Два роки тому довелося мені писати листа-протесту з приводу необрання членом-кореспондентом Академії наук України Станіслава Кульчицького. Того, чиє ім'я знають в усьому світі історики, що займаються перед- і повоєнною історією України, чиє ім'я відоме і читачам нашої газети. Академія фактично поставила «у провину» вченому вільну думку, об'єктивність, чесність і незаанґажованість. Його не обрали вчетверте.
Сьогодні мова про людину, якій також вчетверте не присуджено звання лауреата Шевченківської премії. Це єврейський український поет Мойсей Фішбейн. Людина, яка всією своєю долею і творчістю довела велику повагу і любов до України, чиє поетичне слово і українська мова слугують високим взірцем, чия творчість високо шанована не лише вузьким в Україні колом гуманітарної інтеліґенції, а й широким загалом українців. Чого ж не вистачило Мойсеєві Фішбейну, аби отримати почесне звання лауреата? Вступаючи на посаду голови Шевченківського Комітету поет Роман Лубківський говорив в інтерв'ю газеті «Урядовий кур'єр», що премія «Це – найвищий іспит на талант, творчий подвиг і патріотичну готовність служити ідеалам Шевченка, найдорожчим із яких був, а для нас є – державна незалежність України». Ну? Невже це не про нього?
Можна було б сказати «і чорт із вами». Нині, коли в Україні під нагородний зорепад не потрапляє лише (краще російською) «растяпистый и необоротистый», знівельовано практично всі почесні звання і нагороди. Той, кого не влаштовує присвоєння звання Героя України Романові Шухевичу, нехай згадає «плеяду» сучасних «патріотів», удостоєних цього звання за невідомо які і невідомо перед ким заслуги. Як казала колись Ахматова – премія державна? Ось держава і нагороджує, кого вона хоче. Але то була радянська держава, а тепер це та Україна, яку ми обрали на референдумі про незалежність і вибороли в часи Помаранчевої революції. І нам не байдуже, чому, як зауважив колись Юрій Андрухович, вона «успадкувала всі офіціозні риси від тієї ще, радянських часів Шевченківської премії, оскільки й надалі лишається типологічно в тому ж розряді, що і колишня Ленінська премія Радянського Союзу, тобто зберігає в собі всі ознаки одержавлення літературного і мистецького процесу».
До чого я веду? Сьогодні претензії до Комітету з Шевченківської премії – це сублімація претензій до держави Україна. До її імітаційної сутності, неспроможності захистити демократичні прагнення й культурні інтереси українців. Українців не лише в суто етнічному сенсі, а всіх тих, котрі усвідомлюють себе громадянами саме України, а не просто жителями цієї тимчасово незалежної території. Мойсей Фішбейн – єврей. Він достойний син свого народу, але й інтеґральна частина народу України, його культури, історії його трагедій, він також і слава України. Так чого ж вчетверте не вистачило йому, або, може, чим завинив? Чи не національністю?
Тут мені згадалася репліка Валентини Єрмолової, голови російського
товариства «Русь» на засіданні ради керівників національних товариств при
Держкомнаці. Вона запропонувала виділити квоту для представників
національних меншин при присудженні високих звань, в тому числі і в царині літератури. У Спілці письменників на те Валентині відповіли, що є ж у вас історичні батьківщини, а в них відповідні премії, там і отримуйте. Не можуть чи не хочуть зрозуміти – ми живемо тут в Україні. Тут наша Батьківщина, тут ми частина суспільства, культури, історії. Те, що відбувається з нами, не є лише нашою проблемою, це проблема спільна. Як нас не може обходити те, що відбувається в Україні і з Україною, і з українцями. І це нарешті повинна зрозуміти держава.
А вона цього досі не розуміє. Бо неспроможна прийняти навіть Концепції державної етнонаціональної політики. За багатьма проблемами – ця не в пріоритеті. А це ж план стратеґічного розвитку, це визначення місця і ролі народів, в тому числі й українського, в долі України. Наочно ставлення
держави можна простежити за долею Державного Комітету у справах
національностей і… всього, що можна буде прилаштувати до нього під час
чергового переформатування влади. А відтак і важить Комітет небагато при
розподілові владних портфелів. Міністерство, відповідно до закону, очевидно
вже ніколи не буде реставроване, хоч про це неодноразово говорилося. Комітет між тим реорганізується щонайменше один раз на рік.
І голови приходять до нього за розподілом партійних портфелів цілком
випадково. Лише один раз очолював його спеціаліст з етнополітики – Володимир Євтух, і колектив у нього було підібрано сильний і фаховий. Але за численними перебудовами, як за водою, пішли з цієї ниви ті, хто знався на
етнополітиці, їх змінили правники, які мали забезпечити небачений розквіт,
після того було ще багато кого.
Нині новий голова пан Олександр Саган – спеціаліст з релігієзнавства. Не заперечую – важлива проблема, тим більше на сучасному етапі, але все інше йому треба починати наново. При цьому уряд звільняє з посади першого заступника голови Віктора Вороніна. У чому суть мотивації? Реґіонал? Нам, помаранчевим, це не заважало. З Віктором
Миколайовичем було налагоджено якісні професійні і чисто людські стосунки, ми знаходили взаєморозуміння, знали, що знайдемо у нього підтримку і увагу до проблем, що виникали. Осторонь цієї проблеми залишився і профільний Комітет Верховної Ради. А дарма. Справедливість вимагає повернення Вороніна на посаду, яку він обіймав у Держкомнаці.
