остроградський- Апостол. Саме на Севастополь здійснив свій блискавичний марш командувач армії Лівобережної України полковник Болбочан.

Лінкори, крейсери й есмінці Чорноморського флоту підняли на своїх щоглах синьо-жовті прапори, оголосивши себе військово-морською силою Української держави.

Восени 1917 року українці наочно побачили, для чого потрібен потужний флот. У той час на теренах Туреччини російська армія воювала проти військ цієї країни. У складі російського Кавказького фронту було багато солдатів-українців. Представник Центральної Ради Анатолій Свідерський прибув у місто Трапезунд і зажадав від російського командування повернути всіх українців на батьківщину. Але російські генерали саботували цей процес. Тоді Свідерський з допомогою Чорноморського українського військового комітету по радіо викликав із Севастополя лінкор «Воля». Коли на рейді Трапезунда появився могутній дредноут під українським прапором і націлив величезні гармати головного калібру на місто, російські генерали виявили безмежну люб'язність, і українські солдати повернулися додому з абсолютно не потрібної Україні турецької війни.

Проте коли в листопаді 1918 року Антанта, що підтримувала російських білогвардійців, зажадала, щоби українські кораблі підняли імперські Андріївські прапори, крейсер «Гетьман Сагайдачний» на рейді Одеси відмовився це зробити, загинув у бою проти британських лінкорів, але українського прапора не спустив. Чи багато людей в Україні знають сьогодні про ці героїчні сторінки національної історії? Та й звідки знати, коли й тепер нам розповідають переважно про «подвиги» Катерини II та її коханків, про звершення всіляких сталінських «соколів», коли в Одесі прибирають з центру міста пам'ятник повстанцям проти Російської імперії на панцернику «Потьомкін»? Чи не тому, що ніяких більшовиків ці матроси-українці, які становили абсолютну більшість особового складу корабля, не підтримували? А керівники повстання Матюшенко, Вакуленчук і Коваленко мали зв'язки з українськими національними організаціями, зокрема РУП (Революційною українською партією)?

До речі, коли в 1917 році, після Лютневої революції, Чорноморський флот охопила українізація, у Севастополі поширювалися чутки, що до міста має приїхати Ленін. Голосуванням на лінкорах, крейсерах і есмінцях матроси ухвалили рішення: якщо Ленін приїде, то у місто його не пускати!

Командування українського флоту 24 березня 1919 року почало формувати морську і піхоту. Центром мобілізації стало місто Коломия, де і сформували 1-й Гуцульський полк морських піхотинців. Морське міністерство вирішило, що найкраща морська піхота вийде зі сплавників лісу на карпатських ріках Черемош і Прут. До речі, коли командування ВМС України на початку 1990-х років організувало поїздку до галицьких областей з метою активізації шефського всеукраїнського руху на підтримку українського флоту, то деякі старші люди згадували розповіді своїх батьків про те, як вони у І919 році збирали чорні кожухи для української морської піхоти...

Що ж, треба віддати належне жителям цих далеких від моря регіонів - хай би поділилися своєю геополітичною мудрістю з деякими київськими начальниками! Мої знайомі офіцери ВМСУ згадували, як на початку розбудови нашого флоту в 1990-ті роки минулого століття в Карпатах до них підійшла старенька, що принесла якісь харчі у фонд допомоги морякам і сказала: «Аби була наша сльота».

На жаль, тоді, у 1918 – 1920 роках, УНР не вдалося втримати під своїм контролем узбережжя, а такий контроль міг би суттєво вплинути на підсумки боротьби, бо залишалися б можливості постачання зброї і ресурсів з інших країн. Та й Антанта була б змушена змінити своє ставлення до України, що могла б стати головним форпостом антибільшовицької боротьби. І, звісно, за умови такого контролю чорноморських портів з боку УНР, не було б ніяких «трикутників смерті», що зробили би становище нашої держави безнадійним.

