Ті, хто в 1986-87 роках досяг хоча б молодшого шкільного віку, навряд чи забудуть образ непохитного борця за роззброєння, астрофізика Чарльза
Гайдера, який у вересні 1986 року розпочав перед Білим Домом безстрокове
голодування з вимогою припинити виробництво ядерної зброї в США. Зараз цей літній американець із неохайною білою бородою асоціювався б радше з
бомжуватим диваком, ніж героїчним борцем за мир. Натомість радянські ЗМІ
перетворили голодування доктора Гайдера на таке собі ріеліті-шоу з
політичним забарвленням, а саму його постать піднесли до справді епічних
висот. Щодня новини в прайм-тайм давали сюжети про стан здоров’я Чарльза Гайдера, цитували його критичні висловлювання на адресу президента Рейгана, супроводжуючи все це коментарями щодо агресивної мілітаристської політики США. Про Гайдера писали всі газети – від «Правди» до «Піонерської правди». Тисячі виробничих колективів СРСР, переживаючи за здоров’я Гайдера, збирали для нього теплий одяг (цікаво, куди насправді поділися ці тонни речей).
Вже після розпаду СРСР виявилося, що героя з Гайдера створив спецкор Держтелерадіо Владімір Дунаєв. Саме він звернув увагу на цю малозначущу, за американськими мірками, подію. З драматичних репортажів Дунаєва створювалося враження, що Гайдер постійно перебуває під Білим Домом і веде голодування до кінця. Насправді ж той бував там далеко не щодня. Щоб створити ефект «постійної присутності», Дунаєв брав із собою кілька костюмів і краваток, і за один багатогодинний «сеанс» спілкування з Гайдером кілька разів перевдягався. Відзнятого матеріалу вистачало для кількаденної «гайдеріани» на екранах радянського телебачення, а глядачі вважали, що дивляться прямі репортажі.
Втім, з Гайдером радянська пропаганда перехитрила сама себе. Історію було подано так, ніби доктор збирається або перемогти, або померти за ідею.
Натомість ішли тижні, потім місяці, а Гайдер голодував собі далі. Для
країни, в чиїй історичній пам’яті жили спогади про блокаду та голодні роки,
історія Гайдера, який протягом 218 (!!!) днів нібито взагалі нічого не їв,
зрештою стала виглядати повним фарсом. І новина про те, що після 7-місячного голодування «доктор Гайдер знову почав їсти», не викликала в населення СРСР нічого, окрім відвертих глузувань.
http://www.ut.net.ua/art/166/0/755/
Боротьба світів
Теоретики визначають інформаційну боротьбу формулою, співзвучною з військовими доктринами – як форму протистояння сторін, що використовують низку спеціальних методів та засобів задля впливу на інформаційне середовище супротивника й захисту власного в інтересах досягнення поставленої мети.
«Способи маніпулювання громадською думкою спираються перш за все на засоби масової інформації, що дозволяють коректувати, регламентувати й проектувати масову свідомість і психіку людей, – пише академік НАН РФ Ігор Панарін, провідний російський теоретик медіа-воєн. – При цьому робиться наголос на використання законів психології, некритичне сприйняття, політичну недосвідченість».
Модель захисту власного інформаційного простору на Заході, наприклад, у США, базується на постійному моніторингу медіа-середовища, визначенні загроз і оперативному реагуванні на подразники. Контролюють процес установи, підпорядковані Державному департаменту. При цьому ЗМІ залишаються абсолютно незалежними, тобто безпосередньо маніпулювати масовою свідомістю влада практично не може. Відповіді на атаки в медіа-просторі як із середини, так і ззовні здебільшого зводяться до спростувань недостовірних даних, використаних в інформаційному вторгненні.
В країнах з менш сталою демократією та обмеженою свободою слова атаки на інформпростір зсередини практично неможливі, вторгнення у громадську свідомість ззовні ускладнює незначне поширення світових медіа на місцевому ринку. Модель безпосереднього контролю інформаційного простору з боку держави найуспішніше втілено в Китаї. Зокрема, коли відбулося жорстоке придушення студентських виступів на площі Тяньаньмень 1989 року, яке викликало обурення світової громадськості, китайським можновладцям вдалося переконати своїх громадян, що події в Пекіні – лише маленький інцидент із кримінальними елементами та агентами Заходу.
«Китайську модель» інформаційної боротьби розбудовує наразі наш північний сусід. Як відомо, переважна більшість ЗМІ Росії перебуває у власності якщо не державних корпорацій, то лояльних до Кремля бізнесменів. Адже засоби масової інформації – це головний інструмент у веденні інформаційної війни. В Україні доволі часто одне й те саме ЗМІ одночасно бере участь у операціях різних ворожих сторін. Менеджери мас-медій могли б багато розповісти про інформаційну «спецкухню», але навряд чи погодяться на це – бізнес є бізнес.
Війна: від інформаційної до справжньої
Від того, яку інформацію та в якій інтерпретації отримає суспільство,
залежить його поведінка в кризовій ситуації. Вже в минулому столітті
маніпуляції активно використовували, щоб досягти військову мету. Зокрема,
перед вторгненням гітлерівської Німеччини у Францію німецька розвідка
встановила на кордоні кілька потужних радіопередавачів. Нацисти транслювали французькою мовою суперечливі – нібито офіційні – повідомлення, які викликали паніку серед цивільного населення. Як наслідок, коли дивізії Вермахту мали перейти в наступ, резерви французької армії не змогли просунутися до кордону, оскільки дороги були заблоковані натовпами втікачів.
У другій половині ХХ сторіччя з’ясувалося, що без інформаційної підготовки всередині країни, без підтримки громадськості неможливо перемогти в будь-якій війні за кордоном. Перші в цьому пересвідчилися США, що під тиском власної громадськості були змушені вивести війська з В’єтнаму. Вашингтон успішно опанував урок, і подальші військові кампанії підтримував інформаційними. Зокрема, напередодні вторгнення в Панаму в 1989 році в американських та світових медіа поширювалися матеріали про кричущі порушення прав людини в цій Латиноамериканській країні, причетність її керівництва до торгівлі наркотиками. Вже після повалення уряду Норьеги світ обійшла фотографія Гітлера, що прикрашала кабінет панамського диктатора. Врешті-решт, у більшості світової спільноти закріпилася думка, що та маленька війна була справедливою, хоча й сумнівною з точки зору міжнародного права.