Журналісти працюють для читачів. Газети видаються для людей. Редакції зацікавлені в тому, щоб їхній продукт купувало якомога більше громадян, а отже, щоб ціни на газети не були захмарними. Здавалося б, усе це – аксіоми. Тільки не в Україні.

Щороку редакції газет укладають угоди з розповсюджувачами преси. Цей процес завжди був майже формальністю: редакція призначала свою відпускну ціну, фірми-розповсюджувачі називали ціну своїх послуг – і все. Але, починаючи з минулого року, ніби за наказом, усі фірми-розповсюджувачі раптом почали висувати додаткові вимоги. От за що, наприклад, хоче отримувати гроші ТзОВ «Рівне-Преса»? Обробка та сортування, зберігання, перевезення, фальцювання (складання удвоє) та розкладання на прилавку – за рахунок редакції, тобто вона муситиме платити ту суму, яку назве розповсюджувач. Списання непроданих примірників коштуватиме редакції 7% вартості суми списання, до того ж, якщо редакція забажає повернути непродані примірники, це коштуватиме їй ще 20% їхньої вартості – при тому, що транспортування оплачуватиме теж вона. Але й це не все.

Сама присутність газети в торгівельних точках обійдеться редакції у 400 гривень. Це ті гроші, які редакція мусить перераховувати на рахунки фірм. При цьому торгівельна надбавка до відпускної ціни нікуди не дівається: якщо редакція продає примірник, скажімо, за 1 гривню 20 копійок, то в кіосках той самий примірник продаватиметься найчастіше за 1 гривню 80 копійок. Таким чином, розповсюджувачі безпосередньо збільшують ціну вполовину, вимагаючи при цьому численних додаткових виплат. Але якби ж то цим усе й обмежувалося! ТОВ «КАС Одеса», наприклад, вимагає, щоб тираж привозили не на ту адресу, на яку доставляє всі газети загальноукраїнський перевізник ДП «Преса», а на іншу. Тож редакція змушена наймати окремого перевізника спеціально для Одеси. Перевершило всіх тернопільське ТОВ «Торгпреса», яке вимагає додаткову плату за продаж газети не лише в обласному центрі, а й в інших містах області.

Списання непроданих примірників – то окрема тема. 30%, 50% – такі цифри списання дають обласні фірми. Перевірити ж ці цифри неможливо. А зі списанням відбуваються справжні дива. Скажімо, «Луганскпечать» постійно доповідала про списання 20% накладу газети «Свобода». Так тривало до початку вересня, коли раптом луганчани буцімто відмовилися купувати її взагалі, жоден примірник більше не знаходив покупця. У те, що читачі оголосили газеті бойкот, ще можна було б повірити, якби не той факт, що якраз наближалися вибори. А тому ймовірнішим видається інше припущення: газету просто не пускали у продаж. І ще одне: у дрібних приватних фірмах відсоток списання, на відміну від різних «облпрес», зазвичай не сягає й 10.

Скидається на те, що стосунки між розповсюджувачами газет та редакціями не мають нічого спільного з Цивільним Кодексом України. Скажімо, в більшості договорів редакцію названо «Постачальником», а фірму-розповсюджувача «Покупцем». Ба більше: прямим текстом ідеться про те, що обумовлена кількість примірників газети передається у власність Покупця. Здавалося б, ідеться про типову угоду купівлі-продажу? Але зміст купівлі-продажу полягає от у чому: покупець отримує певне майно та право на власність над цим майном, а далі робить з ним усе що забажає, на власний розсуд і на власний ризик. Хоч викладає газети на прилавок, хоч не викладає, хоч чоботи в них загортає, хоч узагалі одразу вивозить на звалище. Редакцію взагалі не мало б цікавити, що відбувається з переданими примірниками газети надалі. Хоче та ж «Рівне-Преса» продати газету, не виставляючи її в кіосках, – то й на здоров’я. Редакція ці примірники продала – й усе, більше вони їй не належать. Скажімо, вам же не спаде на думку вимагати від магазину плату за те, що ви складатимете куплену там картоплю в льох. Насправді ж виникає абсолютно неможлива з правового погляду ситуація: фірма-розповсюджувач щось робить зі своїми власними речами, а редакція газети має це оплачувати. З якого, даруйте, дива?

