Четверте місце Тараса у «Великих українцях» – це протест українців проти офіціозної забронзовілості «обов’язкового Кобзаря».

Проект «Великі українці» завершився великим скандалом. Брутальне, згідно з фактами, наданими Вахтангом Кіпіані, натягування результатів і витягування на перше місце Ярослава Мудрого не лише перетворило на пшик власне цей проект, а й поставило під сумнів усі програми, пов’язані з ім’ям Савіка Шустера. Адже йдеться про фундаментальне – про підтасування волевиявлення. Як тут не згадати обмовку Петра Симоненка на програмі, присвяченій першій сотні великих, коли він назвав тих, хто голосував, виборцями!

Для ведучого передусім політичних програм це може стати руйнацією всього, над чим він працював кілька років. Його іміджу, довіри до нього, визнання його майстерності. Дивує от що: протилежна сторона, судячи з наявної інформації, не квапиться дати відповідь. А може, Кіпіані перебільшив? А може, Шустер довірився «раді гарантів» і не простежив за тим, звідки взявся раптовий потік голосів за Ярослава? А може, якщо трохи перебільшити, ситуація була такою, як в Алжирі у 1990-х роках, коли єдиним шляхом збереження демократії та миру в країні було скасування результатів демократичних виборів? Адже якби переміг Степан Бандера, могло би зчинитися... навіть важко передбачити, що. Надто неоднозначною є його постать не лише в Україні, а й поза її межами, й не тільки у Росії. З яких причин вона є неоднозначною, й наскільки поширені уявлення про Бандеру відповідають чи, радше, не відповідають істині – то інше питання, але факт є саме таким, яким він є.

 «Цей проект – це така гра», – неодноразово повторював Савік Шустер упродовж різних випусків програми. Видається, чи не головним результатом «Великих українців» стало от що: у постколоніальній країні, розділеній за ставленням до власної історії, гратися з громадською думкою не можна. Тим більше, коли правила гри є надто вільними (голосуй хто скільки може), підрахунок голосів – непрозорим, критерії – невизначеними, а до «ради гарантів» входять діячі, чий суспільний авторитет не є високим і сам по собі не гарантує нічого. Чи не занадто затягнувся постколоніальний стан суспільства – то теж цікаве питання, але от як є, так і є.

Зізнаюся: після перегляду програми, присвяченій підсумкам голосування за сто «великих українців», на думку спало: а от раптом якийсь небідний дядечко вирішив би пожартувати й організував масове голосування за якусь вигадану постать? За Васю Тютькіна, сантехніка? Чи, зрештою, за самого себе? Скільки коштів на це знадобилося б? Скільки різних телефонних номерів? Поміркувавши, я заспокоїв себе: наші багаті не відзначаються звичкою витрачати гроші на ефектні дивацтва, тож можна не хвилюватися. Я й гадати не міг, що тисячі голосів з одного телефонного номера однаково можуть бути зараховані, й що на дивацтва, коли до них додається ідеологія, ніяких грошей не буває шкода.

 Усе, видається, набагато глибше, ніж фальсифікація на користь Ярослава Мудрого. У те, що за результатами об’єктивного, й саме об’єктивного, голосування міг перемогти Степан Бандера, я, даруйте, не вірю. Навіть якщо припустити, що мешканці західних областей голосували на два порядки активніше, ніж мешканці областей центральних та східних, однаково не вірю. Не вірю в те, що для всіх без винятку галичан та волинян Бандера є більш великою постаттю, ніж Шевченко, чи Франко, чи Леся, чи хоча б Чорновіл. Не вірю, що в усіх без винятку західняків ставлення до мешканців «великої України» могло вкластися в єдине бажання: от зараз ми покажемо, хто тут, в Україні, хазяїн, хто диктуватиме всім свої погляди.

 Так, позитивне, а ще більше – позитивне із застереженнями, ставлення до постаті Бандери притаманне не лише мешканцям Заходу. Але ж у будь-якому разі не аж настільки позитивне, щоб проголошувати його «українцем усіх часів та народів». Видається, лідерство Бандери може мати одне пояснення, й воно буде таким самим, як і пояснення лідерства Ярослава – стимульоване голосування. Ким і як стимульоване, пов’язане з кимось із «ради гарантів» чи ні – то вже проблема для конспірологів. Звісно, все було не так топорно, як із Ярославом. Але цілком можна припустити, що яка-небудь маргінальна, але бойова й харизматична політична сила організувала таке голосування силами своїх симпатиків. Іншого пояснення я не бачу. У будь-якому разі, на постаті і Ярослава, і Бандери вилито й ще буде вилито купу бруду – так, ніби це вони якось причетні до ігор навколо себе. Оце й стало одним із головних підсумків проекту.

