Беручись за цю тему, усвідомлюю велику громадянську відповідальність і потенційну небезпеку не бути почутим, а навіть атакованим зі всіх боків. Статті на тему антисемітизму або ксенофобії містять в собі потенційну загрозу бути звинуваченим  представниками національних меншин та нащадками жертв у намаганні зредукувати страждання, а членами титульної нації – у зраді національних інтересів.

Давно звернув увагу на те, що болить тільки «своє». Чомусь чужі страждання аж ніяк не хочеться приміряти до себе, або своїх рідних. А чи мають біль і страждання національність? В численних дискусіях доводилося чути від окремих радикалів, що ті чи інші «чужаки» заслужили своєю попередньою поведінкою на кару. Те, що «чужаки» жили століттями поруч і не менше долучилися до розбудови краю, міста, ніж теперішні представники «титульної» нації, – байдуже. Євреї і поляки чужі для Львова, бо його заснував український король Данило. Байдуже, що король Данило не був українцем, байдуже, що від його міста нічого не лишилося, байдуже, що Львів набув ознак справжнього міста в часи, коли українці тут не становили більшості.

Те, що Львів є тепер українським містом, і що таким залишиться назавжди, думаю, ні в кого не викликає сумніву. Це має стати аксіомою і вихідним пунктом для всіх дискусій про його минуле. Тому не варто аж так «підлягати» політичному раціо і вишукувати в його історії виключно українські сліди, водночас відбираючи всім іншим право на його культурну спадщину. Ті, хто так чинить, вважають, що захищають інтереси України, що ідеологічна боротьба триває. Вони й надалі живуть під гаслом: «Жодних компромісів з ворогом!» Проте таке пропагандистське завзяття в наш час не має жодного ефекту. Бо ніхто не читає агітаційних брошурок та книжок, принаймні ніхто їм не вірить. «Захисники» від науки не можуть ніяк збагнути, що більше нема непроникного муру на шляху вільного обміну інформацією, що все, що вони пишуть для внутрішнього вжитку, відразу читається і в Парижі, і в Нью Йорку, і в Тель-Авіві. Вважаю, що час переконування самих себе у нашій правильності і непогрішності минув, і саме зараз з'явилася можливість для щирої і відвертої розмови про найважчі сторінки нашого спільного минулого.

Нещордавно на сайті «Української правди» з'явилася стаття Ярослава Юнка «Львівський погром». Мою увагу історика привернула саме назва публікації: подумав, що автор повертається до подій кінця червня – початку липня 1941 р. Моєму здивуванню не було меж, коли довідався, що журналіст саме таким означенням окреслив конфлікт між мешканцями одного з будинків на вул. Січових Стрільців. Що це було, побутовий конфлікт чи антисемітський ексцес, має розібратися міліція, але мене просто обурило застосування до дрібної побутової події означення «львівський погром». Напевно шановному журналістові забракло освіти і хисту, коли, щоб привернути до себе увагу, вдався до використання ідіоматичного формулювання. Шановні, це не чесно і аморально щодо жертв Львівського погрому 1941 р.! У мене є серйозні підстави не довіряти фаховості польського журналіста через надуманість і додумування, оскільки вся його стаття складається із речень: «Я не знаю усіх подробиць цієї події...», або «уявляю відтак». Тобто автор не знав, не бачив, не перевірив – він це апріорі відчуває, бо ж «погромники» завжди були жорстокі і немилосердні...

За ним повідомлення про «львівський погром» підхопив «сайт русского львовянина», повторивши його аж тричі, роздмухуючи на увесь світ інформацію про антисемітський, а отже й ксенофобський (натякаючи на те, що ще більше львів'яни не люблять росіян) Львів. Я далекий від думки, що моє місто цілком позбулося цих звироднілих метастазів минулого, я за те, щоб ні один з подібних ганебних фактів не замовчувався, я за публічну дискусію, при чому аж до докопування до найбільш неприємних для нас моментів. Я за те, щоб кожен такий випадок був розслідуваний правоохоронними органами і винуватці понесли заслужену кару. Зрештою виявилося, що обоє інформаторів не тільки неправдиво висвітлили подію, а й на підставі своїх домислів звинуватили цілий Львів в антисемітизмі. «Погромницею» виявилася шістдесятирічна «баба Ганя», і міліція, виявляється, прибула негайно на місце конфлікту, і навіть взяла під арешт стару дебоширку. Вся ця історія, хоча й не позбавлена ознак кримінальності, проте виглядає досить карикатурно. Тим більше неприємно було бачити спекулювання на дуже тонких і болючих темах, чого в принципі моральна людина ніколи собі не дозволить. Принаймні в пам'ять про жертви та їхні невимовні страждання...