До речі, цілком байдужа позиція Комітету ВР щодо інших проблем. На засідання керівників всеукраїнських національно-культурних товариств було завчасно запрошено голову Комітету пана Шарова. Не прийшов, очевидно не дозволили державні справи. А справа, що має назву «національне будівництво» в Україні, що неважлива, неактуальна? Член Комітету, депутат Гнаткевич, присутній на засіданні, нагадував незабутню Христину Архипівну з «Платона Кречета» Корнійчука – «вся медицина втекла», нічого попередній склад Комітету не залишив – ні проектів, ні документів. Повна безпорадність, та й з промови його зрозуміло було лише одне – «не в теме». Так само відповідала на Радіо «Свобода» член Комітету О. Бондаренко, коли я попросила її прокоментувати останні законодавчі ініціативи народного депутата, колишнього Голови Держкомнацу Геннадія Москаля. Але ж окрім профільного комітету маємо ще Раду з етнополітики при Президентові України, очолювану паном Удовенком. І так само ні пари з вуст.
А ситуація дедалі стає не такою простою, як вважалося завжди. Не лише мир маємо на наших просторах. Чи знаєте ви, що німці на зустрічах третій тост п'ють за трудармійців, за тих, хто постраждав за тоталітарного режиму і не реабілітований досі. Як не реабілітовані всі, хто зазнав репресій за національною ознакою, а це греки, кримські татари, болгари, вірмени та інші народи. Невирішеними залишаються проблеми депортованих, іноді повідомлення з Криму нагадують вісті з фронтів. Виникла і залишається невирішеною русинська проблема, що стає приманкою для спритних політиків. Проблеми національної освіти лише накопичуються. Вже давно слід розбиратися з цими питаннями і розв'язувати назрілі проблеми концептуально. І також лише на державному рівні.
Ще одна проблема – підтримка діяльності національно-культурних товариств, спрямованої на відродження національних культур. Мізерне фінансування, що з року в рік залишається на тому самому рівні, неефективно розподіляється між національними громадами, де також існують бажаючі відмивати державні кошти на «грандіозних» фестивалях, що демонструють не національне мистецтво, а радянську самодіяльність епохи розвинутого соціалізму.
Хотілося б звернути увагу на ще одну обставину – прозорість у діях державної влади. Голова Держкомнацу сказав на останній нараді – «прозорість в межах розумного». Можна прийняти і таку формулу, але організації національних громад мають розуміти, що є пріоритетом в діях органів, які ними опікуються. Міністр культури пан Вовкун в інтерв'ю газеті «Україна молода» каже, що очолювана ним структура завершує обдуманий план заходів, спрямований на нову професійну якість та об'єднання культурно-духовного простору України». Повністю підтримую цю позицію, але... чи стосуватиметься вона так само відділу, що опікується культурою національних меншин і чия діяльність спрямована на підтримку акцій переважно однієї організації, схильної до проведення ґлобальних акцій. Хотілося б побачити також на сайтах Міністерства і Держкомнацу інформацію про те, хто і на що отримав допомогу минулого року, а також – хто і на що отримуватиме її цього року. Більше того, чи брали участь в обговоренні планів цих організацій дорадчі ради, складені з керівників національно-культурних організацій. Хотілося б також побачити ці персональні склади на сайтах. Минулого року на природнє запитання до Мінкульту про склад дорадчої ради мені відповіли, що з ним можна ознайомитися не в міністерстві, а в одного з керівників національно-культурної організації, до якого державна установа має особливий
сентимент.
Давайте визначимося з тим, хто працює професійно на ключових напрямах, а хто використовує державні кошти на заходи на кшталт конференції, що має назву «Національні меншини і органи державної влади».
А між тим з життя ідуть останні носії автентичної народної культури, і
скарб, яким вони володіють, залишається незафіксованим, гинуть національні пам'ятки культури, а ми не можемо зробити навіть зведеного каталогу з детальним описом того, що зникло або зникає на наших очах. І проблема Бабиного Яру й досі залишається невирішеною. І непрості факти історії, що сприятимуть національному порозумінню, цілком очевидно, слід вирішувати на рівні професійних досліджень професійних істориків, а не однозначного тлумачення документів випадково, але своєчасно знайдених у відповідних архівах.
Не можна закривати очі на те, що зростає аґресивний прошарок молоді, який вдається до вандалізму на кладовищах, ксенофобії, що виявляється у нападах на представників національних меншин і міґрантів, вбивств. На це звертають увагу держави міжнародні організації. Отже, маємо претензії до держави, яку вважаємо своєю, доля і політика якої є для нас важливою. Мусимо не чекати нового і праведного закону, а боротися за нього, як і за свою гідність, і відстоювати свої права. І головне – не бути байдужими до того, що відбувається з кожним із нас і з тими, хто поруч.