 Десять фільмів про великих українців, судячи з усього, не змінили розстановку сил (якщо не брати до уваги випадок із Ярославом): оголошувані після завершення кожного з них результати жодного разу не продемонстрували радикальної зміни займаного кимось місця. Були ті фільми різними – й за жанрами, й за рівнем, але, переглянувши їх, необізнаний глядач ледь не щоразу мусив би спитати: то в чому ж велич героя фільму? Віталій Коротич про Миколу Амосова – добротна, дещо типова документальна стрічка про видатного діяча, такі зазвичай демонструють до ювілеїв. Вахтанг Кіпіані про Степана Бандеру – кримінальна хроніка у двох серіях, де особистість убивці Бандери вийшла чи не яскравішою, ніж особистість самого Бандери. Леонід Кравчук про Валерія Лобановського... «Він бив німців, бив французів, бив іспанців, він підкорив усю Європу». Якщо не знати, що йдеться про футбол – просто-таки солодкий сон Жириновського. Футбол та трішечки стосунків із владою – от і все. Лобановський – інтелектуал, людина, широко обізнана в різних галузях, людина інтелігентна – залишився поза кадром.

Остап Ступка про Григорія Сковороду. Порівняння Сковороди з хіпі навряд чи додало йому прихильників. Порівняння цікаве, але ж ніяк не для просвітницької стрічки! Заключний пасаж: «Якби він жив сьогодні, його друзями були б олігархи та політики», – зруйнував навіть вибудуваний образ «прахіпі». Бажання Ступки-молодшого бути оригінальним у цьому фільмі було більше, ніж Сковороди.

 Роман Віктюк про Лесю Українку. Це був перший фільм, який захопив; коли він закінчився, я, немов прикутий, ще хвилин п’ять дивився в екран, несила підвестися. Оті п’ять хвилин минули, перше враження розвіялося, й я з подивом зрозумів: 70% уваги привернув сам Віктюк, ще 20% – Ада Роговцева й лише решту 10% – історія хвороби Лесі Українки. Віктюк та Роговцева – видатні актори, і якби вони прочитали з екрана підручник із хімії, враження було б таким самим. От тільки до чого тут Леся Українка?

 Святослав Вакарчук про Івана Франка. Оце було чудово! От тільки ведучий весь час підкреслював: Франко був справжній європеєць. Окрім того, що він їздив до Відня, у фільмі інших підтверджень тому не було. Хто не знає, на чому ґрунтується твердження про європейськість Франка, сприйняв його мов заїжджений штамп на кшталт «євроремонту» – у нас тепер усе європейське.

 Дмитро Корчинський про Богдана Хмельницького. Чекав чого завгодно, але таке відверте використовування Хмельницького як приводу для пропаганди власних поглядів однаково шокувало. Націю будують не свинопаси, не селяни й не будівничі, її будують лише зброєю; українці ніколи не любили працювати, українська нація призначена для того, щоб здобувати багатства за допомогою зброї – саме оці повторювані в різних формах ідеї стали лейтмотивом фільму.

 Тарас Чорновіл про В’ячеслава Чорновола. Отут шок був позитивним. «Саме те, що треба, у саме таких, як треба, пропорціях та саме такому, як треба, викладенні», – таким є враження й досі. Богдан Ступка про Тараса Шевченка. Сильно, але, знову ж, часом було забагато Ступки. Різні варіанти прочитання одних і тих самих рядків у даному контексті не переконали, бо увагу було зосереджено зовсім не на цьому. Дмитро Табачник про Ярослава Мудрого. Теж був би одним із найкращих фільмів із десяти, якби не одне «але». Табачникові майже вдалося притлумити його власні погляди, й ідея про «триєдиний православний народ» майже не проглядала. Майже – але не зовсім. От тільки для чого Табачник вів фільм російською мовою? Чи не для того, щоб усе ж таки надіслати глядачам послання: давня Русь – то все ж російська, а не українська історія, віднесення Ярослава до України – то такі правила гри, відверто поставити їх під сумнів не можна, але ви ж усе розумієте... Подальші події, ймовірно, доводять, що саме так і було.

