Останнім часом чимало пишеться про інформаційні загрози, що несуть потенційну небезпеку для Української держави. У цьому зв’язку аналізується стан вітчизняних електронних та друкованих засобів масової інформації, їх спроможності нейтралізувати виклики в інформаційній сфері. При цьому з поля зору, як правило, «випадає» така важлива складова інформаційної галузі як книговидавнича справа. Навіть під час нещодавнього засідання РНБО України, на якому розглядалися питання забезпечення інформаційної безпеки країни, про книговидання ніхто не згадував. Щоправда, це не означає, що дана проблема нікого не цікавить. Навпаки, очільники країни час від часу наголошують на необхідності надання державної підтримки українському книговиданню, а нинішній склад парламенту, робота якого не відзначалася великою продуктивністю, усе ж спромігся ухвалити закон «Про внесення змін до деяких законів України, щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні», яким продовжується пільговий режим оподаткування господарської діяльності суб’єктів видавничої справи до 2015 року.

Проте, книжка є не лише важливою складовою національної культури і духовності, а й суттєвим чинником, який упливає на стан інформаційної безпеки нації поруч з електронними та друкованими ЗМІ, інтернетом.

Сьогодні на одного жителя України випускається 1,2 книг, у той час як у країнах Європейського Союзу цей показник становить від 5 до 8 книг на одного жителя.

Справжнім бичем української книжки є велика кількість імпортованої друкованої продукції на вітчизняному книжковому ринку. Обсяг ввезеної з Російської Федерації та Республіки Білорусь літератури на 90 % охоплює національний книжковий ринок. Фактично, йдеться про своєрідну культурну експансію сусідніх країн. Обсяг друкованого імпорту, за оцінками експертів, на сьогодні сягає кілька сотень мільйонів доларів США у роздрібних цінах. До того ж чимало коштів суб’єкти господарювання вивозять за межі країни, що у свою чергу завдає серйозних збитків державному бюджету.

«Книжкове питання» в Україні напряму залежить від «мовної проблеми», а саме функціонування української мови в освіті, науці, промисловості, не кажучи вже про повсякденне спілкування. У зв’язку з цим треба констатувати – українська мова в східних та південних областях України, а також в Автономній Республіці Крим так і не стала державною. У згаданих регіонах україномовна друкована продукція практично відсутня, тут цілковито домінують книги, випущені та завезені видавцями з Російської Федерації, що аж ніяк не сприяє розв’язанню мовної проблеми, забезпеченню навчального процесу в освітніх закладах, повноцінному функціонуванню місцевих органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також закладів охорони здоров’я, науки, культури, соціального захисту населення.

У свій час відома українська письменниця Марія Матіос в одному з інтерв’ю заявила, що готова своєю косою витерти ноги тому, хто відновить в Україні повноцінну систему книгорозповсюдження. Сьогодні ж книжкові крамниці, що переважно розташовані лише у великих містах та обласних центрах, не задовольняють потреб як споживачів, так і видавців книжкової продукції. У нас майже відсутні гуртові та дистрибуторські компанії, які мають забезпечувати формування широкого асортименту книжкових видань, своєчасну доставку та взаєморозрахунки між суб’єктами господарювання. Якщо до цього додати інформаційний вакуум, тобто відсутність реклами книжкових видань в електронних та друкованих ЗМІ, незадовільний стан з комплектуванням фондів бібліотек усіх рівнів, то українську книжку в Українській державі інколи справді треба шукати «зі свічкою». Особливо загрозлива ситуація у сільській місцевості. В окремих селах практично всіх областей – пунктів розповсюдження та реалізації книжок не має.

Називають різні причини, що призвели до такого стану. Мають рацію ті, хто корінь зла бачить у нерозвиненому та часто змінюваному вітчизняному законодавстві. Накладання вето у 2003-2004 роках на закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» завдало непоправної шкоди вітчизняним суб’єктам видавничої справи, які безуспішно намагались вистояти в конкурентній боротьбі з видавцями сусідніх країн, передусім Росії. Але головна з них та, - що українські уряди впродовж багатьох років не трактували книжку, зокрема українську, як важливий чинник духовного розвитку нації і захисту інформаційного суверенітету, а розглядали її як матеріальну річ, товар. Саме такий, примітивний підхід до «книжкового питання» практично загнав книговидавничу справу в глухий кут. Чи є вихід з нього?

