Нещодавно сталася халепа: до найближчого магазину припинили завозити паштет. А моя кішка звикла саме до нього, відмовившись навіть від сухого корму “для вередливих”. Отож довелося шукати що-небудь інше, бажано не надто дороге.

У одному магазині натрапив на ковбасу з гучною назвою “Гайдамацька”, по одинадцять із копійками гривень за кілограм. Як з’ясувалося, такі ціни ще бувають, хоча уточнювати хімічний склад того продукту харчування завбачливо не став. Але купив. Кішці ковбаса дуже сподобалася, тож вирішив скуштувати й сам. Скуштував і... немов у юність повернувся. Цього смаку я не відчував уже багато років, здавалося, давно забув його. Ковбаса “Отдельная” – один до одного. Та сама, що лише й продавалася за пізньорадянських часів вільно, та сама, котра коштувала хрестоматійні два двадцять.

Днями зайшов до іншого магазину. А там – цінники: “Колбаса “Любительская”. Очень вкусно, вкус СССР”. Ще один: “Колбаса “Телячья”. Вкус СССР”. Продавщиці – молоді дівчата, 1991 року їм навряд чи виповнилося хоча б п’ять. Який був справжній “смак СРСР”, вони навряд чи пам’ятають. Заробітчанки зі східних областей, вони все-таки свято вірять: посилання на СРСР, як ніщо інше, змусить киян купувати ковбасу саме у них. Упевнені: як і у них удома, кияни тільки й мріють про відновлення “союзу непорушного”.

Розкол України – одна з модних тем. Ось тільки чомусь майже ніхто, звертаючись до неї у ЗМІ чи з парламентської трибуни, не спускається нижче від політичного рівня та партійних пасьянсів. Світоглядний, ментальний розкол суспільства, напевне, був би несподіванкою для самих політиків. Якби вони про нього дізналися. Якби він їх зацікавив.

Ще один приклад. Біла Церква, перон вокзалу, дуже пізній літній вечір. Навпроти – з того боку колій – вулиця, забудована одноповерхівками з садочками навколо кожної. На вулиці тій яскраво горять ліхтарі, всі до єдиного.

Спостерігаючи за цим, хлопець із Донбасу каже: “То он куди народні гроші йдуть! У нас у Донбасі до них ставляться бережливо, отак даремно не спалюють! У нас, окрім найцентральніших вулиць, освітлення немає! Ми заробляємо тяжкою працею в шахтах, а ви спалюєте!” І це була свята правда: вуличне освітлення в більшості донбаських міст, навіть великих – рідкісна екзотика. В одноповерхових районах та у дворах панельних масивів його й не було ніколи. На думку багатьох донбасівців, так і має бути. Це й є те, до чого ми мусимо прагнути.

Навіть уявлення про те, що добре, а що погано, в різних частинах України різне. А насправді? Щось краще тут, щось – там. Тільки от тривале протистояння “двох Україн” виробило в багатьох нас упевненість: “наше” – найліпше, хоч яким би воно було насправді.