Чому наші ЗМІ змовчали про те, що, як стверджують багато випускників, під час тестування 22 квітня можна було списати?

Зовнішнє незалежне оцінювання стало потужною інформаційною темою. Ледь не написав: «політично-інформаційною темою». Саме політики дискутували про неї в ток-шоу. Саме політики з їхніми поглядами домінували в ефірі аж до самого передодня оцінювання.

 Ще 21 квітня у випусках новин тему тестування розглядали передусім з погляду трикутника «президент – Кабмін – опозиція», синхрони політиків переважали над усіма іншими. Синхрони вчителів та випускників найчастіше стосувалися одного: скасують – не скасують, добре – погано. Вчителі часто не так наводили власні аргументи, як повторювали сказані політиками – треба сподіватися, залежно від того, яку політичну силу вони підтримують.

 Ще одним аспектом ледь не в усіх випусках новин було: «Україна підійшла до тестування добре підготованою» чи «недобре підготованою». Саме на цьому наголошували міністр освіти та науки Іван Вакарчук, директори Центрів оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук («Новини», Перший національний) та Марія Горбенко-Хвастунова («События», «Україна»), а ще чомусь речник Комітету виборців України (?!) Олександр Черненко («Новини», Перший національний). Як оцінити оте «добре-чи-недобре» до події, чи був у цих міркуваннях реальний зміст?

 Можна було виокремити низку закономірностей та аномалій. «Підсумки» ТРК «Ера» дали коментарі лише Дмитра Табачника та Василя Горбаля, обидва є представниками Партії регіонів; «События» ТРК «Україна» обмежилися лише Табачником, «Репортер» Нового каналу обмежився також Дмитром Табачником та ще Інною Богословською; репліка Юлії Тимошенко: «Ставити експерименти на дітях я нікому не дозволю!» у такому контексті лише підтверджував негативне ставлення до тестування Табачника та Богословської.

 Варто відзначити: у контексті обговорення тестування як його прихильники, так і його супротивники посилалися на різні заяви Тимошенко. Склалося враження, що БЮТ у цій історії прагнув не так роз’яснити власну позицію, як схилити до прихильності до себе геть усіх, як тих, хто за тестування, так і тих, хто проти. Недаремно й у «Свободі Савіка Шустера» («Інтер») 25 квітня ніякої чіткої позиції БЮТ ми не почули, представник блоку практично ухилився від саме цієї дискусії. Скидається на те, що тут ми стикнулися з вельми прикметною й вельми сміливою інформаційною політтехнологією – так званою технологією недомовок, технологією відсутності позиції, внаслідок якої прихильники протилежних поглядів мусили вважати БЮТ своїм союзником. Що додає тій технології пікантності – то це той факт, що міністр освіти та науки є прямим підлеглим прем’єр-міністра – лідерки БЮТ.

«Факти» ICTV та «Репортер» Нового каналу чомусь брали коментарії «з вулиці» здебільшого у мешканців Дніпропетровська, а ті самі «События» присвятили Дніпропетровську цілий сюжет.

 На тлі протистояння політиків та загальних міркувань на тему готовності дещо виділилися «ТСН» («1+1»), на яку запросили міністра Вакарчука до студії, та «Новини» Першого національного, які присвятили сюжет тому, що незалежне оцінювання – «то удар нижче пояса для сільських учнів». Синхрони двох витпускників, учительки (до речі, численні синхрони вчителів у випусках новин просто-таки здивували: як же незграбно, на самісінькій межі грамотності вони розмовляють!) та районного освітнього чиновника. Важлива інформація від учительки: тест із мови та літератури нібито містить запитання щодо творів, які передбачено вивчати лише у травні. Але стоп! Тести ж нікому не відомі! Звідки така впевненість? І чому кореспондент на цьому не наголосив – принаймні вказавши, приміром, що мова йшла, очевидно, про пробні тести?

 Багато питань розраховані на класи з поглибленим вивченням предмету, 20% питань із тестів навіть немає у шкільній програмі, «питання складні, ми не розуміємо тих питань», – так казали і вчителька, й учні. Вони висловлювали впевненість: вступити до вищих навчальних закладів випускникам сільських шкіл тепер зась. Праведний гнів мусив охопити глядачів. Але якщо розібратися – як було раніше? Припустімо, випускник школи з низьким рівнем викладання отримує в атестаті п’ятірку, їде складати вступні іспити й провалюється на них. Чи була ще якась процедура, за якою погано підготований випускник міг гарантовано вступити до вишу? До того ж, знову звернімо увагу: насправді запитань із тестів ще ніхто не знав. То що це було, як не панікерство? От якби ж така розмова відбулася днем пізніше, після події!