Формулювання «Львівський погром» стало ідіомою. Незалежно, якою мовою вживає дослідник це формулювання, його співрозмовники однозначно розуміють – йдеться про події саме 1941 р. На тему Львівського погрому написано досить багато, зібрано величезний масив документів та свідчень, правда, ще дуже бракує безстороннього дослідження українською мовою. Українські історики в гірших традиціях ідеологічної боротьби чомусь усе намагаються виправдати дії погромників, або ж приховати за пропагандистською риторикою дійсний розвиток подій. До найбільш поширених «відмовок» належить теза про те, що в УПА було достатньо багато євреїв. При цьому ніби забуваючи, чи був у них інший вихід. Та й навіть таке довільне поводження з перебігом подій у часі, типу екстраполяція позиції ОУН з 1944 р. на весь передвоєнний і воєнний період, не рятує «захисників» від ґрунтовних наукових розвідок чесних науковців.

Згоджуюся з тим, що ця подія обросла масою чуток  і «свідчень», і що сучасному дослідникові доведеться перейти через цілу стіну усталених формулювань й кліше. Тому не буду в цій короткій статті вдаватися до заперечення чи доведення того, чи мав Львівський погром назву «Дні Петлюри», але хочу запропонувати шановним читачам кілька розлогих цитат зі спогадів очевидців тих подій. А саме, сина останнього львівського рабина Єхескеля Лєвіна – Курта, світлої пам'яті Євгена Наконечного та рабина Давида Кагане. Наголошую на тому, що всі три фігури є знаковими для тих подій: Курт Лєвін, єврейський юнак, врятований митрополитом Андреєм  Шептицьким, як і ще понад 150 єврейських дітей, яких переховували монахи-студити у своїх монастирях. Євген Наконечний – корінний львів'янин з Клепарова, дитинство та юність якого проминули в середовищі єврейських друзів. Євген Наконечний – морально чесна людина, переконаний український патріот, залишив по собі надзвичайно проникливі спогади «Шоа» у Львові», де описав усю трагедію львівського єврейства, подав своє бачення української причетності або ж навпаки жертовності в тих страшних і трагічних часах. Давид Кагане, рабин врятований митрополитом Шептицьким, завдяки якому вижив і з вдячністю згадував про велич особи греко-католицького митрополита. Зупиняюсь детально на особах для того, щоб показати, що ці люди не українофоби, що в їхньому описі постійно відчувається напруга внутрішньої боротьби і намагання осмислити і примирити у своїй свідомості українців-погромників і українців-рятівників.

Початок німецької окупації Львова відзначився масовими, кривавими і жорстокими погромами. Нацистська пропаганда вміло зманіпулювала настроями населення і реалізувала кривавий погром, в якому взяло участь українське та польське населення. Відступаючи зі Львова, радянці замордували в звірячий спосіб усіх в'язнів львівських тюрем. Над жертвами знущалися в неймовірний спосіб, катували, вбивали і живцем замуровували в камерах. За різними підрахунками, до 10 тис. в'язнів було замордовано наприкінці червня у львівських в'язницях. При цьому наголошую, що хоча українці серед них становили більшість, однак серед них було багато поляків і навіть євреї. Нацистські ідеологи надзвичайно вдало зіграли на людському горі, представивши всю історію так, що офіцери-енкаведисти були євреями, а Радянський Союз – це «жидокомуна». «У народ» було запущено кілька дезинформацій про співпрацю львівських євреїв з радянськими катами, і кинуто гасло, що жертви благають про помсту.

Євген Наконечний згадував: «До місць ув'язнення кинулися родичі та знайомі заарештованих, а також частина міської публіки, яка не оминає видовищ (...) Переступивши поріг тюремного подвір'я, ми відразу зупинилися. Чувся огидний трупний сморід. Під стіною тюрми – рядами почорнілі, розпухлі тіла постріляних. Якісь бородаті чоловіки, хитаючись під тягарем, виносили на ношах з підвалу щораз нові трупи і клали їх поряд. Нечисленні групки заплаканих жінок, притискаючи до носа хустинки, уважно розглядали загиблих, намагаючись впізнати своїх. Тут же на подвір'ї стояло декілька військових німців, а біля них крутилися цивільні молодики з синьо-жовтими пов'язками. Німці щось покрикували і наказували. Один німець у протигазі, з великим червоним хрестом на білій пов'язці то заходив, то виходив з приміщення. Ми трохи постояли, а коли винесли чергові ноші, з яких повіяло винятково сильним трупним сопухом, забралися геть».

Есесівці із айнзацгрупи при активній допомозі міліції ОУН почали зганяти єврейських чоловіків до тюрем, як винуватців масових вбивств. Командир айнзацгрупи «Ц» Отто Раш говорив: «Жидо-большевицький режим, жидівське суспільство є відповідальними за вбивство тисяч політв'язнів і німецьких полонених; у відповідь треба розстріляти винних».  