Настане час

Якби керівники незалежної України Кравчук і Кучма добре знали національну історію (хоча тут потрібні ще й патріотичні переконання), то могли б уникнути багатьох помилок, адже, як справедливо зазначив відомий історик ВМС капітан І рангу Мирослав Мамчак: «Україна першою серед колишніх союзних республік створила національну армію, але останньою створила флот». І це тоді, коли більшість офіцерів, мічманів і матросів Чорноморського флоту СРСР схилялася до думки, що флот має бути українським, бо Україна «будує кораблі і годує флот».

Коли ж би Кравчук був справді і мудрим державним діячем, глибоким геополітиком, то ми сьогодні не мали би більшості проблем з кримським сепаратизмом і з військовою присутністю Росії на наших теренах. Він підписав указ про створення національних ВМС тільки в 1992 році завдяки величезному тиску громадськості, насамперед українських офіцерів-патріотів, які сформували організаційну групу зі створення нашого флоту. Якби не ці кілька десятків ентузіастів української справи, то сьогодні ми не мали би не лише свого флоту, але й Севастополя і Криму, а в Одесі, Миколаєві, Очакові стояли б російські судна, а нам розповідали б по всіх «братніх» ЗМІ, що ці міста є споконвічно російськими і тому не завадило б їх віддати РФ. Боротьба відбувалася не стільки за кораблі, скільки за весь український Південь.

Деякі столичні діячі ще й досі не можуть збагнути, навіщо нам флот, навіщо нам військо, а в глибині душі вони ще не зрозуміли, а навіщо нам держава? Згадую випадок водночас кумедний і сумний. Коли пан Кучма ще був прем'єром, він відвідав Севастополь. Весь час його супроводжував командувач Чорноморського флоту. Нарешті до прем'єра вдалося пробитися командувачу ВМСУ, який представився Кучмі. Леонід Данилович з великим подивом запитав: «Якщо ви командувач ВМС України, то хто ж тоді був зі мною весь цей день?»

Ось чому сьогодні ми маємо флот, де переважна більшість кораблів уже потребує заміни на нові, ось чому провалено всі кораблебудівельні програми, ось чому за 10 останніх років ВМСУ отримали тільки один новий бойовий корабель – корвет «Тернопіль»...

Тим недолугим київським чиновникам, які запитують, навіщо нам флот, варто подивитися на сусідів: чому Румунія, яка вже є членом НАТО і ЄС, перебуває під ядерною парасолькою Заходу, так наполегливо розбудовує свій військовий флот, купує нові кораблі у Великобританії, Франції? А крім того, зміцнює військову флотилію на Дунаї, на нашому, між іншим, кордоні? Уже зараз румунський флот є значно сильнішим від нашого. Посилює свої ВМС на Чорному морі член НАТО і ЄС Болгарія (купують нові кораблі й підводні човни). Про Росію і Туреччину годі й говорити. Невже вони настільки дурніші за наших керівних пацифістів?

Нині наша суднобудівна промисловість має великі проблеми, у той час, коли вона могла би будувати бойові кораблі й продавати їх на світовому ринку озброєнь (у 80-ті роки в Миколаєві будували навіть авіаносці), але ніколи ніхто не купить зброю, якою не користується сама країна, що її виробляє. Отже, не даючи нових кораблів ВМС України, ця галузь закриває собі вихід на світову арену. Так, флот коштує дорого, військо коштує дорого, державна незалежність коштує дорого. Але якщо комусь шкода годувати українських солдатів і матросів, то хай знають – годувати окупанта буде дорожче. І небезпечніше. Чи ще не нагодували? Чи забули, що це принесло Україні?

Усупереч усьому я оптиміст, бо без невиправного оптимізму за українську справу краще не братися. Поступово наш народ, а над усе – керівники, збагачуватимуться державницьким розумом. Прийде усвідомлення того, що ми - велика морська нація і настане час, коли про наші ВМС ми зможемо сказати так, як кажуть про свою морську потугу британці: «Флот існує, і завдяки цьому багато чого не трапляється».