Щонайменше четверо з ведучих змогли й самі погрітися у променях слави десяти «великих українців»: перед демонстрацією «їхніх» фільмів їх і самих було названо великими.

 І все ж головним запитанням, яке залишилося після «Великих українців», є винесене в заголовок: чому не Шевченко? Саме це стало головною пост-інтригою проекту. Низькі місця Лесі Українки та Івана Франка мають, видається, просте пояснення: їх не знають, для багатьох і багатьох українців вони так і залишилися персонажами з нудного шкільного підручника з української літератури, критичними реалістами. Але чому не Шевченко?

 Якби «великих українців» визначали за радянських часів, він неодмінно посів би перше місце, бо воно було закріплене за ним офіційно, поза конкуренцією. Слідом за пам’ятниками Леніну українськими містами та містечками крокували пам’ятники Шевченкові, який мріяв про «сім’ю вольну, нову» – тобто, за офіційним тлумаченням, Союз Радянських Соціалістичних Республік. Пам’ятник Ленінові на бульварі Шевченка – ото й є образ «України нашої радянської», що в’ївся у підсвідомість. От саме це, мабуть, і зіграло тепер злий жарт.

Богдан Ступка намагався деконструювати міф про Шевченка. Оскаженілі натовпи неадекватних людей навколо його пам’ятників у фільмі про нього – це ми з вами, це наше з вами ставлення до Тараса, коли за молитвами йому, клятвами на його імені, гаслами з його цитатами та прапорами з його портретами геть не видно його – Шевченка. Навколошевченківська метушня не дає змоги спокійно, без надриву, наодинці із собою читати його, слухати його та вдумуватися у прочитане й почуте. От тільки не деконструювати міцно вкорінений у свідомість міф протягом півгодини, та й новий Шевченко, справжній, на місці того міфу у фільмі не постав – лише натяки на нього, пунктиром, десь на маргінесі сюжету.

Шевченко залишив Україну в ранній юності й потім лише тричі її відвідував. Він був представником діаспори. Ледь не святотатство, але ж правда! Шевченко демонстративно ходив Невським проспектом у кожусі, епатуючи публіку, її національні та станові переконання. Хрестоматійний Кобзар як представник богеми – незвично, навіть незбагненно, чи не так? Шевченко залишив по собі сорок три автопортрети – вони, мов карти в колоді, змінювали один одного в одному з епізодів фільму. Далеко не кожен художник у своїй творчості приділяв таку увагу власній особі. Тарас пізнавав себе? Намагався розкрити себе для нащадків? Передбачав, що буде канонізований у кожусі та з вусами й застерігав: «Я – не такий! Не лише такий»? Прихильності колишнього кріпака шукали чимало осіб із титулами та маєтками. Він дарував її – ніби прощення. Чи ні?

Пам’ятники Леніну тепер відходять, а Шевченко залишається таким самим, як і був за радянських часів. «Шевченко – то Ленін сьогодні». Бронзові стандартні бюсти – де тільки можна. Портрети Шевченка в усіх можливих кабінетах – як неодмінний атрибут, інвентарний номер такий-то. Пам’ятники, ніби нашвидкуруч перероблені з пам’ятників Леніну, тієї самої естетичної цінності. Монети, банкноти, блокноти, зошити, медалі. Залізнична станція імені Шевченка. Трамвайне депо імені Шевченка. Цитати, цитати, цитати – одні й ті самі й із будь-якого приводу, як раніше цитати з Леніна. Вуса, вуса, вуса. Шапка, шапка, шапка. Кожух, кожух, кожух. Оця от заміна всюдисущої кепки на таку ж усюдисущу шапку – ото й є наша віха демократії та національного відродження?

 Меморіал у Каневі – то наш Мавзолей. Урочисті події відбуваються там, у Каневі. Високих гостей везуть туди, до Канева. Не до Моринців і не до Керелівки. От зараз пишу матеріал – комп’ютер уперто підкреслює назву Моринці як помилку. Нема Шевченка з нами, помер він. Переконалися? То й поїхали з Канева назад, додому.