Так, якщо буде якісно змінено підхід держави до розв’язання цієї пекучої проблеми. І першим кроком на цьому шляху має стати запровадження відповідного квотування на весь книжковий імпорт. Це дасть можливість зупинити контрабанду книжкових видань, забезпечить статистичний облік, який на сьогодні не ведеться через відсутність механізму збору інформації щодо ввезення в Україну друкованої продукції, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної книги. Крім того, з’являться передумови для додаткового поповнення коштами Державного бюджету від реалізації вітчизняної друкованої продукції. Сьогодні від реалізації вітчизняних книжок у казну держави надходять мізерні кошти: близько 40 млн. грн. Для порівняння, у Російській Федерації книговидавнича галузь входить до п’ятірки найприбутковіших та бюджетоутворюючих, поряд з нафтогазовою промисловістю.

За умов посилення інформаційного тиску на Україну з боку Російської Федерації, засилля інформаційної продукції, яка має на меті дискредитувати культурні й духовні цінності нації, окремих державних, політичних і громадських діячів, також доцільно запровадити маркування книжкового імпорту. В Україну не повинна потрапляти антиукраїнська, антидержавна книжкова продукція.

Однак лише запровадженням квот та маркування національне книговидання не підняти. Очевидно, що має бути масштабна державна програма захисту української книжки, яка передбачатиме залучення інвестицій у книговидавничу галузь, створення ефективної всеукраїнської книготорговельної мережі, сучасної системи книгорозповсюдження, реформування бібліотечної справи, проведення заходів щодо пропаганди книги та читання, започаткування низки радіо- і телепрограм, присвячених кращим зразкам сучасних поетичних та прозових творів українських письменників, різноманітним літературним конкурсам і фестивалям, книжковим виставкам, громадському читанню.

Настав час приділити увагу розвиткові так званої електронної книги, популярність і вплив якої зростають. Скажімо, на міжнародному книжковому ярмарку «Франкфуртер Бухмессе-2008», було представлено майже 400 тисяч експонатів 30 відсотків яких мають електронну версію і можуть читатися з допомогою E-Reader.

Здавалося б, наголошую на очевидному. Однак реальне життя говорить, що «очевидне» не завжди стосується українців. У цьому плані промовистою є історія із книжкою «Москалиця» вже згаданої письменниці М.Матіос. Нещодавно один з інтернет-ресурсів, опублікував допис, у якому йшлося про презентацію її нової книжки, що відбулася у рамках проведення щорічного Форуму видавців у Львові. Власне автор матеріалу обурився тим, що презентації передувала потужна інформаційна кампанія, зокрема розміщення на білбордах реклами із закликом читати новий художній твір. Обурений автор закликав правоохоронні органи розібратися, за які кошти розміщувалася реклама. Як результат – літературна агенція «Піраміда» довший час перебувала під пресом чиновників відділу боротьби з економічною злочинністю, які так і не виявили зловживань, зате паралізували роботу видавництва.

Ця, далеко не унікальна історія, можливо б не привернула увагу, коли б не два принципових моменти, які мають важливе значення для нашої теми.

Поява книжок на білбордах, а також їх реклама в радіо-роликах і на телебаченні свідчить про серйозні намагання видавців і письменників зробити українську книжку не лише фактом національної культури, а й фактором вітчизняного ринку розповсюдження книжкової продукції. Іншими словами, всупереч тривалому не усвідомленню державою значення книжки в духовному житті нації, вона хоч і повільно, але займає гідне місце у свідомості суспільства.

Водночас ця історія вкотре продемонструвала, що українці важко позбуваються комплексу національної неповноцінності, коли замість того, щоб усіляко підтримати «своїх», ставлять їм палки в колеса.

Вважається, що панацеєю від усіх хвороб національного книговидання може стати утворення центрального органу виконавчої влади, який опікуватиметься книговидавничою справою. З такою пропозицією виступає Національна рада з питань культури і духовності при Президентові України. Переконаний, що створення ще одного «органу» не вирішить проблеми. Навпаки, створиться ілюзія, що відтепер проблеми вирішуватимуться автоматично. Насправді, бій за українську книжку можна виграти лише за умови спільних та скоординованих дій усіх органів державної влади в тому числі тих від яких залежить стан інформаційної безпеки країни, зокрема Державної митної служби, Державної податкової адміністрації, Адміністрації Державної прикордонної служби, СБУ тощо. Не обійтися без підтримки видавництв, громадських організацій видавничої сфери, які мають великий досвід виживання у складних умовах сьогодення.

Бій за українську книжку триває…