 Але після події всі матеріали у випусках новин були оглядовими. Ніби проблем і не існувало й ніби нікого не цікавило, чи виправдалися побоювання. Хіба що привернула увагу фраза з матеріалу програми «Вікна-новини» (СТБ): «Від села до районного центру тестування декому доводиться долати по 200, як не 300, кілометрів». 300 км – це відстань від Києва до Рівного, Хмельницького, Кіровограда, Полтави та Сум, на таку відстань далеко не кожна область простягається з кінця в кінець. Невже так мало було районних пунктів тестування?

Розставила все по своїх місцях «Свобода Савіка Шустера» від 25 квітня. Те, що ми почули, було суцільною демагогією з усіх боків. Коли народний депутат Леся Оробець переможно рапортувала: надзвичайно високий відсоток явки випускників на тестування свідчить про високу довіру до цієї форми перевірки знань з боку суспільства – то невже вона забула, що цього року тестування було обов’язковим для всіх тих, хто бажає вступати до вишів, тож у даному разі йшлося про обов’язок, а не про довіру? Коли її опонент Дмитро Табачник раз за разом повторював, що випускникам минулих років треба дати змогу вступати до вищих навчальних закладів за атестатами, – то невже він не знав, що ніколи за самим лише атестатом до вишів не вступали, а складали вступні іспити, яких тепер не буде? Коли вперто наголошували на тому, що нинішні тестування дискримінують випускників шкіл із неукраїнською мовою навчання, а запевнення в тому, що для таких шкіл тести перекладено, відкидали, – то невже справді вірили, що випускники шкіл із російською мовою навчання мусять складати російською мовою навіть іспити з української мови?

 Такою ж демагогічною була й позиція «третьої сторони»: кандидат у мери Києва Віктор Пилипишин таврував тестування за дискримінацію сільських шкіл, бо їхнє технічне оснащення сильно відстає від оснащення столичних шкіл, і «у сільських школах комп’ютери другого покоління, а у столичних – п’ятого». Так і хотілося спитати: невже він справді вважає, що учень школи з модерними комп’ютерами саме в силу цього факту краще знатиме українську мову? Чи, може, знання тепер закачують в учнівські голови з комп’ютерів за допомогою операції «зберегти як»? Довершила враження репліка вчительки київського ліцею, яка виступала, мов на урочистій лінійці: хай ні про що, зате патетично.

 Базарні сварки, коли годяться будь-які аргументи з будь-якого приводу, на кшталт «а ти капелюха надів!» та «а ти он як накрасилася!», та й просто розлючені вигуки, коли ніхто вже не пам’ятає, через що все виникло й якої мети домагаються сторони, коли квінтесенцією всього стає самий процес – от чим були дискусії навколо тестування. Сторони вже навіть не прагнули, щоб їхні пасажі хоча б на перший погляд скидалися на правдоподібні, їм було вже байдуже до того, чи підтримає їх аудиторія. Коли одна з провідних політичних сил то обіцяла «не дозволити знущатися з дітей», то захищала тестування в такому, як є, вигляді, це вкладалося в загальну парадигму, даруйте на слові, дискусії. Таке само й фрази, що лунали з усіх боків, про те, що єдиним бажанням усіх є лише всеосяжне покращення та подальше вдосконалення тестування. 

Що зробила «Свобода Савіка Шустера» від 25 квітня, то це змусила впевнитися у враженні: для політиків освітня новація стала лише зручним інформаційним приводом для ескалації взаємних звинувачень. Замість тестування могло б бути що завгодно: вели б вони мову про погоду – ми почули б майже ті самі висловлювання з тією самою експресією, а про власне тему суперечки так само майже ніщо не нагадувало б. Ця програма дозволила чітко уявити образ того, що сьогодні відбувається. Машина взаємних звинувачень, запущена колись, давно вже працює в холостому режимі. Вона вже нічого не видає назовні, лише крутиться, все набираючи обертів, і шалено скрегоче. Але зупинити її ніхто вже не може.

Отаким постало тестування з телеефіру. Не заглиблюючись у деталі, зауважу: газетні шпальти та радіопрограми містили дуже схожі варіації на ту саму тему. Характерна деталь: про те, що Міністерство освіти та науки запровадило другий тур тестування для тих, хто не взяв участі в першому, стало відомо лише з одного з виступів у Шустера, де про це було побіжно згадано. Напевне, всі ЗМІ вважали цю інформацію за нікчемну, бо широко про це так і не повідомили.  

