Якщо послухати сесійні засідання Верховної Ради, немає у світі більших захисників законності, права та зневаженої президентом демократії, ніж українська парламентська більшість. Засідання ці перетворилися на суцільний потік шаленої пропаганди – здебільшого відверто брехливої. Багато хто, виходячи на парламентську трибуну, навіть звертається тепер передусім не до колег, а до телеглядачів та радіослухачів. Чи правильно чинять фракції опозиції, що бойкотують засідання та не дають відсічі цьому агітаційному потокові, не ставлять на місце відвертих брехунів, – то окреме питання. Поговоримо про законність.

Ледь не через одного верховнорадівські промовці звинувачують президента у тиску на Конституційний суд. До наведення доказів вони найчастіше не опускаються – слухачі мусять у це просто повірити. Звинувачувала президента у тиску на КС і депутатка від КПУ Катерина Самойлик 4 квітня. Завершила свою емоційну промову вона так: “Якщо Конституційний суд не визнає Указ президента про розпуск ВР незаконним, його суддям не буде місця не лише в Україні, а й у світі!” (Можливо, цитата дослівна не з точністю до коми.) Ошелешений був навіть голова ВР Олександр Мороз, що вів засідання. “Не можна ж так грубо”, – почав був він. Але швидко опанував ситуацію й завершив свою репліку твердженням, що він цілком погоджується з емоційною промовою комуністки. То як можна тлумачити слова Самойлик? Чи не як ледь приховану погрозу фізичною розправою? І чи не були вони відкритим тиском на КС із вимогою ухвалити визначене коаліцією рішення?

Захищаючи законність, коаліція вивела ситуацію далеко за межі права. Навіть після рішення РНБОУ уряд відмовляється виділити гроші на нові вибори, пояснюючи це тим, що Указ президента є неконституційним, а тому невиділення грошей є ледь не актом захисту Конституції.. А тепер запитаймо: чи Конституція, чи бодай який-небудь інший законодавчий акт покладає функцію захисту Конституції на Кабінет міністрів? Чи має чи то Верховна Рада, чи то Кабмін повноваження визначати конституційність або неконституційність указів президента? Ні, не має. Конституція України визначає гарантом Конституції єдину посадову особу – Президента України. Єдиний орган має конституційні повноваження визначати конституційність чи неконституційність будь-яких нормативних актів, хоч би хто був їхнім автором – це Конституційний Суд. Верховна Рада та уряд з очевидністю втрутилися в повноваження інших гілок влади – а отже, подали наочний приклад узурпації влади. До речі, ніхто так і не сповістив українців: хто й коли досліджував Указ президента на предмет його конституційності, яких фахівців було заслухано, хто й якою кількістю голосів дійшов висновку про неконституційність указу. Усе відбулося дуже просто: “є така думка”, й усі чудово знають, чия це думка – особисто Віктора Януковича. Приватна думка лідера ПР вища за будь-які закони та правові процедури – от і весь зміст демократії та законності по-регіонівськи. Що це, як не відверта диктатура?

Припустимо, конституційність указу президента викликає сумніви. Якби коаліція поважала Конституцію, як би вона мусила діяти? Уряд мав би без зайвих розмов виділити кошти на нові вибори – але тут само ініціювати розгляд указу в Конституційному Суді. Якщо вона вважала, що президент вчинив незаконно, вона могла ще подати позов на президента до звичайного cуду – як на посадову особу, що вчинила незаконні дії. Оскільки вибори мають відбутися через два місяці, парламентська більшість мусила б аргументовано наполягати на невідкладному розгляді справ.

А тепер цілком актуальними стають запитання, які раніше здавалися неможливими. Припустимо, зараз конфлікт вдається залагодити. Але настає 2011 рік, каденція нинішнього скликання ВР завершується, президент (хоч би хто ним тоді був), відповідно до Конституції, видає Указ про чергові парламентські вибори. А уряд не виділяє на них коштів. Мовляв, люди втомилися обирати, державі потрібно спокійно розвиватися, економіка зростає й потребує стабільності, народ хоче працювати, а не мітингувати – тож, заради такої високої мети проводити вибори недоцільно. Неможливо? Тепер у цьому немає впевненості. Або настає 2009 рік, ВР мусить ухвалити постанову про призначення президентських виборів – але не ухвалює. А повноваження Віктора Ющенка визнає нечинними через закінчення терміну його повноважень. Мрія комуністів здійснюється, посада президента зникає сама собою, й уряд перетворюється на безроздільного володаря України. Питання про парламентські вибори 2011 року за такого сценарію відпаде саме собою – його не буде кому ставити.

Ці фантастичні сценарії набули раптом надто реальних обрисів. Запобігти їм може стати пізно.