Два місяці тому канал «1+1» узявся влаштувати свято для любителів поп-музики. Наприкінці квітня два вечори поспіль він показував минулорічну церемонію вручення премії «Муз-ТВ-2007». Подія відбулася у Москві майже рік тому, але подякуймо хоча б за таку от оперативність – оформлення купівлі прав на демонстрацію таки забирає час.

Одразу ж після того у режимі нон-стоп увечері 1-го, 2-го та 3 травня демонстрували «Таврійські ігри» з Каховки. Окрім того, що поп-музика, хай навіть пострадянська, взагалі є на телеекранах гостем, набагато менш частим, ніж різноманітні «Криві дзеркала» та «Наші Раші», глядачам ще й подарували чудову можливість порівняти: як у нас і як у них.

 Зізнаюся одразу: палким прихильником російської поп-музики я не є, музика ця видається мені здебільшого стандартною та вторинною, сконструйованою, а не натхненною. Зізнаюся ще в одному: не переношу розмов про «нікчемну попсу» стосовно будь-якої поп-музики і не вважаю її за апріорі низький жанр; створити мелодію, щодо якої лишається тільки здивуватися: і як це її не існувало дотепер?! – та виконати її так, щоб заразити настроєм аудиторію, аж ніяк не легше, ніж «самовиражатися» у стилі «що спало на думку, те й співаю». Розмови про «високу рок-музику» та «нікчемну попсу», як видається, мають ще радянське коріння. Тільки замість року місце «високої» посідала тоді «правильна радянська пісня». Підміна сталася за часів горбачовської перебудови, коли те, що звали російським роком, було не так музикою, як публіцистикою під акомпанемент. Зміст протистояння тим часом не зазнав змін: «російський рок», як і «радянська пісня», були «високоідейними», тоді як головним звинуваченням проти поп-музики була її «безідейність»: «Чого вона навчає молодь? Що вона в неї виховує?».

 Отже, «Муз-ТВ». Коротенькі, не втомливі церемонії вручення. Багато пісень. Троє ведучих – Сергій Лазарєв, Лєра та Ксенія Собчак – кожен у своїй ролі, всі троє пам’ятають, що не вони є головними героями дійства. Особливо вразила лідер-ведуча Ксенія Собчак. Розкута, але не розв’язна, епатажна, але без найменшого натяку на вульгарність, вона говорила про все що завгодно, казала всілякі нісенітниці – але при цьому не виникало, як це часто буває, бажання «хоч би вже швидше замовкла». Її поведінка не видавалася натужним підлаштовуванням під образ «свого хлопця», не видавалися натягнутими жарти, далеко не стримані міміка та жестикуляція найменшою мірою не підпадали під визначення «кривляння». Ксенії Собчак було рівно стільки, скільки треба, і була вона органічною. Виступаючи для молодіжної аудиторії, вона залишалася інтелігентною, відчуваючи тонку межу, переступати яку не можна. На жаль, отак от одразу й не пригадати українських ведучих, які змогли би вести молодіжні концерти на такому рівні.

 Ймовірніше за все, концерт ішов під фонограму. Тим не менше, хотілося б відзначити бездоганний звук та професійність зйомки й монтажу. Камери не плавали сценою, а вихоплювали саме ті моменти, які приковували до себе увагу глядацького залу. Панорами залу та загальні панорами сцени були короткими й теж показували щось характерне, саме те, що було варте уваги. Належне треба віддати й авторам сценарію: зі здебільшого далеко не першокласного музичного матеріалу вийшло зліпити дуже динамічне шоу. Парадокс: шоу запам’яталося, тоді як більшість пісень із нього – ні.

 Отут ми й підходимо до моменту, який чи не найбільше зіпсував враження. Можливо, йдеться про відсутність звички, можливо – про мій консерватизм. Але коли на сцену виходили Алла Пугачова або Владислав Третьяк, коли вони розтуляли роти і… починала лунати українська мова, але зовсім не їхніми голосами, – дуже хотілося подякувати неоціненному нашому телеканалові за те, що там не додумалися зачитувати українські переклади текстів пісень під час вокальних номерів. Глядачам дали змогу послухати пісні так, як їх співали артисти – хай навіть їх співали клятою москальською, а подеколи – ну просто жах! – піндосівською англійською мовою. Велика подяка каналові за таку милість.