Але припустімо навіть, що насправді йдеться не про купівлю-продаж, а про угоду комісії, а фірми-реалізатори чи то через правове невігластво, чи то з якихось корисливих міркувань наполягають на скоєнні того, що мовою цивільного права зветься удаваною угодою – тобто на фіктивному оформленні угоди одного роду як угоди іншого роду. У такому разі комітент (той, хто дає свій товар для комісійної реалізації) справді мусив би оплачувати пов’язані з реалізацією угоди витрати комісіонера (того, хто реалізовує товар). Але тоді віддані фірмі примірники газети мали б залишатися власністю редакції. Отже, це редакція мала б вимагати від розповсюджувачів відшкодування в разі неналежного поводження з відданими на реалізацію примірниками. Ба більше, стаття 1014 Цивільного Кодексу України твердить: «Комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини (у даному разі продаж газети. – Б.Б.) на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок». І, за ідеєю, це редакція мала б вимагати від реалізатора відшкодування, якщо вважатиме, що той не докладає всіх можливих зусиль для продажу газети. Наприклад, якщо газета не лежатиме в кіосках на достатньо видному місці. Це входить у самий зміст узятого фірмою зобов’язання продати отримані примірники і не є ніякою «додатковою послугою».

У типових текстах угод, пропонованих фірмами-реалізаторами, у дивний спосіб насмикано розрізнені й несумісні одна з одною норми, що в Цивільному Кодексі стосуються абсолютно різних типів угод. Насмикано за єдиним принципом: а що з цього ще можна урвати?

Ринкові економічні стосунки, здавалося б, підказують дуже простий вихід: не мати справи з розповсюджувачами, які хочуть надто багато, й поширювати газету через інші фірми. Отут і постає головне запитання: а де їх, ті інші фірми, взяти? Ні, звісно, в багатьох областях, окрім усіляких «облпрес», існують інші фірми з поширення друкованих ЗМІ. Але вони найчастіше є дрібними й погоди на ринку не роблять. Можна з упевненістю вести мову про те, що мережа поширення преси в Україні є сукупністю регіональних монополій та олігополій. Тобто в масштабах країни поширювачів преси нібито й багато, але якщо взяти який завгодно регіон, то вибору ані у виробника, ані у покупця немає. А держава, замість застосувати антимонопольні заходи, сприяє монополістам, штучно огороджуючи їх від конкуренції. Періодичні заборони на продаж газет у київському метро, знесення та перенесення кіосків та лотків «малих» фірм, незрозумілі ускладнення під час отримання цими «малими2 фірмами дозволів на встановлення торгівельної точки у конкретному місці – багато подібних випадків можуть навести мешканці будь-якого регіону України.

На ринку преси, власне, відбувається те саме, що є характерним для української економічної системи в цілому. Що було притаманним радянській економіці? Не те навіть, що всі виробництва формально належали державі. Держава тримала в руках набагато ціннішу ланку – розподіл; це дозволяло диктувати свою волю і виробникам, і покупцям. Під час «радикальних ринкових реформ» от саме цю ланку розподілу й було приватизовано. І тепер усю економіку країни контролює його величність посередник. Як і за радянських часів, саме він може карати та милувати й виробника, і покупця. Де зробила свої капітали наша «бізнесова еліта»? Саме там, у посередництві. Що спадає на думку пересічному українцеві, коли він чує слово «бізнес»? Воно самісіньке – «купи-продай». Яка сфера завжди розвивалася динамічно, попри всілякі кризи та інші «покращення нашого життя ще вчора»? Та сама, посередницька. Пригадуєте численні бази — овочеві, промтоварні тощо, керівники яких ще за радянських часів майже не приховували своїх мільйонних статків, яким кланялися голови колгоспів та директори магазинів, дружби з якими шукали секретарі райкомів та народні артисти? От на таку велетенську овочеву базу й перетворилася Україна.