Євген Наконечний писав: «Німці розставляли євреїв на тлі трупів і робили фотографії з підписами: «Ось вони євреї-злочинці, поруч зі своїми невинними жертвами».

(...) Так було організовано злісну гестапівську провокацію, що тривала три дні. Історики називають її «в'язничною акцією». Прямо на вулицях хапали людей з яскраво вираженою єврейською зовнішністю (особливо пейсатих хасидів), приводили до тюрем і наказували виносити трупи. Липень – гарячий літній місяць. Трупи хутко розкладалися, сопух був неймовірний. Євреї голими руками, без санітарних пов'язок на обличчях, без рукавиць зносили на подвір'я з камер і підвалів людські останки. До тюрем прибули родичі та близькі помордованих, щоб забрати своїх і належно, за звичаєм, поховати. Гестапівці підбурювали родичів загиблих фізично розправитися з Богу духа винними євреями, що були на території тюрем. Євреїв називали винуватцями розстрілів і закликали родичів помститися. Для цього заздалегідь приготували металеві палиці. Дехто з родичів помордованих мстилися за смерть своїх дітей. Можна уявити собі стан навіть найбільш стриманої особи, коли їй показують труп рідної людини і демонструють «вбивцю» (...)

(...) Другого або третього липня я йшов до знайомих, що мешкали нижче теперішнього кінотеатру ім. Б.Хмельницького. На вулиці стояла валка сільських возів з трунами. Селяни приїхали забирати своїх загиблих. Сморід від розкладених трупів із Замарстинівської тюрми був таким сильним, що трамвай, який їздив цим маршрутом, припинив свої рейси. (...) Найстрашніше вражало те, що немало жертв було по-садистському помордовано: виколоті очі, відрізані язики, руки, ноги, у жінок – груди. Коли, затуливши хустинкою носа, я підійшов ближче, то почув страшенний лемент. То кричали не родичі помордованих, як я спершу подумав, а євреї, яких били нещадно, до смерті. Били куди попало, хто впав, того копали ногами».

(Наконечний Є. «Шоа» у Львові. Спогади. Львів, 2004. С. 106-111)

 У результаті погрому за перші три дні його жертвами стали більше 4 тис. євреїв. Побоїв і приниження зазнали ще кілька тисяч осіб. Нацисти у винятково садистський спосіб позбавляли життя євреїв та знущалися над їхніми родинами. Про що виразно свідчить спогад Курта Лєвіна:

«В той момент, коли власне дочитував останню сторінку книжки, закінчував останнє речення, почув дикий дзвінок, а пізніше гупання руками і ногами в двері. До помешкання ввалилися українці. Вони постачали німцям євреїв. Наразі ловили виключно чоловіків. Один із них впхався до кімнати, в якій якраз знаходився я, схопив мене за комір і без жодних дискусій, копаючи і б'ючи, витягнув мене на вулицю. На вулиці українське і польське населення дикими криками зустрічали кожного єврея. Початково це були тільки вигуки, пізніше «християни» перейшли до рукоприкладства. Бито палицями, парасолями: копали і дряпали. Робили це не тільки чоловіки, але й розбурхані жінки. Вулиця, що провадила до Бригідок, спливла кров'ю, а жертва, перш ніж дістатися до місця правдивої страти, уже була напівживою...

Під час погрому чотирикутник Бригідок був уже руїною, що догорала. Непошкодженими лишилися тільки підвали, в котрих радянці полишили кілька тисяч трупів і щільно замурували віконця.  Із відбитих вікон підвалу йшов такий сопух, що його не можна було витримати. Він просто душив у поєднанні  з пекучим липневим сонцем і жаром, яким просто пашіли руїни. Солодкавий запах людського тіла, що розкладається. Але на це ми вже просто не зважали, бачачи всю потворність погрому. Трупний сморід був настільки страшним, що наші кати змушені були натягнути протигази. Нас розділили на дві групи. Одні працювали з зовні в'язниці, відбиваючи замуровані віконця. Решта линвами витягали трупи з пивниць і викладали на травнику подвір'я. З трупів текла сукровиця і часто від тулуба при переносі відривалася згнила рука чи нога. Обличчя були просто страшними, викривлені передсмертними гримасами. З деяких злізала шкіра. Безвладні, обвислі руки при переносі зачіпали наші ноги, полишаючи мокрий смердючий слід. Така праця вже сама по собі була досить макабричною, але садизм німців багаторазово її перевищив. Нас катували не тільки гестапівці, але й звичайні солдати, які з власної волі брали участь у цій «забаві», а також українці. Били нас прикладами від карабінів, металевими прутами, нагайками. Якщо хтось падав від ударів, топталися по ньому, по обличчю, по грудній клітці, по животі аж поки жертва не спускала дух. Один із українців просто вбився мені в пам'ять. В гарно вишитій сорочці, елегантно вбраний чоловік сподобав собі нашу групу. Бив палицею окутою залізом. Часом систематизував биття, а власне бив тільки по голові. Кожним ударом палиці відривав шматок шкіри. Кільком людям вибив очі, повідривав вуха. Врешті палиця зламалася. Довго не роздумуючи, схопив напівзотлілу дилину і вдарив нею по голові мого сусіда. Череп тріснув і мозок, бризкаючи на різні боки, захляпав мені обличчя і одяг. Нещасний сконав на місці. Український бандит, важко дихаючи, оперся до стіни, щоб хоч хвилево перепочити. Потворне, озвіріле, синє обличчя садиста, витріщені, налиті кров'ю очі наганяли жах і відразу.