Ні, на відміну від субтитрів у фільмах, дублювання концерту аж ніяк не нагадувало створений двієчником конспект оригінального тексту. Воно було професійним. От тільки емоційні лексичні звороти однаково час від часу причісувалися до нейтрального стандарту. Не до відвертих канцеляризмів, як у згаданих субтитрах, але все ж... Та й інтонаційні особливості оригінальних промов було знівельовано – у дублюванні весь концерт пройшов зі стандартною інтонацією, всі промовляли геть однаково. Та й без спрощень текстів промов не обійшлося. Наскільки часто – сказати важко: голосів самих промовців майже не було чути.

 Отут саме час поставити зрадницьке запитання: а чи концерти є саме тим, із чого треба починати українізування ефіру? Он на «Таврійських іграх» українські артисти зверталися до українських глядачів російською мовою, й нічого, ніхто їх не дублював, а тут такий от напад патріотизму. Може, захищати українську мову було би краще у якийсь інший спосіб? Роздратування – то зовсім не те почуття, за допомогою якого телеглядачі візьмуть і полюблять українську мову у ніч з неділі на понеділок.

А що ж дайджест «Таврійських ігор» на «1+1» (повна версія демонструвалась у прямому ефірі на М1)? Порівнювати два заходи, звісно, не можна. І ведучого в ефірі не було, та й співають там наживо, і кожен концерт – то низка сольних міні-концертів, коли один і той самий виконавець співає по кілька пісень поспіль. Щоразу, коли зірки першої величини співали дві-три пісні, а артисти другого, а то й третього ешелону – вісім-дев’ять, хотілося знати: так і було насправді, чи це результат особистих уподобань укладачів дайджесту, які полюбляють «самовираження» й борються з «нікчемною попсою»? Коли зірки першої величини відкривали концерти, а завершували їх артисти «на любителя» – це теж так було насправді?

 Що ж до самого дійства... Хотілося вважати, що протягом останніх років українська поп-музика зробила крок уперед, її найкращі взірці є радше європейськими, ніж пострадянськими. На «Таврійських іграх» бал правили різною мірою популярні, але далеко не європейського рівня артисти. Big in Japan – так колись називалася пісня групи «Елфавілл»: Японія – музична периферія, й мати там популярність – то не таке вже й гучне досягнення. Big in Ukraine – таким могло би бути гасло «Таврійських ігор»: мовляв, як для України, згодиться. Може, враження було б іншим, якби показане не було здебільшого так стилістично подібне одне до одного. Може, в якомусь іншому форматі (не дайджесту) все виглядало би набагато оптимістичніше. У будь-якім разі, не показавши повну версію, глядачів позбавили можливості робити висновки.

Кидалося у вічі ще от що: протягом трьох вечорів «Таврійських ігор» було просто-таки засилля депресивних пісень, окрім пісень Вєрки Сердючки, майже не було яскравих, енергійних композицій. Те саме спостерігалося на російській поп-сцені роки два тому. Чи випадково це, чи українська поп-музика маніакально намагається наслідувати російську й, як і має бути, не встигає за нею? 

 А ще досить часто виконавці вочевидь фальшивили. Проїжджалися повз ноти й зірки першої величини. У інших голос був таким, ніби от-от зірветься. Можливо, й тут враження було б іншим, але звук узагалі стрибав і переривався. Не відставала від нього камера. Картинка, яку вона фіксувала, видавалася довільною: от, наприклад, на сцені кульмінаційний момент – а нам раптом показують вигляд із пташиного польоту, й так хвилини півтори. Наїзди камери на зал так само були невиразними й випадковими.

Українське музичне телебачення минулого тижня під чисту програло російському. Чи не тому, що власних подієвих поп-музичних шоу на українському телебаченні майже немає?