„Дружба з Росією”, „наслідування прикладу Росії”, „орієнтація на Росію” – такими висловами рясніє багато публічних виступів представників Партії регіонів, КПУ та СПУ. Зараз, під час політичного протистояння, російський агітаційний чинник набирає обертів. Хоч би чим була поява прапорів з російським гербом на київському Майдані Незалежності – хай провокацією, хай щирими діями прихильників біло-синіх, а тим не менше, й росіяни, й багато мешканців українського Сходу розглядають нинішнє протистояння як передусім геополітичний акт. Як подію, результат якої вирішить: чи буде Україна й надалі в російській сфері впливу, чи не буде; з яким українським кордоном, східним чи західним, збігатиметься межа „російського цивілізаційного ареалу”.

У запалі протистояння синьо-білі намагаються підтримати образ Росії як найблагополучнішої країни з-поміж усіх пострадянських із зарплатами та пенсіями, що й не снилися українцям, країни, де розвивається промисловість і процвітає культура, де, попри окремі негаразди, скрізь наведено порядок. Українська економіка зазнала руйнації внаслідок розпаду СРСР, і без якнайтіснішої співпраці з Росією її не відновити, - знову, як і 15 років тому, чуємо ми. Можна, звісно, довго доводити, що „після” не завжди означає „внаслідок”, і занепад української економіки мав цілком земні, а ніякі не містичні причини, й він не став „покаранням долі” за розірвання „братерських уз”. Можна підраховувати, що на момент розпаду СРСР населення Росії склало приблизно половину радянського, тоді як родовищ нафти та газу – основних джерел доходу СРСР – на території Росії залишилося істотно більше від половини. А отже, рівень життя росіян мав би миттєво зрости – а він так само, як і в Україні, різко впав і досі не досягнув радянських позначок. Можна згадати, що частка машин та обладнання в експорті Росії не дотягує й до 5% (і це за умови чималого обсягу експорту машинобудівної продукції до країн СНД та значного обсягу експорту військової техніки!), тоді як в експорті України частка машин та обладнання коливається близько позначки 15%.

Але ми поговоримо про інше. Про деякі особливості того взірцевого порядку, що панує у сусідів. Особисто мені кілька разів доводилося бачити, як, підходячи до обмінних пунктів поблизу вокзалів, росіяни замість грошей простягають операторові паспорт. Коли ж оператор відповідає щось на кшталт: „У нас тут обмін валют, а не паспортів”, або: „Скільки ви хочете за свій паспорт?” – на обличчях туристів явно читається розгубленість. А все дуже просто: на території Російської Федерації обміняти валюту без пред’явлення паспорта неможливо; спочатку даєш на вивчення свій паспорт, а вже потім – потрібну для обміну суму. А десь у російській провінції (мені відомі подібні інциденти) від вас можуть вимагати показати російський паспорт – щиро вірячи, що паспорт іншої держави не є достатньою підставою для обміну валют.

Відомі мені й приклади, коли громадяни України, перебуваючи в Росії, не могли приєднатися до мобільного зв’язку – бо без пред’явлення паспорта неможливо зробити й цього, й від них вимагали лише паспорт громадянина Росії й ніякий інший. Про те, що ціна на проживаненя в російських готелях, відвідування музеїв чи інших культурних закладів безпосередньо залежить від громадянства клієнта – російського, есендівського чи „імперіалістичного”, писали вже неодноразово.

А ще приїжджі з Росії дуже дивуються, що в Україні, виходячи на вулицю, можна не брати з собою документів – бо їх от просто так, у перехожих, не перевіряють.

Напевне, багато хто пам’ятає, що за радянських часів були території зі спеціальним режимом відвідування. Ні, йдеться не про якісь секретні об’єкти – а про міста, райони та цілі велетенські смуги. По-перше, були міста, закриті для відвідування іноземними громадянами. В Україні до таких, зокрема, належали Дніпропетровськ та Івано-Франківськ: навіть футбольна команда „Дніпро”, двічі вигрававши чемпіонат СРСР, змушена була проводити „домашні” матчі Кубку чемпіонів у Кривому Розі.

