Група науковців з Інституту історії та теорії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) нещодавно відвідала Гамаліївський Пустинно-Харалампіївський монастир, пам’ятку архітектури національного значення 18 століття. Те, що відкрилося очам дослідників старожитностей – викликало в них серйозне занепокоєння. Йдеться про загрозу руйнації однієї з національних святинь.

Історична довідка

Монастир було названо Гамаліївським на честь його першого благодійника Антона Гамалії. Перший храм монастиря створено 1702 року на честь священномученика Харалампія. 1714 року покровителем монастиря проголосив себе “гетьман військ запорозьких” Іван Скоропадський. На його кошти відбувалися подальші будівельні роботи, за його життя монастир набув справжнього розквіту. Це було предметом особливого гетьманського престижу, що цілком відповідало духові козацької еліти. Окрім самого Івана Скоропадського, у Гамаліївці спочиває прах його дружини Анастасії, яка по смерті свого чоловіка до кінця днів своїх клопоталася про фамільний монастир Скоропадських.   

Свого часу Гамаліївська пустинь двічі потерпала від пожеж, однак справжньої і цілеспрямованої руйнації зазнала після 1917 року. Спочатку войовничі атеїсти радянської доби конфіскували майно монастиря. 1921 року, рятуючи свою обитель, черниці заснували тут Гамаліївську сільськогосподарську артіль, проте вже 1924 року монастир було закрито. Пограбування тривало: 1928 року було знищено старовинний дерев’яний іконостас у стилі бароко та інші цінні орнаменти, з яких спершу була знята позолота. Варварські, на друзки був розбитий великий монастирський дзвін. Кричущим актом вандалізму у ті ж часи стало розкриття та пограбування склепу, де покоївся прах одного з його найславетніших фундаторів Івана Скоропадського.

На початок Другої світової війни духовне життя Гамаліївської святині було частково поновлено: з 1941 по 1961 рік знову запрацювала церква Священномученика Харалампія. З 1956 року Гамаліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. Однак це не вберегло святе місце від запустіння. Вже 1961 року на його території була заснована колонія cуворого режиму Міністерства внутрішніх справ УРСР. Ця колонія (вже у відомстві МВС України)  міститься там і сьогодні.

Запустіння на святому місці.

Науковці інституту історії та теорії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) віправились у монастирський комплекс у с. Гамаліївка (передмістя Шостки), щоб перевірити стан родинної усипальниці великого українського гетьмана.

НДІТІАМ – єдиний в Україні науковий заклад у сфері проведення фундаментальних історико-архітектурних та теоретичних досліджень в галузі історії та теорії української архітектури. Протягом 60 років науковці цієї авторитетної установи провадять дослідження, реставрацію та паспортизацію пам’яток архітектури, підготовку номінації об’єктів культурної спадщини України для внесення їх до Списку всесвітньої спадшини UNESCO.

З 1987 року рештки Гамаліївського монастиря підлягають охороні держави як пам’ятка архітектури. Сьогодні – це історична й духовна пам’ятка національного значення. Однак перед очима авторитетної комісії постала картина тотального запустіння.

Директор НДІТІАМ Алла Виноградна, яка очолювала групу науковців, розповідає: “Утримання Гамаліївського монастиря справило на нас напрочуд гнітюче враження. Тут не лише науковець, а й будь-який пересічний громадянин зрозуміє, що ця пам’ятка давнини знаходиться поза межами елементарної охорони. Навпаки. Стіни старовинної будівлі вкриті грибком, шматки старовинної ліпнини відвалюються на очах. Керівництво колонії на свій розсуд переобладнало намолені століттями келії на місця ув’язнення. Подекуди прямо на могильних плитах встановлені верстати для тих, хто відбуває покарання у колонії суворого режиму. Порушуються християнські канони щодо поховання, яке не повинно знаходитися за колючим дротом, а особливо усипальниця таких значущих для національної свідомості українців осіб, як великий гетьман України Іван Скоропадський та його родина”.

Прикметно, що суворий режим колонії не передбачає відвідування громадянами України своєї національної святині. У такому втаємниченому місці відбуваються й зловживання довірою у дусі нашого сповненого цинізму часу. Керівництво колонії виступає у ролі хранителя історичної пам’ятки, пропонуючи у спеціально виданій для цього брошурі розрахунковий рахунок – начебто на відтворення храму.

 Як стверджує А. Виноградна, директор НДІТІАМ, “про око людське тут дійсно провадяться якісь роботи, однак вони не мають нічого спільного з професійною реставрацією: ув’язнені кустарно, на свій кшталт обдирають рештки старовинної ліпнини 18 століття, білять та фарбують стіни. Йдеться про те, що на гроші довірливих громадян нівечиться пам’ятник старожитності”.

Якщо наша держава дійсно не лише на словах піклується про духовність нації та національну самосвідомість – час бити на сполох, аби врятувати хоча б рештки цієї архітектурно-історичної пам’ятки української Гетьманщини.

P. S. Науковці з НДІТІАМ й надалі триматимуть у полі своєї уваги пам’ятки української історії, зокрема, Чигирин (де усипальниця Богдана Хмельницького – в селі Соботові), Бахчисарай (з його етнічними проблемами), встановлення меж історичних ареалів в регіоні Великої Ялти (з метою запобігання незаконній забудові на південному узбережжі Криму) та багато інших місць, які ми мусимо зберегти для нащадків.