Напередодні президентських виборів українське телебачення різко скорочує кількість політичних програм. «Нагорі» складається консенсус щодо недопущення громадянського суспільства і його речників до участі у реальному вирішенні того, хто стане новим главою держави.
Неозброєним оком і без марудних підрахунків видно, як різко скорочується в Україні кількість політичних телепрограм та видань, а ті, що залишаються, істотно переформатовуються. Чи не найпомітнішим цей процес виявився на «Плюсах», де «ТСН» перетворюються на ледь не суцільний потік траху і страху, а одне з найкращих ток-шоу країни «Я так думаю» стало в новому сезоні неформатом. На колись революційному і відносно чесному 5-му каналі після київської виборчої кампанії, коли ведучі переривали гостей, варто їм було хоч словом зачепити Леоніда Михайловича Черновецького, залишилася, власне, лише форма політичних ток-шоу і дебатів – про зміст говорити не доводиться. «Ера»? Не будемо про сумне... З «України» зникає Сергій Рахманін, який показував непогані, як на мене, якості ведучого. І так далі.
У сфері друкованого слова – схожі речі. Ще на початку весни львівський «Експрес» показав приклад «нового формату», викинувши геть політичний аналіз та публіцистику. Помітно зменшив оберти «Український тиждень». Зник «Новинар». «День» відзначився циклом статей про передові білоруські колгоспи і світлий приклад державного устрою імені Лукашенка для України. Те ж саме проповідує колись демократична «Свобода», додаючи інвективи на адресу світового імперіалізму; їй віднедавна асистують «Вечірні вісті» на чолі з новим головним редактором. Іншими словами, навіть тоді, коли хтось пише про політику, робить це нерідко на такому рівні, що мимоволі думаєш: краще б він відгукнувся на давній заклик Козьми Пруткова і дав відпочити своєму фонтанові...
І, як завжди, чи не найяскравішу формулу принципових змін у політичному медіапросторі України подарував нам Савік Шустер: від «Свободи слова» через «Свободу Шустера» до «Шустер Live». Думаю, тут нічого не треба коментувати – назви програм самі засвідчують, що тепер стало форматом і які політичні настанови у тих, хто замовляє музику, себто телеефір.
При цьому, звичайно, було б дуже наївно у всьому звинувачувати Віктора Балогу, який, мовляв, спить і думає, як би поменше політики пустити на телебачення, а відтак відповідним чином тисне на власників каналів і видавців газет і журналів. Ні, чинник Балоги у всьому цьому, безумовно, присутній, але навряд чи у вигляді прямих вказівок, якихось нью-темників. Досить і легких невимушених фраз, а головне – загальної атмосфери. Суть якої в тому, що ніхто з провідних політичних та економічних гравців не хоче повторення ситуації 2004 року, коли неконтрольована ніким громадська активність могла призвести не до напівкосметичних, а до кардинальних змін суспільного устрою, до революційного перетворення олігархічного устрою на більш-менш нормальний ринок плюс політичну демократію. Тільки тепер – і це добре розуміють ті, у кого влада, гроші і ЗМІ – навряд чи громадянське суспільство обмежиться голосуванням за «менше зло» й ані хвилини не віритиме беззастережно «висуванцям Майдану»...
Ні, тепер – якщо якісь несподівані, форс-мажорні чинники не змінять кардинально розстановку політичних сил – мобілізаційні моделі виборів, які об’єктивно неможливі без широкого використання професійно роблених ЗМІ, передусім телебачення, не буде застосовувати ніхто з ключових гравців. Симптомів цього надто багато. Всі хочуть досягнути своїх цілей «зміною формату» – Конституції, виборчої системи, урядової коаліції, судочинства... чого там ще? – і, звичайно, телевізійної «картинки». Побільше танців, побільше життєвих жахів у новинах, побільше квазівітчизняних серіалів, поменше політики. За рік до президентських виборів закрити «Новинар» – що це означає? Що вловлено загальну тенденцію: жодні політичні сили не збираються вкладати кошти у серйозне обговорення актуальних проблем України, в об’єктивне інформування виборців про стан справ у державі. Всі будуть «продавати» гарні слоґани і красиві обгортки партійних програм.
Бо ж у 2003-2004 роках дообговорювалися, чи не так? До того, що маси почали безпосередньо впливати на призначення і зняття чиновників високого рангу, на розподіл власності, на зміни правил політичної гри – і так далі. Хоч і не так довго це протривало, але ж було! Декому он навіть стрілятися довелося – двома влучними пострілами в голову...
Тому, власне, донесхочу можна критикувати у ЗМІ «світову буржуазію» – досвід Росії переконливо довів, що така критика абсолютно безпечна для чинного правлячого класу; можна влаштовувати танцювальні шоу різного ґатунку ледь не на всіх телеканалах (правда, тут досконалість вимагає, щоби все йшло в запису, бо прямий ефір ближче до виборів – річ небезпечна); можна навіть дозовано дозволяти виходити в ефір нечисленним справді демократичним політикам і компетентним експертам, головне – щоб їхні думки губилися в масі щедро організованого «інформаційного шуму».
Ні, я, звичайно, розумію, що капіталізація корпорацій, які належать чільним героям наших політико-економічних (чи економіко-політичних?) ігор, росте просто-таки як після дощу, і тільки дурень ставитиме під загрозу такі сприятливі тенденції, політизуючи напередодні президентських виборів українське суспільство, але ж сутність демократії якраз і полягає в існуванні великої кількості незугарностей і непрактичних дурниць. І взагалі – це найгірший лад для нормального розвитку країни. От тільки всі спроби у ХХ столітті вигадати щось краще призводили до однаково сумних результатів...
Та, схоже, не випадково сьогодні у різних ЗМІ спливає тема то «визначних успіхів» Александра Лукашенка (привіт найдемократичнішому 5-му каналу!), то «третього гетьманату» (привіт «Дню», «Персоналу плюс» та іншим виданням, які передруковують нескінченні варіації «істинного арійця» Ігоря Каганця!), то необхідності «займатися не політикою, а конкретними справами задля поліпшення добробуту кожного трудівника» (референтні ЗМІ ви легко згадаєте самі), – ох, не випадково. Йдеться про спроби або змінити настанови масової свідомості на користь якогось із варіантів «керованої демократії», або про відверте засмічення мізків виборців «інформаційним шумом» – бо ж нічим іншим ці квазіполітологічні спроби не виглядають.
... Зрозуміло, що жодна країна не може (і не повинна, звісно) постійно жити політикою. Але водночас у жодній нормальній країні, особливо в сезон напередодні президентської виборчої кампанії, не скорочується так різко число політично-медійних майданчиків і не переформатовуються так, як у нас, найпопулярніші політичні шоу. Та, схоже, змінити ситуацію у 2008–2009 роках уже не вдасться: за всіма ознаками, «нагорі» складається консенсус щодо недопущення громадянського суспільства і його речників до участі у реальному вирішенні того, хто стане новим главою держави і яким курсом вестиме Україну. Звичайно, від такого недопущення ще дуже далеко до формування системи всезагального «одобрямсу», коли, скажімо, Росії було наказано полюбити Медведєва – і вона це зробила за пару місяців, але...
Якщо наші ЗМІ добре попрацюють під орудою вправних менеджерів, то років за п’ять усе може змінитися. Якраз під позанаступні президентські вибори. І таку статтю можна буде опублікувати максимум у блогосфері...