Але й громадяни СРСР могли вільно їздити далеко не срізь по рідній державі. Були секретні міста, що найчастіше мали назву найближчого великого міста з цифровим індеком, яких не було ані на картах, ані в довідниках, ані будь-де, й в’їхати до яких можна було лише за спеціальним дозволом – фактично візою, яку давали лише за запрошенням найближчих родичів, й отримати яку було складніше, ніж візу на виїзд за межі СРСР. Були напівсекретні міста й містечка, що були позначені в довідниках, але ніколи – на картах, приїжджати до них можна було теж лише за дозволом. Скажімо, відоме містечко Десна з’явилося на картах лише близько 1975 року. А ще були міста несекретні – але просто закриті. Севастополь, Владивосток чи Норильськ були загальновідомі, але в’їхати до них можна було так само – лише з візою, яку давали (а могли й не дати!) тільки за запрошенням найближчих родичів (ступінь рідства ретельно перевіряли) або за відрядженням (потребу у вашому й саме вашому відрядженні перевіряли не менш ретельно).

Але й цим список територій, заборонених для вільного відвідування, не обмежувався. Велетенські території СРСР мали статус прикордонних зон, відвідувати які можна було так само – лише за дозволом, і квитки до яких без пред’явлення візи не продавали ані на залізничних, ані на автобусних вокзалах. В Україні прикордонною зоною була вся територія близько 20 кілометрів завширшки уздовж кордону (включно з чималеньким містом – Ізмаїлом) та значні ділянки чорноморського узбережжя. На балтійському узбережжі СРСР було ще „крутіше”: відкритими були лише Ленінград із приміською смугою, Таллінн, Пярну, Рига з приміською смугою, Вентспілс, Ліепая, ділянка Паланга – Клайпеда і все, навіть до славетного курорту Неринга вільно приїхати було не можна.

У багатьох випадках зрозуміти логіку прикордонних зон було просто неможливо. Ну от чому такою зоною вважалося узбережжя морів Північного Льодовитого океану? Або чому Ужгород та Брест, розташовані безпосередньо на кордоні, не вважалися за прикордонну зону? Ще в Україні: їхати автомобілем з Берегового у Рахів було можна (при тому, що саме смуга руху в цьому напрямку проходить просто-таки уздовж кордону), а у зворотньому напрямку – ні. Часто-густо автотраси між відкритими містами пролягали через прикордонну зону. Утім, у Закарпатті до цих маразмів ставилися по-філософському, й заборона в’їзду в багатьох випадках залишалася на папері.

За роки незалежності українці встигли добряче забути, що у власній країні можуть бути території, заборонені для відвідування. Було відкрито Севастополь та Ізмаїл, пішли в історію й заборони на відвідування певних міст іноземцями. Україна в цьому плані стала нормальною демократичною державою, де панує принцип: секретними можуть бути об’єкти, але не адміністративні одиниці. Тепер росіяни на багатьох сайтах для любителів подорожувати з захватом зазначають: ви можете їздити по всій території України аж до самого кордону без потреби оформлювати спеціальні документи.

А що ж у Росії? Після 1991 року секретні до того міста було розсекречено, вони отримали свої назви й фігурують тепер і на картах, і в довідниках. Але... режим відвідування цих міст не зазнав жодних змін. Поїзд, що прямує з Москви до Сарова, як і раніше, офіційно має зовсім іншу кінцеву станцію. У Росії тепер існує офіційне, законодавчо оформлене поняття ЗАТО – закритої адміністративно-територіальної одиниці. І коли ви купуєте червону ікру, на банці якої адресою виробника позначене місто Вілючинськ – знайте: це одна з тих самих ЗАТО. Отже, хто й як перевіряв умови, технологію та якість виробництва – невідомо, бо невідомо, чи отримали фахові експерти право на в’їзд. Секретні міста „по-ринковоекономічному” узагалі мають цікавинку: стаття 5 закону РФ про статус закритих адміністративно-територіальних утворів надає істотні пільги в оподаткуванні зареєстрованим там організаціям, а всі відрахування до бюджету залишає в ЗАТО. Країна стикнулася з тим, що багато фірм, які ведуть свою діяльність де завгодно, правдами й неправдами реєструються в ЗАТО, не лише отримуючи тим самим пільги, а й створюючи для себе дуже пільговий режим перевірок їхньої діяльності; до того ж, на рівні міста буває дуже легко знайти „потрібних людей”, з якими можна було б проводити маніпуляції з бюджетом. 

