Різка зміна політичної ситуації в країні вимагає чіткого розуміння стратегії подальших дій від усіх патріотичних сил. Указ Президента про розпуск Верховної Ради витворив лише можливість докорінних змін, надав шанс українському народові скористатися правом знову виявити власну волю й нарешті навести лад у своїй країні. Однак цією можливістю ще слід зуміти скористатись, а реалізацію цього шансу ще треба вибороти. Адже такий крок зроблено в ситуації, значно гіршій у політичному, правовому й морально-психологічному сенсах за ту, що була в грудні 2004 року.

Тоді зловісний режим було уособлено виконавчою владою з Кучмою й Януковичем на чолі, а Верховна Рада, попри всю її реальну різнобарвність і контрольованість з боку режиму, зберігала потугу самостійного чинника. З ним можна було вести діалог і знаходити компроміси. І саме вона спромоглася легітимізувати виявлену на Майдані волю народу. 2004 року Верховну Раду можна було змусити бути “спільником”. Сьогодні це неможливо.

Нинішній законодавчий орган, репрезентований сконсолідованими антиукраїнськими, антидержавними силами, перетворився на додаток такої ж антинародної й антидержавної виконавчої влади. Чим і було викликано Указ Президента. Однак час упущено: нинішня парламентська більшість за своїм кількісним складом здатна штампувати закони, ігноруючи і опозицію, і Президента, і весь український народ. І вона продовжує й продовжуватиме робити це, створюючи небезпечну правову ситуацію, за якої ставитиметься під сумнів легітимість волі народу. Нині подальша доля країни значною мірою залежатиме від позиції судової влади – наскрізно корумпованої. Тієї судової влади, яка не зазнала жодних змін з часів кучмістського режиму і, за визнанням самих посадовців, становить загрозу національній безпеці України.

Тоді, 2004 року, для всіх свідомих громадян було очевидним, що відступати нема куди й доля країни залежить від їх особистого вибору й мужності його захищати. Сьогодні, після обернення великої перемоги на страшну поразку, спричинену не в останню чергу невтручанням Президента у чвари колишніх соратників, після того, як націотворче натхнення Майдану було перетворене на розмінну монету міжусобних бійок, після облуди й зрад, розчарувань і зневіри, навіть найкращим указом важко повернути громадянам віру у власні сили.

Тоді на Майдан ішли за покликом серця, а не політиків. Сьогодні питання “бути чи не бути”, яке нині насправді набуло неймовірної гостроти, для багатьох не є настільки ж очевидним. Нинішнє вирішальне політичне протистояння, за яким – доля держави й народу, цілком молна перетворити на казуїстично-правове, “затеревенити” його суперечками правознавців, у яких заплутається не лише пересічна людина, а й фахівець. Тому сьогодні, не зважаючи на втрату Президентом реальних важелів влади, доля країни залежить від нього не меншою мірою, ніж від дій опозиції й самої української громади.

Слід визнати: вибори-2006, попри їх схвальну міжнародну оцінку, не були ані вільними, ані демократичними. Витворений ще режимом Кучми й надійно збережений місцевою бандитською владою інформаційний вакуум, у якому перебували виборці Сходу країни, та шалений тиск, якому вони були піддані, дав свій результат: нинішній парламент не є українським ані за своїм складом, ані за суттю. У вищому законодавчому органі України українців – лише 36%, а антидержавних сил – 58 %. 260 “народних обранців” і далі ухвалюють закони, спрямовані на знищення української держави.

Слід визнати: гра в ультралібералізм та демократичний формалізм є надто небезпечною. Допущення на вибори-2006 угруповань, які під виглядом політичних партій скористалися нагодою, аби уникнути покарання й дістати можливість надалі необмежено грабувати народ, було найбільшою помилкою. Так звана коаліція “національної єдності” – її наслідок. Інтереси якої нації представляє коаліція, єдине прагнення якої – урвати свій жирний кусень від державного пирога й з найбільшим зиском для себе продати державу разом з народом першому-ліпшому покупцеві? Чиєї єдності прагне коаліція, для якої роз’єднання українського народу є засобом панування, а єдність України – найгірша кістка в горлянці?

Національна єдність – це не єдність чесного громадянина й злодія, який над ним знущається, його принижує, грабує й знищує. Слід зрозуміти: безкарність і демократія – не одне й те саме. І одна з національних українських чеснот – толерантність – не тотожна поблажливості для порушників закону.

Висновки з помилок мають бути зроблені. Допущення до виборів угруповань, мета й діяльність яких суперечать Конституції України і спрямовані на знищення держави, є неприпустимим і не виправдовується жодними ліберальними поглядами. Існує 37 стаття Конституції, за якою “утворення і ДІЯЛЬНІСТЬ політичних партій, програмні цілі або ДІЇ ЯКИХ спрямовані на ліквідацію незалежності України, ...порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, ...на розпалювання міжетнічної, ... релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини – забороняються”. Чого з цього переліку не зробили учасники коаліції та їхні приспішники 2004 року та сьогодні?!

Виборчий список-2006 нинішньої правлячої партії ряснів іменами тих, хто 2004 року зажив сумної слави відвертих злочинців. Це вони йшли на порушення всіх норм і законів, аби привести до влади свого ставленика. Це вони знущалися з Конституції і намагалися розколоти державу. Це їм байдужі і воля народу, і доля держави, і її закони. Це вони сьогодні продовжують панувати й творити беззаконня.

Підтримуючи розпуск Верховної Ради й готуючись до виборів, Українська Республіканська партія Лук’яненка вимагає від Президента як гаранта Конституції зробити й наступний мужній крок: на підставі 37 статті Конституції звернутися до суду й домогтися зняття з реєстрації й заборони антидержавних злочинних партій, діяльність яких є несумісною з нормами демократії і права – КПУ, СПУ, Партії Регіонів, ПСПУ!

Такі прецеденти знає світовий досвід: у 30-х роках президент США домігся відсторонення від участі у виборах політиків, підозрюваних у зв’язках з мафіозними угрупованнями, а вибори в Західній Німеччині 1947 року було проведено лише після офіційного засудження і заборонення НСДАП.

Українська Республіканська партія Лук’яненка закликає членів партії та її симпатиків підтримати ці вимоги реальними справами: політичними акціями, особистими й колективними зверненнями до Президента тощо.

Українська Республіканська партія Лук’яненка звертається до всіх патріотичних сил України із закликом підтримати Президента в його діях, спрямованих на захист Конституції й демократичного ладу в державі, й розгорнути широкий рух задля унеможливлення участі у виборах злочинних угруповань, їх громадського засудження та судового зняття з реєстрації!

Українська Республіканська партія Лук’яненка

5 квітня 2007 року