Але якщо в інших галузях диктат посередників та непомірно багатоходовий шлях від виробника до покупця виливаються лише в невиправдано завищені ціни, то коли йдеться про ЗМІ, це загрожує самим основам свободи. Бо залишає шанс на виживання лише двом категоріям друкованих видань – державному офіціозові та тим, які мають потужних спонсорів і живуть на їхню милостиню. Видання ЗМІ як бізнес втрачає сенс.

«Капосний Захід» раніше переконував пострадянських «учнів»: єдиною перешкодою на шляху свободи преси є належність ЗМІ державі; варто лише роздержавити їх – і згадана свобода запанує що є сили. Тепер категоричності значно поменшало: «бастіон ринку» з подивом виявив, що належність видань приватним особам не гарантує свободи, бо метою власника може бути зовсім не заробляння грошей через виготовлення якісного інформаційного продукту, а відмивання тих самих грошей, чи обслуговування власних наполеонівських інтересів, чи ведення недобросовісної конкуренції, чи будь-що інше. Недаремно в Україні відсутнє поняття «пресовий магнат»: для її власників преса є засобом, а не метою, заробляють свої мільярди «магнати» зовсім на іншому. Що й відзначає впливова міжнародна організація «Репортери без кордонів».

Нинішня система поширення преси залишилася незмінною з часів Леоніда Кучми, коли її й було сформовано. І сформовано, мабуть, недаремно. Головна «перевага» монополій полягає в тому, що їх дуже легко при потребі брати під повний контроль – незрівнянно легше, ніж розгалужену мережу продавців. Тож допоки існує саме така система доставляння друкованої продукції до читачів, пишатися свободою слова Україні не виходить: якщо вона й існує, то всупереч, а не завдяки цій системі. Покласти край цій свободі можна впродовж одного дня...

Журналісти працюють для читачів. Газети видаються для людей. Редакції зацікавлені в тому, щоб їхній продукт купувало якомога більше громадян, а отже, щоб ціни на газети не були захмарними. Здавалося б, усе це – аксіоми. Тільки не в Україні.

Щороку редакції газет укладають угоди з розповсюджувачами преси. Цей процес завжди був майже формальністю: редакція призначала свою відпускну ціну, фірми-розповсюджувачі називали ціну своїх послуг – і все. Але, починаючи з минулого року, ніби за наказом, усі фірми-розповсюджувачі раптом почали висувати додаткові вимоги. От за що, наприклад, хоче отримувати гроші ТзОВ «Рівне-Преса»? Обробка та сортування, зберігання, перевезення, фальцювання (складання удвоє) та розкладання на прилавку – за рахунок редакції, тобто вона муситиме платити ту суму, яку назве розповсюджувач. Списання непроданих примірників коштуватиме редакції 7% вартості суми списання, до того ж, якщо редакція забажає повернути непродані примірники, це коштуватиме їй ще 20% їхньої вартості – при тому, що транспортування оплачуватиме теж вона. Але й це не все.

Сама присутність газети в торгівельних точках обійдеться редакції у 400 гривень. Це ті гроші, які редакція мусить перераховувати на рахунки фірм. При цьому торгівельна надбавка до відпускної ціни нікуди не дівається: якщо редакція продає примірник, скажімо, за 1 гривню 20 копійок, то в кіосках той самий примірник продаватиметься найчастіше за 1 гривню 80 копійок. Таким чином, розповсюджувачі безпосередньо збільшують ціну вполовину, вимагаючи при цьому численних додаткових виплат. Але якби ж то цим усе й обмежувалося! ТОВ «КАС Одеса», наприклад, вимагає, щоб тираж привозили не на ту адресу, на яку доставляє всі газети загальноукраїнський перевізник ДП «Преса», а на іншу. Тож редакція змушена наймати окремого перевізника спеціально для Одеси. Перевершило всіх тернопільське ТОВ «Торгпреса», яке вимагає додаткову плату за продаж газети не лише в обласному центрі, а й в інших містах області.

