Щойно ми відзначили 65-у річницю визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Ставлення до подій тієї війни та їх висвітлення є безпомилковим тестом на те, як далеко ми пішли від радянських ідеологічних штампів.

Телеканал «Інтер». Святковий концерт. Воєнні, точніше, солдатські, пісні. Час від часу в них звучать згадки і про Сталінград, і про Курськ, і про Москву, і про «Киев, Минск, Москву и Ленинград», які «навіки разом». Вірші про солдатів, про їхні героїзм та звитягу. Балетні постановки, танцівники у військовій формі. Актори читають листи з фронтів. Абстрактним адресатам – не киянам. Усе це бере за душу – як і будь-який добре поставлений концерт до Дня перемоги.

Але стоп! У чому полягає сенс святкування річниці визволення Києва? Це передусім – річниця дати, коли для мешканців міста закінчилося дворічне пекло, безперервний жах день за днем. Це – передусім їхнє, мирних киян, свято. А от про них майже не згадували. Жодним словом не згадали ані про Бабин Яр, ані про наказ звільнити місто до річниці революції – за будь-яку ціну, будь-якою кров’ю. Ніхто не забутий, ніщо не забуте? Ні, це не про мирних киян.

Показаний на тому самому «Інтері» фільм «Місто, яке зрадили» – про життя столиці під окупацією – був чи не єдиним таким. І сприймався як ледь не акт дисидентства, як щось таке, переглядати яке треба, максимально зменшивши звук. На вісімнадцятому році незалежності та війна постає зі ЗМІ як героїчна, й ніяка інша, сторінка. Про війну як про трагедію вести мову майже не заведено. Схиляти голови не лише перед героями, а й перед мирними жертвами війни – то й досі «абстрактний гуманізм». Зі сталінських часів ніщо не змінилося.  

Присвоєння звання Героя України Шухевичеві ні про що не каже. Це – легко. Так само можна зробити Героями України Івана Мазепу, Данила Галицького, Володимира Хрестителя, Аскольда з Діром, Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь. Дивно, до речі, що за панівного в Україні підходу до нагороджень ця геніальна річ досі не спала на думку нікому з державних мужів. Що ж до вшанування вояків УПА, то на сьогодні воно є до великої міри суто формальним актом. Вояки УПА таки були вояками, а з формального погляду – ще й громадянами СРСР. Тож вшанування їх дуже легко пристосувати до загальнопоширених кліше вшанування вояків Радянської армії. Це не вимагає ані зміни світогляду, ані перегляду стереотипів.

Тим часом, в офіційному висвітленні та тлумаченні подій Другої світової війни так і не видно прагнень позбутися чи не головного підходу, напрацьованого ще за сталінських часів. Відповідно, й суспільство не отримує належних сигналів для його перегляду чи бодай дискусій навколо нього. На людях, що були кинуті радянською державою напризволяще й опинилися на окупованій території (а окупованою була вся Україна!), й досі стоїть сталінське тавро: «Були на окупованій території». Так, їх уже не звуть зрадниками та «німецькими прихвоснями». Про них просто воліють не згадувати, мов про щось неблаговидне. І монументів їм, за дуже рідкісними винятками, так і немає.