 Зрештою – що ж стало відомо про тестування пересічним громадянам, яким є інформаційний підсумок? Захід відбувся в теплій дружній обстановці, – так можна було б усе це резюмувати. От тільки не полишає враження: усе це було ходінням давкола теми. Так, ніби, розповідаючи про важливі зовнішньополітичні переговори, детально змалювали те, в якому приміщенні й за якими столами сиділи їх учасники, в які костюми були вдягнені й із яким настроєм їх вели; єдине, про що забули розповісти, – це про те, чим же ті переговори завершилися, й про що була мова.

 Річ не лише в тім, що про зовнішнє незалежне оцінювання розповідали політики та високі чиновники, а існування незалежних експертів, як завжди, залишилося за кадром. Головне – нам багато розповідали про тестування взагалі, тестування у принципі, тестування в ідеалі, але так і не розповіли про особливості саме нинішнього конкретного тестування. Чи не вийшов перший вареник грудкою? Чи не було підмінено або дискредитовано ідею – хоч би як ставитися до неї самої? Чи не вийшло, що під красивою модерною вивіскою знову було приховано щось неоковирне?

 Синхрони «піддослідних» випускників, здається, знімали лише задля годиться, заради ілюстрації, навіть не прагнучи здобути змістовну інформацію з перших рук. Навіть у «Свободі Савіка Шустера» випускники та мати випускника вели мову про тестування як таке, «тестування як філософську категорію»: потрібне воно чи ні. Щоб отримати конкретніше уявлення, довелося розпитувати юних сусідів та дітей знайомих – тих, хто якраз проходив оцінювання. Їхні враження разюче відрізнялися від телевізійних і зводилися до констатації: «Наробили галасу, створили проблему! Тільки нервувати змусили. А виявилося, що це – звичайний іспит. За бажання, там можна було списати хоч цілий підручник». Оцей от стан «нервувати змусили», у якому випускники та абітурієнти пішли на тестування, – чи не є це єдиним «досягненням» завалів інформації, зведених навколо цієї події? А от чому твердження багатьох випускників (а це підтверджують й колеги вашого автора!), що й справді принаймні на багатьох пунктах можна було СПИСАТИ – що руйнує таким чином УВЕСЬ зміст тестування як такого! – пройшло ПОВЗ увагу наших ЗМІ – так і залишилося незрозумілим!

Здавалося б також, кореспондентам нескладно було «відловити» відмінників, а то й заздалегідь домовитися з ними про співпрацю, й запитати в них: як вони оцінюють запитання тесту? Чи не перевищували вони рівень шкільної програми? Чи не були нечіткими, занадто розпливчастими? Чи не здалося відмінникам, що деякі запитання були некоректними? Чи не було запитань, до яких насправді можна підібрати більше, ніж одну правильну відповідь, тоді як зараховуватиметься як правильна лише якась одна? Чи вдосталь було відведено часу, щоб подумати, чи, може, через брак часу тестування перетворилося на різновид лотереї? Як на їхню думку, хто вигравав у тестуванні – вдумливі учні чи зубрили? Що було важливіше – відчувати мову й грамотно писати чи знати правила з підручника? Таких запитань можна було знайти безліч. Можна було розпитати й учителів – адже саме з ними учні мали найперше поділитися своїми враженнями. Без усього того вийшло, що розмовляли, нібито, багато, але що воно таке відбулося, так і залишилося незрозумілим. Диявол, як відомо, криється в деталях – а от на них не було жодного натяку. 

 До речі: якби було оприлюднено змістовні, а не лише загально-емоційні враження випускників та вчителів, суперечки політиків навколо тестування одразу припинили би бути дискусіями на пальцях, змаганням абстрактних тез, а отримали б фактичне підтвердження або спростування. А так – зайвого разу знайшла підтвердження аксіома: орієнтований на політиків і тільки на них спосіб конструювання та подання інформації перетворюється на відсутність інформації, принаймні, інформації змістовної. Імітація інформації – от чим було заповнено ефір. Що змусили пригадати репортажі про тестування, особливо у день 22 квітня, – то це типові репортажі радянських інформаційних програм. Тепер бравурності поменшало, а в усьому іншому – та сама «хода батьківщини» та такі ж самі «трудові будні».