Списання непроданих примірників – то окрема тема. 30%, 50% – такі цифри списання дають обласні фірми. Перевірити ж ці цифри неможливо. А зі списанням відбуваються справжні дива. Скажімо, «Луганскпечать» постійно доповідала про списання 20% накладу газети «Свобода». Так тривало до початку вересня, коли раптом луганчани буцімто відмовилися купувати її взагалі, жоден примірник більше не знаходив покупця. У те, що читачі оголосили газеті бойкот, ще можна було б повірити, якби не той факт, що якраз наближалися вибори. А тому ймовірнішим видається інше припущення: газету просто не пускали у продаж. І ще одне: у дрібних приватних фірмах відсоток списання, на відміну від різних «облпрес», зазвичай не сягає й 10.

Скидається на те, що стосунки між розповсюджувачами газет та редакціями не мають нічого спільного з Цивільним Кодексом України. Скажімо, в більшості договорів редакцію названо «Постачальником», а фірму-розповсюджувача «Покупцем». Ба більше: прямим текстом ідеться про те, що обумовлена кількість примірників газети передається у власність Покупця. Здавалося б, ідеться про типову угоду купівлі-продажу? Але зміст купівлі-продажу полягає от у чому: покупець отримує певне майно та право на власність над цим майном, а далі робить з ним усе що забажає, на власний розсуд і на власний ризик. Хоч викладає газети на прилавок, хоч не викладає, хоч чоботи в них загортає, хоч узагалі одразу вивозить на звалище. Редакцію взагалі не мало б цікавити, що відбувається з переданими примірниками газети надалі. Хоче та ж «Рівне-Преса» продати газету, не виставляючи її в кіосках, – то й на здоров’я. Редакція ці примірники продала – й усе, більше вони їй не належать. Скажімо, вам же не спаде на думку вимагати від магазину плату за те, що ви складатимете куплену там картоплю в льох. Насправді ж виникає абсолютно неможлива з правового погляду ситуація: фірма-розповсюджувач щось робить зі своїми власними речами, а редакція газети має це оплачувати. З якого, даруйте, дива?

Але припустімо навіть, що насправді йдеться не про купівлю-продаж, а про угоду комісії, а фірми-реалізатори чи то через правове невігластво, чи то з якихось корисливих міркувань наполягають на скоєнні того, що мовою цивільного права зветься удаваною угодою – тобто на фіктивному оформленні угоди одного роду як угоди іншого роду. У такому разі комітент (той, хто дає свій товар для комісійної реалізації) справді мусив би оплачувати пов’язані з реалізацією угоди витрати комісіонера (того, хто реалізовує товар). Але тоді віддані фірмі примірники газети мали б залишатися власністю редакції. Отже, це редакція мала б вимагати від розповсюджувачів відшкодування в разі неналежного поводження з відданими на реалізацію примірниками. Ба більше, стаття 1014 Цивільного Кодексу України твердить: «Комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини (у даному разі продаж газети. – Б.Б.) на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок». І, за ідеєю, це редакція мала б вимагати від реалізатора відшкодування, якщо вважатиме, що той не докладає всіх можливих зусиль для продажу газети. Наприклад, якщо газета не лежатиме в кіосках на достатньо видному місці. Це входить у самий зміст узятого фірмою зобов’язання продати отримані примірники і не є ніякою «додатковою послугою».

У типових текстах угод, пропонованих фірмами-реалізаторами, у дивний спосіб насмикано розрізнені й несумісні одна з одною норми, що в Цивільному Кодексі стосуються абсолютно різних типів угод. Насмикано за єдиним принципом: а що з цього ще можна урвати?