З часом українська міліція допроваджувала, а точніша приволікала,  все нові жертви. Серед інших пригнали мого шкільного колегу разом з батьком і братом (Генрик Зуссман). За кілька метрів від нас розігралася одна з багатьох єврейських трагедій. Складалося враження, що це було не випадково, а радше добре інсценізоване гестапівцями, які просто любувалися в такого плану речах. Отож, старшому братові колеги було наказано стати до стіни. Автоматна черга розтрощила йому голову, після чого братові і батькові наказали взяти на руки тіло і віднести на купу єврейських трупів в кутку. Коли колега з батьком вернувся звідти до нас, то їх розлучили і Генька розстріляли. Єдине, що встиг роздираючим голосом крикнути до батька –  «Прощай!». Зламаний подвійною трагедією чоловік зійшов з розуму, вив з розпачу і, о іроніє долі, вижив у Бригідках, щоб ще протягом року конати в гетто.

Від десятої години, у вже згаданий вище кут, до нас більше нікого не заганяли. Раптом побачив батька. Волокли його двоє німців, б'ючи прикладами. Смертельно блідий, в орнаті, спокійно йшов на смерть. Важко описати мій розпач, розпач дитини, яка нічим не може допомогти татові. Безсилля і біль душили мене, рвав волосся, роздер комір сорочини, так, ніби задихався. Але в ту мить у моїй душі щось увірвалося. Скам'янів. Незрячими, непритомними очима дивився, що буде далі. Коли батька притягли до групи євреїв, що вже стояла там, батько відмолив Wide і заспівав сильним голосом Szma Jisrael. Одночасно німці відкрили вогонь у той кут. Ті, що працювали при трупах, почули молитву, вражаючу за своєю силою, передсмертну молитву невинно катованих людей».

(Kurt I. Lewin. Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa. Warszawa, 2006. S. 57-60)

 Рабину прогресистської синагоги у Львові Давиду Кагане і його родині вдалося пережити страхітливий час німецької окупації завдяки жертовності монахів-студитів. У дні Львівського погрому йому вдалося переховатися в пивниці власного будинку. Проте жахіття, які довелось спостерігати з підвального віконця, а потім ще переживати під час розповідей вцілілих друзів – вражають. Наводжу тут невеличкий спогад Кагане про одного «дотепного» поліцая спеціально для тих читачів, хто намагається оголошувати всіх без розбору поліцаїв, пізніших воїнів УПА і членів ОУН, – героями.

Давид Кагане згадував перші дні після погрому: «Якось я спостерігав із вікна за шупо, що стояв на перехресті Токаржевського й Бема. Від нудьги він завдавав ударів своїм гумовим кийком кожному єврею, який проходив повз нього будь-якою з цих вулиць. Його метод полягав у наступному: якщо перехожий єврей його не привітав, він говорив йому: «Чому ти зі мною не здоровкаєшся, собако?» Якщо ж єврей привітав його, він говорив: «Чому ти зі мною здоровкаєшся, собако?» – потім зривав з нього капелюха і вдаряв кийком, залишаючи кривавий слід. Я стояв біля вікна і спостерігав. Ця моторошна втіха продовжувалася біля двох годин. За цей час навколо шупо зібралася юрба любителів видовищ. Марно я намагався виявити на їхніх обличчях сліди співчуття. Кожний висловлював задоволення, на обличчі кожного спостерігача з'являлася зловтішна усмішка. О шостій годині вечора йому на зміну прийшов інший шупо. Він гордо показав своєму спадкоємцю купу капелюхів перед собою – «трофеї» здобуті ним після полудня».

(Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане. Київ, 2003. С. 32-33)

 Український рух опору надзвичайно жертовний рух. Тільки одна думка, що люди йшли на вірну смерть за свободу своєї Батьківщини і боролися до кінця, викликає повагу і вічну шану. Те, що серед поліцаїв було багато негідників і звичайних бандитів, також факт. То може не варто заплямовувати світлу пам'ять про справжніх героїв, зараховуючи до них садистів і злочинців?