 Нема Шевченка з нами. Замість нього – оті портрети, банкноти, медалі, бюсти. Саме вони, як і двадцять, і п’ятдесят років тому, залишаються для більшості реальнішими, ніж Шевченко як людина й навіть як поет. Читати Шевченка для задоволення? Та що ви, хіба ж можна отак от, всує? От Леніна для задоволення ви б читали?

 Коли на батьківщині Леніна будували його меморіал, знесли дощенту все старе місто, все, що могло нагадати: той був людиною, ходив ногами по оцій бруківці, бачив оці будинки. На хвилі повернень старих назв Ульяновськ так і не став знову Симбірськом. Чи не так само в нас із Шевченком? Керелівка, у якій він провів дитячі роки, офіційно зветься Шевченкове. Назви, що закінчуються на -ове (російською -ово), не характерні для Наддніпрянської України, та й для Поділля, Волині, Галичини, Полтавщини, проте характерні для центральних регіонів Росії. Село, яке дало Україні геніального й самовідданого борця за її відродження, назване тепер на російський лад, за російською топонімічною традицією – але нібито на його честь. 

 Знаю кількох достатньо відомих людей – інтелектуалів, патріотів, навіть націоналістів, – які приватно зізнавалися: не подобається їм поезія Шевченка. Чи наважився би хтось зізнатися в тому публічно, не накликавши на себе загальний гнів і не перетворившись на ізгоя? Шевченка приписано любити, й усе тут! Мусите! Та що там мусите – зобов’язані! Інакше ви – ворог народу. Інакше ви – контра недобита. Агент. Манкурт. Зайда. Українофоб.

Геній нації. Пророк нації. Совість нації. Попросіть-но будь-кого обґрунтувати, підтвердити ці аксіоми. Чи багато хто зможе це зробити, й не у спосіб: «А ви що, сумніваєтеся? Та як ви можете?!». Генія та пророка перетворили на чергові «розум, честь і совість» вельми прикладного призначення. А Шевченко ж, окрім усього – неперевершений майстер звукопису. А ще й дотепер не так легко знайти поетів, мова поезій яких не була б до різної міри штучною, модифікованою – «так не розмовляють». У ХІХ столітті такого взагалі було не уявити. Навіть казки Пушкіна мають вкраплення «високого штилю». У Шевченка ж – звичайна українська мова, така сама, яку можна було почути в будь-якому селі від будь-кого. Незбагненним, містичним чином ці звичні фрази зі звичних слів у Шевченка лягали в поетичні рядки й ставали образами, символами, душею. От тільки в канонізованому – в шапці та з вусами – образі поета дивним чином не знайшлося місця для його суто поетичної геніальності. «Тема його віршів» та «ідея його віршів», немов у радянському підручнику, міцно затулили власне його вірші.

 У сприску «великих українців» на четвертому місці опинився не Тарас Шевченко. Боюся, справжній Тарас Шевченко не потрапив навіть до першої сотні. Четверте місце посів бронзовий ідол, якому належить вклонятися, бо так заведено – чи то за звичаєм, чи то за наказом вождів та керманичів. Так, весь проект «Великі українці» був змаганням міфів. Можливо, друге місце Миколи Амосова пояснюється саме тим, що він – на відміну навіть від Валерія Лобановського – не встиг перетворитися на міф, за його ім’ям та прізвищем українці все ще бачать живу людину. Тараса Шевченка як особистість за міфом про нього не видно анітрохи.

 Четверте місце Тараса – це протест українців проти підмінювання творчого генія ідеологією, проти офіціозної забронзовілості «обов’язкового Шевченка». Людина, в житті якої не було нічого, окрім боротьби за щастя народу (українського, трудового, українського трудового – підставляйте сміливо, залежно від власної системи поглядів), людина-функція нецікава. Людина, що не жила, а функціонувала, не викликає довіри. Залишається сподіватися: недалеким є той час, коли замість посттоталітарного ідола у свідомості українців постане справжній Тарас Шевченко – великий геній і великий герой. Коли буде усвідомлено хоча б єдину річ: Тарас Шевченко свідомо відмовився від блискучої кар’єри художника й від дуже забезпеченого життя лише з однієї причини: він не міг мовчати й не міг казати те, що «у форматі».