Ринкові економічні стосунки, здавалося б, підказують дуже простий вихід: не мати справи з розповсюджувачами, які хочуть надто багато, й поширювати газету через інші фірми. Отут і постає головне запитання: а де їх, ті інші фірми, взяти? Ні, звісно, в багатьох областях, окрім усіляких «облпрес», існують інші фірми з поширення друкованих ЗМІ. Але вони найчастіше є дрібними й погоди на ринку не роблять. Можна з упевненістю вести мову про те, що мережа поширення преси в Україні є сукупністю регіональних монополій та олігополій. Тобто в масштабах країни поширювачів преси нібито й багато, але якщо взяти який завгодно регіон, то вибору ані у виробника, ані у покупця немає. А держава, замість застосувати антимонопольні заходи, сприяє монополістам, штучно огороджуючи їх від конкуренції. Періодичні заборони на продаж газет у київському метро, знесення та перенесення кіосків та лотків «малих» фірм, незрозумілі ускладнення під час отримання цими «малими2 фірмами дозволів на встановлення торгівельної точки у конкретному місці – багато подібних випадків можуть навести мешканці будь-якого регіону України.

На ринку преси, власне, відбувається те саме, що є характерним для української економічної системи в цілому. Що було притаманним радянській економіці? Не те навіть, що всі виробництва формально належали державі. Держава тримала в руках набагато ціннішу ланку – розподіл; це дозволяло диктувати свою волю і виробникам, і покупцям. Під час «радикальних ринкових реформ» от саме цю ланку розподілу й було приватизовано. І тепер усю економіку країни контролює його величність посередник. Як і за радянських часів, саме він може карати та милувати й виробника, і покупця. Де зробила свої капітали наша «бізнесова еліта»? Саме там, у посередництві. Що спадає на думку пересічному українцеві, коли він чує слово «бізнес»? Воно самісіньке – «купи-продай». Яка сфера завжди розвивалася динамічно, попри всілякі кризи та інші «покращення нашого життя ще вчора»? Та сама, посередницька. Пригадуєте численні бази — овочеві, промтоварні тощо, керівники яких ще за радянських часів майже не приховували своїх мільйонних статків, яким кланялися голови колгоспів та директори магазинів, дружби з якими шукали секретарі райкомів та народні артисти? От на таку велетенську овочеву базу й перетворилася Україна.

Але якщо в інших галузях диктат посередників та непомірно багатоходовий шлях від виробника до покупця виливаються лише в невиправдано завищені ціни, то коли йдеться про ЗМІ, це загрожує самим основам свободи. Бо залишає шанс на виживання лише двом категоріям друкованих видань – державному офіціозові та тим, які мають потужних спонсорів і живуть на їхню милостиню. Видання ЗМІ як бізнес втрачає сенс.

«Капосний Захід» раніше переконував пострадянських «учнів»: єдиною перешкодою на шляху свободи преси є належність ЗМІ державі; варто лише роздержавити їх – і згадана свобода запанує що є сили. Тепер категоричності значно поменшало: «бастіон ринку» з подивом виявив, що належність видань приватним особам не гарантує свободи, бо метою власника може бути зовсім не заробляння грошей через виготовлення якісного інформаційного продукту, а відмивання тих самих грошей, чи обслуговування власних наполеонівських інтересів, чи ведення недобросовісної конкуренції, чи будь-що інше. Недаремно в Україні відсутнє поняття «пресовий магнат»: для її власників преса є засобом, а не метою, заробляють свої мільярди «магнати» зовсім на іншому. Що й відзначає впливова міжнародна організація «Репортери без кордонів».

Нинішня система поширення преси залишилася незмінною з часів Леоніда Кучми, коли її й було сформовано. І сформовано, мабуть, недаремно. Головна «перевага» монополій полягає в тому, що їх дуже легко при потребі брати під повний контроль – незрівнянно легше, ніж розгалужену мережу продавців. Тож допоки існує саме така система доставляння друкованої продукції до читачів, пишатися свободою слова Україні не виходить: якщо вона й існує, то всупереч, а не завдяки цій системі. Покласти край цій свободі можна впродовж одного дня...