У перші пострадянські роки в Росії дещо скоротилися прикордонні зони. Але потім їх потихеньку почали відновлювати, а іноді ще й нарощувати. Якісний стрибок стався наприкінці 2006 року, коли прикордонні зони з’явилися й на кордонах Російської Федерації з країнами СНД. Із тією самою незрозумілою логікою й з дивними вилученнями. Наполегливе небажання Росії належним чином оформити кордон із Україною лише стверджує в думці, що метою прикордонних зон є не полегшення прикордонного контролю та не перешкоджання нелегальній міграції, а виховання у власних громадян, росіян, звички підкорятися будь-яким вимогам, навіть якщо їхній сенс не видається зрозумілим; підкорятися будь-чому, не шукаючи в тому здорового глузду.

На кордоні з Україною прикордонною зоною оголошено два міста та сорок три сільради 10 районів. Прикордонною зоною стало й узбережжя Азовського моря включно з островами – того самого, яке Росія оголошує „внутрішнім морем двох дружніх держав”.

Є в Ростовській області Росії, на самому кордоні з Україною, місто Донецьк. Воно теж потрапило до переліку прикордонних зон, відвідування яких можливе лише за наявності дозволу. Поміж тим, місто це розташоване на трасі, що веде у Краснодон, до якого 18 км. То що ж виходить? Я, як громадянин України, можу купити у Краснодоні квиток на мікроавтобус Краснодон – Донецьк і приїхати до цього російського міста, а росіянин так вільно зробити цього не зможе? А якщо він живе десь неподалік і хоче з´їздити в Україну? Об’їжджати 200 кілометрів? За радянських часів закордонний паспорт з позначкою про поїздку до Угорщини або Чехословаччини чи через них давав повне право в’їзду у прикордонний Чоп. А як сьогодні росіянин доведе, що їде в Україну через Донецьк? От і виходить: в’їзд в Україну для росіян вільний, без візи та за внутрішніми паспортами – от тільки спробуй дістанься до кордону.

Є в Росії й міста, закриті для відвідування іноземцями. Заборона ця так само стосується громадян країн СНД. Скажімо, на автовокзалі Ростова-на-Дону висять оголошення про те, що громадянам країн СНД, які не мають спеціального дозволу ФСБ, не продають квитків до Волгодонська. „Наукогради” Обнінськ та Пущино так само заборонені для відвідування іноземцями; хто більше страждає від того, іноземці чи російські вчені, позбавлені контактів, - це запитання дуже скидається на риторичне.  

Тенденція до посилення заборон на вільне пересування в Росії є очевидною. Що буде далі? Як і за радянських часів, іноземців пускатимуть лише до зазадалегідь визначеного міста, а для поїздки за його межі треба буде брати додаткову візу? А може, й для самих росіян знову запровадять виїзні візи, щоб могли їздити за кордон тільки з дозволу держави?   

Українські прихильники якнайтіснішої інтеграції з Росією зазвичай не володіють повною інформацією про РФ. Росія, що править їм за взірець, є не більш ніж міфом, набором стереотипів, що має дуже опосередкований стосунок до реальності. От тільки чому прихильники європейського та євроатлантичного шляху України не переймаються деміфологізацією образу Росії? Чому всі ці особливості російського життя досі невідомі в Україні не лише пересічним громадянам, а, схоже, й багатьом політикам?