То якими ж були власне тести? Мовний блок запитань, на відміну від традиційних іспитів, перевіряв не знання правил та визначень, а практичне володіння ними – знайти помилку, визначити, де подвоюються літери, проаналізувати структуру речення тощо. Не обійшлося, втім, без сумнівних моментів. От, наприклад, завдання 15: «Прийменник у на місці пропуску слід уживати в усіх словах рядка» передбачало таку правильну відповідь: «А висновок ... статті, експонат ... музеї, птах ... небі, участь ... форумі». Переглядаючи запитання у спокійній обстановці, й то не одразу збагнеш мету завдання – чи то перевірити вміння належно вживати прийменники у та в, чи то перевірити вміння правильно сполучати члени речення. Фрази «висновок статті» чи «висновок зі статті» вживаються набагато частіше, ніж «висновок у статті»; прийменник «у» не є обов’язковим у сполученні слів «висновок» та «стаття». Завдання 19: «Кома не ставиться в реченні (розділові знаки пропущено)» передбачало правильну відповідь: «В одну мить розсунувся простір і стали ближчими зорі». Насправді це речення можна тлумачити неоднозначно: якщо «в одну мить» вказує на одномоментність двох дій – «в одну й ту саму мить», кома справді не ставиться; якщо оте «в одну мить» вказує на миттєвість, раптовість дії й стосується тільки простору («простір узяв і розсунувся, а внаслідок того стали ближчими зорі»), кома має бути.

 Але облишмо мову: лінгвістика – наука точна. Цікаво було подивитися на запитання з літератури. Просто я дуже добре пам’ятаю підручники з української літератури пізньорадянської пори, коли всі без винятку твори до 1917 року й усе, що в них написано, тлумачилися однаково – як змалювання протистояння революціонерів-демократів (до сонму яких належали й самі письменники) та капосних лібералів. Почитавши сторінок двадцять того підручника, який-небудь Збігнев Бжезинський з’їхав би з глузду й пішов у двірники, бо зрозумів би: протиставлення демократів лібералам йому не збагнути ніколи й нізащо. До капосних лібералів, задля довідки, ті підручники відносили російське чиновництво, поміщиків, жандармів та іншу подібну публіку. Здавалося, курс української літератури навмисне було складено так, щоб випускники навіки сприймали поєднання слів «українська» та «література» приблизно так само, як слова «іспанський» та «чобіт».

 А ще пригадується шкільний курс російської літератури, просто-таки незбагненно глибокий порівняно з бінарним мисленням курсу літератури української. У будь-якому класі будь-якої школи під час вивчення «На дні» Максима Горького завжди виникала одна й та сама ситуація: найсміливіші учні ніяк не хотіли погоджуватися з тим, що Лука – то геть негативний персонаж, просто-таки уособлення зла. Аргументація вчителів завжди зводилася до одного й того самого: хто ви такі, щоб сперечатися з написаним у підручнику?! Мені відома лише одна вчителька, яка пояснювала: образ Луки – то образ невідповідності мети засобам, та й уся п’єса – не лише про безпросвітність життя «простого народу» до революції, як у цьому переконували підручники, а й про різну поведінку різних людей в екстремальній ситуації, про різні шанси героїв виборсатися з того дна. Усе це от до чого: викладання літератури у радянській школі якщо й не відучувало мислити, то, принаймні, привчало вміти висловлюватися «правильно»: власні думки – для себе, а на людях треба казати те, що належить казати. От це й змушувало хвилюватися: чи пішли в минуле приписані висновки й навіяні думки? Чи не змушують більше школярів пристосовувати своє мислення до керівних вказівок?

Починаєш переглядати запитання – й радієш: ні, радянщина таки пішла в минуле. Від випускників вимагається передусім знання літератури, щоправда – подеколи надмірно детальне, вміння аналізувати літературні та стилістичні прийоми, жанри, будову творів тощо. От тільки до запитання 63: «В уривку з поезії Павла Тичини «Арфами, арфами...» використані такі художні засоби: В метафору, Г неологізм, Е епітет, Є інверсію» хотілося б дати епіграф: «На мовні питання вже відповіли? То й забудьте!». От як після того переконати випускника, чому в першій частині тестування конструкції, подібні до «в уривку використані метафору й інверсію», йому зарахували як грубу помилку?

