Головною інтригою найближчого часу має стати саміт НАТО в Бухаресті, на якому Україна чи то приєднається до програми дій щодо набуття членства у НАТО, чи то ні. Франція, Німеччина, Нідерланди та деякі інші європейські країни висловилися проти цього, президент США умовляє їх “одуматися”.

Безумовно, німці з французами не хочуть псувати дружбу з Росією. Шкода, що не читають вони, бідолашні, російських інтернетівських форумів, де друзі-росіяни прямим текстом, не криючися, міркують: от посадимо на російську газову голку ще Велику Британію – й уся Європа у Росії в кишені; хай європейці працюють, а росіяни витрачають зароблені ними гроші; росіяни цього заслужили, бо великі, духовні та православні. Але якби лише це!

Блокування роботи Верховної Ради України Партією регіонів зародило сумніви в європейців: чи в разі, коли приєднання України до ПДЧ стане доконаним фактом, у країні не станеться вибух? Чи, проголосувавши за приєднання України до ПДЧ, вони не отримають під боком замість великої за розмірами європейської держави некеровану територію, на якій коїтиметься невідомо що?

Так, Верховна Рада, хай зі скрипом, відновила свою роботу. Так, галас, здійнятий ПР через трагедію в Косовому, вщух: надто вже притягнутою за вуха виявилася в даному разі тема НАТО. Здавалося б, “компромісна постанова”, через яку регіонали розблокували роботу ВР, була, по суті, поверненням до вихідної точки, яка лише дозволила ПР зберегти обличчя.

Партія регіонів може сподіватися, що здобула моральну перемогу й керівництво НАТО тепер дуже обережно ставитиметься до зближення з Україною. Утім, неоднозначність громадської думки та антинатовська налаштованість електорату цієї партії так само давно вже не були секретом ані від кого. Поїздка Януковича до Брюсселя, коли він вимагав від керівництва НАТО не погоджуватися на приєднання України до ПДЧ, цілком імовірно, справила враження, протилежне тому, на яке він очікував. Його поведінка дуже вже скидалася на шантажування та на дії, спрямовані проти власної держави. У керівництві НАТО не могли зайвий раз не переконатися: антинатовська позиція багатьох українців є результатом не свідомого, осмисленого вибору, а інформаційних маніпуляцій з боку нинішньої української опозиції.

Ставлення українців до НАТО взагалі є дуже цікавою річчю. Насамперед, виступаючи проти членства України в НАТО, громадяни здебільшого зовсім не проти вступу нашої держави до Євросоюзу, у якому здебільшого “ті самі обличчя”, що й у Північноатлантичному Союзі. А ще, здавалося б, питання це є з фундаментальних, з тих, що викликають непримиренне протистояння в суспільстві й не передбачають компромісів. Здавалося б, якщо більшість українців ставляться до НАТО негативно, то політичні сили, які виступають за “втягнення Батьківщини до агресивного блоку” й “є прислужниками вашингтонських хазяїв”, мали б відчувати потужне відторгнення суспільством. Активізація цими силами питання вступу до НАТО мала б одразу відкинути їх на маргінес. Але нічого подібного не сталося. Навпаки, рейтинг прем’єр-міністра, чий підпис стоїть під “листом трьох”, небачено високий, а кількість тих, хто довіряє Юлії Тимошенко, перевищує кількість тих, хто їй не довіряє. Відповідно активізація питання спротиву вступу до НАТО не додає й не може додати голосів Партії регіонів.

Радше за все, ті українці, яких у соціологічних опитуваннях об’єднує негативне ставлення до НАТО, насправді належать до двох цілковито різних категорій: якщо позицію залізобетонних прихильників регіоналів та комуністів можна сформулювати так: “Хай руйнується світ, але натовський чобіт не топтатиме нашу святу православно-комуністичну землю”, то для симпатиків БЮТ та НУ–НС це питання не є таким уже принциповим: так, вони виступають проти приєднання до НАТО, але якщо таке станеться, світ не перевернеться. “Категорично не хочемо до НАТО” та “не хотіли б до НАТО, але якщо треба, то що ж поробиш” – то насправді дуже різні позиції. Якби соціологи дослідили ставлення українців до Організації північноатлантичного договору не лише на рівні “так чи ні”, вони, напевне, виявили б: тих, у кого сама лише згадка про “агресивний військовий блок” викликає тіпання кінцівок та бризкання слиною, не так уже й багато. Більшість тих, хто відповідає “ні” на запитання про вступ до НАТО, найімовірніше, керуються набагато приземленішими аргументами: чи то вважають перебування у Північноатлантичному блоці витратним, чи то бояться втягування України в конфлікти, чи остерігаються тиску на керівництво держави з боку НАТО, чи то керуються заповіддю “моя хата скраю”, чи то бояться, що Росія щось-таки встругне проти України, наприклад перекриє газ, чи то мають якісь інші, але так само “калькулятивні”, міркування, що стосуються окремих аспектів та процедури можливого членства України в НАТО. Ані про яку ідейну непримиренність у даному разі не йдеться.

Що ж змусило Партію регіонів замість надувних кульок підняти білий прапор? Здавалося, вони були як ніколи близькі до мети: довести, що в Україні або буде їхня влада, або не буде ніякої. Можливо, або Яценюк під час зустрічі з Януковичем, або Секретаріат Президента щось пообіцяли регіоналам. От тільки в Сєверодонецьку Янукович вимовив цікаву фразу: ніякі сепаратні домовленості не пройдуть. Це підтвердило припущення: у Партії регіонів настає криза жанру, чимало далеко не рядових її членів втомилися від партійної твердокам’яності й не проти того, щоб по-англійськи піти. Зусилля Банкової з подрібнення ПР, судячи з цієї фрази, мають певний успіх. А чи пристосована Партія регіонів до того, щоб бодай у південно-східній половині України чи хоча б у рідному Донбасі бути однією з-поміж декількох, – то велике питання. Чи зможе вона вигравати політичну боротьбу, не маючи можливості тотальної мобілізації донбаських голосів, коли місцеві органи влади більше не являтимуть собою де-факто її партійні осередки, коли вся преса цілого регіону не гратиме лише на її користь, – то ще більше питання. Цей політичний проект від самого початку створювався як неототалітарний, не призначений для демократичної політичної процедури.

А ще Президент міг розпустити парламент і оголосити нові позачергові вибори. Норма Конституції, згідно з якою після позачергових виборів парламент не може бути розпущений протягом року, в даному разі дуже скидалася б на юридично нікчемну: Верховна Рада не діяла, фактично парламенту не було. Якби вибори відбулися зараз, дуже сумнівно, що Партія регіонів змогла б набрати хоча б стільки голосів, скільки має. Та й чимало навіть тих виборців, які голосували за ПР, украй негативно ставилися до блокування роботи Верховної Ради, вважаючи позицію партії деструктивною.

От і змушені були регіонали розблокувати парламент – вони не мали іншого виходу. Намагаючися загнати в куток своїх опонентів, вони раптом виявили, що опинилися там самі. От тільки добре, коли через те не опиниться у глухому куті Україна. Якщо в Бухаресті не дадуть “добро” на приєднання до ПДЧ, то саме через те, що в Україні є Партія регіонів, з якою краще не зв’язуватися.