 Ще більше оптимізму додає частина 3 тесту «Власне висловлення», де випускники мусили підтримати або спростувати думку: «До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле», виклавши міркування та проілюструвавши їх прикладами з літератури, історичними фактами або випадками з життя. Школярів тепер навчають мислити – хотілося радіти.

Але тільки-но вчитаєшся в завдання частини «Читання й аналіз тексту» (здається, до речі, що українською все ж краще було б сказати «читання та аналізування тексту», аналіз – то вже результат аналізування), як руйнується геть усе. Спочатку все гаразд – у тексті, як позначено, «за В.Стусом» «Учитися жити» запропоновано знайти антоніми та метафори, фразеологізми. Поки йдеться про розуміння форми, про знання, а не розуміння змісту, все залишається нормальним. Коли ж доходить до тлумачення змісту, починає нудити. Запитання 32: «Тлумачення слова, виділеного в реченні». Випускники мусили не давати довільне тлумачення, а вибрати з кількох запропонованих. Особисто мені варіант, поданий як правильний, видався дуже вже натягнутим. Запитання 36: «Тема тексту, що об’єднує окремі його мікротеми, сформульована в рядку». І знову ж: випускник мав вибирати не з тексту, а з кількох запропонованих варіантів; виявилося, що правильна відповідь: «Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл». Особисто мені видалося, що текст узагалі не зовсім про це, але ж, за радянськими традиціями, школа мусить виховувати! От і було вибрано найдидактичніший пасаж для правильної відповіді. Запитання 37: «Головна думка автора подана в рядку» – теж треба вибрати з кількох варіантів, правильним виявився варіант: «Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоча прожили життя». Так і уявляється Стус, що, піднявши пальця, читає й читає синові мораль.

І все – від показного вільнодумства не лишається нічого. А раптом тестований узагалі вважає, що в даному тексті немає ані головної думки, ані мікротем, ані загальної теми, що текст – розхристаний? А раптом він погляне на текст якось нетрадиційно? А якщо його найбільше вразить якась нерегламентована думка, бо видасться відкриттям? То будуть його особисті проблеми. Сказано: головна ідея отут – тож беріть до виконання! Навіть акценти випускники не мають розставляти так, як їм видається за потрібне. Отут і криється головна хиба тестів: тестований не має змоги аргументувати думку. Тобто, для аргументування відведено визначене місце – частину 3, а скрізь, окрім неї, треба засвідчити шаблонність мислення. Альберт Ейнштейн – герой того самого тексту «за В.Стусом» – ніколи не склав би цього тестування.

 Якби самому Василеві Стусу хто-небудь сказав, що вся ідея його твору міститься в одному реченні, він, боюся, сприйняв би це за образу. За тонкий натяк: окрім цього речення, все решту можна було й не писати. Чудове, до речі, ставлення до літератури виховує школа, коли змушує учнів на випускному тестуванні підтверджувати: будь-який літературний твір можна скоротити до одного речення. Випускник, який вважає, що непересічний твір тим і відрізняється, що містить більше ніж одну «головну думку», та й узагалі ставить більше запитань, ніж дає відповідей, – такий випускник, як виявилося, не заслуговує на високу оцінку. Випускник, який вважає провідною ідеєю літературного твору не ту, яку приписано, – теж не заслуговує: тест не дає йому змоги аргументувати свою думку, аргументація взагалі не потрібна, потрібно просто знати правильну відповідь. Це – те саме, що змушувати учнів замість розв’язувати задачі з математики вивчати вміщені в кінці задачника відповіді. 

Українська школа й досі виховує бездумних, некритичних споживачів інформації – будь-якої. Точніше, людей, які не відрізняють інформацію від пропаганди. Яких із дитинства привчили до того, що «є така думка». Суспільство готових відповідей – от що формує школа, й от на що націлена «передова» форма підсумкового перевіряння знань у тому вигляді, який вона має. Видимість свободомислення створює спеціально відведена для того не така вже й велика частина 3, вона ж і окреслює чіткі його межі. От на що журналісти – четверта влада! – мусили звернути увагу суспільства. Саме про поле їхньої діяльності, врешті-решт, ідеться! А потім один специфічний журнал друкує анонс на всю обкладинку: «Православный лечебник от Нострадамуса». І його купують...

 Політики, що розмовляють із суспільством гаслами. ЗМІ, які тільки й роблять, що механічно ретранслюють ті гасла у суспільство. Школи, що диктують учням: розуміти оцей літературний твір треба так і лише так, і ніяк не інакше, і тим самим привчають молодих громадян мислити гаслами. Коло замикається?